І олігархи вирішили вийти з тіні в цю публічність, яка була своєрідним захистом. Одна справа, коли тобі дадуть по голові і ніхто про це не знатиме, а інша — коли ти публічна людина. Це стосується і Суркіса, і Ахметова, і Коломойського, і Ярославського, і Димінського. Вони це відчули, а на свій захист грошей же не шкода витрачати. І як наслідок, пішов олігархічний спалах вкладати у футбол, через який можна отримати симпатії великої маси людей.
Вони всі хотіли слави. Хотіли, щоб про них говорили. І це позначилось на журналістиці. На неї почали впливати, коли в футбол завели серйозні гроші. Бо на стику століть такого не було. Зарплата в київському «Динамо», коли вони перемагали «Барселону», була тисячу доларів плюс п’ятсот доларів премії. Тобто, максимум за місяць можна було заробити три тисячі доларів. А вже в 2007-му році у футболістів були контракти на мільйон-півтора. І поряд з цим з’явились такі собі посередники — агенти, менеджери, функціонери, які розуміли, що одну й ту ж інформацію можна подати по різному.
Наприклад, ми приїжджали на матчі «Шахтаря», а в них був прес-аташе Марк Юрійович Левицький, покійний. Він збирав молодих журналістів, розповідав нам різні історії і своєю харизмою викликав симпатію в журналістів. Це не було пов’язано з грошима.
Потім включились агенти. Вони тобі телефонували й пропонували відпочинок десь, але треба сказати так, як їм треба. Я дружив з одним агентом. Думав, ми з ним друзі. А потім до мене дійшло, що мене використали, коли просили про футболістів матеріали зробити певні. Але не за гроші. Ніхто ніколи прямо не казав: «На тобі тисячу доларів і зроби так-то».
Ще є схема, коли тобі треба записати інтерв’ю у футболіста. Контактуєш через агента, а він каже: «Ну це дуже складно і непросто, але я зроблю це». А потім, через деякий час він уже каже: «Слухай, я ж тобі допоміг. Зроби і мені послугу».
Була ще ситуація. Дзвонить мені один товариш і каже, що футболіст «Борисфена» от-от підпише контракт з московським «ЦСКА». «Це інсайд тільки тобі, можеш дати?». А потім виявляться, що я так засвітив футболіста. Інші поглянули: «Ого, «ЦСКА»! Треба купляти швиденько». Хлоп, і ціна його виросла, люди заробили гроші. Таких історій було багато.
З олігархами спілкування трохи по-іншому будується. Наприклад, з Ігорем Суркісом я знайомий з 2002 року. Тоді Ващук підписав контракт зі «Спартаком», ніхто ще не знав про це. Треба було взяти коментар в Суркіса. Але в приймальні мене з ним з’єднали лише після кількох годин телефонних спроб. Говорили півтори години — півтори години монологу. Він мені розказав про Ващука все. Так і познайомились.
І зараз, коли ми з ним зустрічаємось, в нас вибудувана своя історія. Ми бачились там, говорили там, записували інтерв’ю там. В нас рівень стосунків від «Пішов ти» до «Ти найкращий». І так практично зі всіма.
Мені байдуже, коли пишуть, що я прогнувся під Суркіса. Всі піймали цей ефір з Мадзяновським. Що поганого було в тому, щоб запросити Мадзяновського?! Те, що він говорив багато, це так. Я був дуже злий через це, десь не впорався. Чесно, не впорався. Потім була зустріч з директором «1+1 media» Ткаченком. Він пояснював, що це неправильно. Я був готовий звільнитись, кожні півроку тут звільняюсь. Цей тиск не усвідомити. Я вдячний всім, хто це розуміє. Той же Ткаченко, Стьопа Щербачов (керівник спортивних проектів «1+1 media» — прим. Tribuna.com), Володя Звєров (головний редактор «Профутболу» — прим. Tribuna.com).
Ти можеш щось зробити не так. Але після тої передачі ми показали, як ветерани поїхали в Маріуполь, як вони грали футбол там, як Цихмейструк давав інтерв’ю! Ми ж не зарізали цю програму! Я знаю Мадзяновського з 2005 року, поважаю його, він дуже хороший хлопець. Можливо, в мене була до нього якась симпатія і я вирішив тоді не перебивати його. Потім я йому сказав, що це було дуже погано, але з мого боку. Я помилився по формі. І це відразу сприймається, що ти нібито помилився на чиюсь користь. Відразу.
Ну і що, що я працюю на каналі Коломойського? Так можна говорити про будь-кого. Говорити будуть завжди. Коли починають це закидати, розумію, що мене просто намагаються вкусити. Чи що я дружу з Козловським (власник та президент «Руху» — прим. Tribuna.com). Ну дружу я з ним. І шо? Я з ним дружу з 97-го року, але в нас є домовленість. Якщо я дізнаюсь, що «Рух» дає гроші суддям або грає на контори, я все в ефірі кажу. Поки я ще не зловив. Але історія почалась від того моменту, коли ми потисли рухи. Не знаю, що було до того. Я не уважно стежив за «Рухом», поки вони не вийшли в першу лігу.
Тому хай пишуть, що хочуть. Ти сам знаєш, коли ти прогнувся, а коли — ні. Зараз мене це не зачіпає. Колись чіпляло. Я сам знаю, де правильно, а де — ні.
От у Ігоря Валерійовича була дуже хороша історія. В нього було п’ять клубів в УПЛ і він не виграв чемпіонат. Невже ти думаєш, що йому треба, щоб його хтось обслуговував? «Надо, чтобы было обьективно» (натякає на Коломойського — прим. Tribuna.com). Є люди, які отримують кайф, коли йде боротьба. Вони отримують кайф не від результату, а від процесу. «Кривбасу» платили подвійні премії, коли вони грали проти «Дніпра».
Хоча не можна сказати, що він мав п’ять клубів і все. Це було афілійоване володіння. В кожного клубу були свої власники, їхню політику визначали люди на місцях — Коломойський не пхався в ці моменти. Але бізнес-інтереси цих власників були близькими до інтересів власника «Дніпра». «Волинь», «Кривбас», «Арсенал», ті ж «Карпати», хоча вони ніколи не були в сфері впливу Коломойського повністю — там був чіткий договір, 50 на 50. Коломойський за них заплатив щось 30 млн євро. Було чітко прописано, що є дві сторони: контролююча та управляюча. Стороною Ігоря Валерійовича була контролююча.
Наскільки я розумію, на даному етапі [після повернення в Україну] Коломойський футболом займатись не може. Навіть, не не може, а не хоче. Хоча не знаю, може, й хоче. Ми колись сиділи з ним і він питає, чи я добре розумію футбол. «Давай на спор, последние тридцать победителей Лиги чемпионов». Пройшлись по всіх по черзі, кожен свого назвав. «А, ну можно с тобой разговаривать».
