Перед фінальним матчем Кубка України 2018/2019 відбулася вельми цікава подія – нагородження найкращих гравця та тренера українського чемпіонату 2018-го року. Церемонія повинна була відбутися ще в грудні 2018-го, але воєнний стан, уведений тоді у відповідь на черговий сплеск російської агресії проти України, вніс поправки в календар. І ось з майже піврічним запізненням нагорода знайшла героя. Героя, чий оливковий вінок, на жаль, вкрився жовтизною.
Юрій Вренидуб з луганською «Зорею» й справді провів колосальну роботу. Легко провести паралелі між ним та, приміром, Маурісіо Почеттіно. Останнього вдосталь критикують за відсутність здобутих трофеїв в Англії, але ті, хто здатні дивитися далі вікіпедійного списку досягнень, оцінюють роботу аргентинця більш широко. Перебування в когорті топових клубів Англії (і свіже досягнення – фінал Ліги чемпіонів) при менш потужних фінансових можливостях в порівнянні з основними конкурентами (за два останніх трансферних вікна, нагадаємо, «Тоттенгем» не здійснив жодного придбання), роблять «шпор» класичною тренерською командою, здатною не просто вештатися під ногами в грандів, а диктувати свої правила гри. Те, власне, чим в Україні славиться (-лася) «Зоря».
Луганці не можуть дотягнутися до рівня «Шахтаря» і «Динамо» в розрізі глобальної боротьби, але в окремо взятих поєдинках здатні ускладнювати грандам життя. «Зоря» періоду розквіту тренерського хисту Вернидуба – це команда, котра постійно кидала виклик представникам «третьої сили» і зрештою цією силою стала сама. Нехай – без трофеїв. Але з європейськими перемогами над Більбао і «Гертою», з гідною грою проти «Фенербахче» і МЮ, з фіналом Кубка України і низкою розкритих талантів не лише для себе, «Шахтаря» чи інших заможних клубів, а й для національної збірної.
Минулі досягнення говорять самі за себе, але з плином часу ці досягнення перестають віддавати ароматом – будь-який шлейф рано чи пізно перетворюється на зношений ресурс, котрий за звичкою волочиться позаду. В тренді той, хто відповідає сучасним вимогам і запитам.
Стосовно Юрія Вернидуба можна ще довго дискутувати, але до підсумкового висновку вдасться дійти й більш коротким шляхом. Нинішня «Зоря» не відповідає статусові третьої сили українського футболу, а навколо імені її тренера сьогодні витає більше негативу, аніж позитиву. І якби трохи перефразувати номінацію і проводити її зараз, а не за підсумками минулого календарного року, то чи зумів би Юрій Вернидуб витримати конкуренцію в боротьбі за звання найкращого українського футбольного тренера?
Ймовірно, у Вернидуба не знайдеться конкурентів серед представників УПЛ (хоча олександрійці та маріупольці, певно, посперечаються з цим твердженням), але якщо глянути ширше? Андрій Шевченко, Роман Григорчук, Серій Ребров, зрештою, хоча б Дмитро Михайленко чи Віктор Скрипник…
Андрій Шевченко
Його призначення на посаду керманича збірної України сприймалося спершу вельми скептично, але з кожним матчем, з кожним кроком Андрій Миколайович вживався в роль і зрештою доріс до рівня фахівця, про якого говорять з повагою. Подобається комусь шлях молодого тренера чи ні, але з фактами суперечити складно: перемога в Лізі націй, вдалий старт в кваліфікації Євро-2020 з непоганими шансами на підсумковий успіх, а головне – особливий, не схожий на моделі інших українських тренерів, малюнок гри.
Об тактичну схему гри збірної України експерти та журналісти зламали вже не одного списа, прийшовши в підсумку до висновку, що Шевченко повністю змінює не лише ігрову модель команди, але і командну психологію. Можна, звісно, кивати вбік Рауля Ріанчо і нинішніх італійських помічників, але ролі Шевченка применшувати не потрібно. Генератор ідей – той, хто фактично почав керувати збірної ще при Михайлові Фоменкові в статусі головного.
Проблема – в іншому. В тому, що перед очима Андрія Шевченка і всіх інших стоять приклади розвитку на тренерському містку інших вчорашніх легенд футболу – Лемпарда, Джеррарда, Террі. Всі вони досягнули, як і Шевченко, видатних висот в якості гравців, але тренерський шлях розпочали не з штучно створеної зони комфорту (як би там не було, але працювати два роки в збірній України, перед якою немає конкретних завдань, і на яку працює ціла система Федерації – це зона комфорту), а з низів. І дехто з них вже доріс до рівня, який дозволяє бити вчителів і заслужених авторитетів ремесла.
Шевченку належить ще дуже багато працювати в цьому напрямку і пізнати для себе ази не лише роботи зі збірною, але й з клубом. Де психологія гравців – різношерста, де є примхи президента, де динамічно змінюється ситуація в турнірній таблиці після кожного ігрового дня.
Роман Григорчук
Його «Чорноморець» – це була видатна, не побоїмося цього слова, команда. Команда зі стрижнем, харизмою, чітким розумінням свого місця в тоді ще вкрай конкурентній і жорсткій ієрархії українського футболу. Ба більше, «моряки» єдині, кому вдалося розширити українське представництво в плей-офф єврокубків, додавши до одвічних Києва, Донецька, Харкова і Дніпра ще й Одесу. Ні «Карпатам», ні «Ворсклі», ні тій же «Зорі», котрі також брали участь в груповому етапі Ліги Європи, досягнення Григорчука не підкорялося.
Але що маємо за межами «Чорноморця»? Після настання кризи, котра з нутрощами з'їла одеську команду, Роман Йосипович перебрався до «Габали», а нині працює в «Астані». Саме в казахстанському клубі, якщо не брати до уваги періоду роботи у Латвії з місцевим грандом «Вентспілсом», Григорчуку нарешті підкорилося довгоочікуване звання чемпіона.
Скептики знайдуть підводні течії – і в їхніх словах буде логіка. Будучи керманичем «Габали», Григорчук постійно опинявся за спиною когось з більш заможних грандів – «Нефтчі» чи «Карабаха». Другі і треті місця чемпіонату, фінали Кубка, але жодного трофея. Виграні локальні битви в Лізі Європи (як от перемоги над «Ліллем», «Марібором» чи прохід «Панатінайкосом» в кваліфікації), але лише четверте і третє місця в групі. Лише в заможній і багатій на ресурсі «Астані» вдалося перервати десятирічне трофейне затишшя…
Сергій Ребров
В його реноме – два поспіль виграних чемпіонства з «Динамо». Нині, дивлячись на муки київської команди в боротьбі зі значно слабшим, аніж був при пізньому Луческу, «Шахтарем», здобутки сезонів 2014/15 та 2015/16 можуть передаватися з уст в уста наче біблейська оповідь про перемогу Давида над Голіафом.
А уявити собі вихід з групи Ліги чемпіонів на фоні свіжих поразок від «Яблунця» і «Астани», на фоні знищення, влаштованого киянам лондонським «Челсі», то наче для Василя з Хацапетівки уявляти секс з Пенелопою Крус. Здається фантастикою, але у «Динамо» роман з Лігою чемпіонів насправді був. На відміну від роману Василя з володаркою «Оскара».
І той роман не завершився опісля цукерково-букетного період саме завдяки Реброву. Вже потім, наприкінці сезону 2016/17, коли у Сергія Станіславовича завершувався контракт, вболівальник проганяли тренера, закликаючи президента клубу до змін. Ніхто слова Реброва про вичерпане натхнення старожилів команди серйозно не сприймав. Тоді просто так було зручніше – повісити собак на тренерів.
Зрештою, пісня Сергія Станіславовича продовжується у «Ференцвароші». З першої ж спроби він взяв чемпіонство в Угорщині і тепер спробує проявити себе в кваліфікації Ліги чемпіонів. Саме вона, в силу неконкурентності угорської першості навіть на рівні європейських середняків, допоможе нам ще раз оцінити рівень Реброва тепер вже незалежним від клубних симпатій оком.
Інші варіанти
Віктор Скрипник. Він класно починав у «Вердері», але зрештою не витримав виру безпощадних німецьких реалій. Чемпіонство з «Ригою» – також досягнення, але для зміцнення авторитету потрібно проявити себе хоча б у Польщі чи Казахстані, куди останнім часом і сватають тренера. Чи хоча б в Україні…
Володимир Шаран. Бронзові нагороди для «Олександрії», до яких близька команда з районного центру, – серйозне досягнення. Навіть тепер, коли здали «Ворскла» і «Зоря», а «Маріуполь» ще не доріс. Однак головні випробування для Шарана – ще попереду. Адже наступного футбольного року доведеться захищати статус бронзового призера, з чим, наприклад, не впорався Василь Сачко, та проявляти себе в групі Ліги Європи.
Дмитро Михайленко. Його «Дніпро-1» легко підкорив нижчі дивізіони українського футболу і не впав обличчям у бруд в Кубку України. Він, власне, вже пробував на смак й УПЛ, але в наступному сезоні з його іменем будуть пов'язані трохи інші очікування. Очікування злету, а не порятунку.
Мирон Маркович. Про нього, власне, можна було б списати кілька сторінок за прикладом Вернидуба, Шевченки чи Реброва. Його чесноти і недоліки нам добре відомі, але його функції в останні роки віддалилися від тренерського ремесла. Йому, цілком імовірно, так і доведеться піти на пенсію без жодного тренерського трофею – лише з другими (Кубок України, чемпіонат України, Ліга Європи) та третіми (чемпіонат України) місцями.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
