За роки незалежності лише два українських тренери виборювали звання чемпіона на міжнародному рівні. У 2009 році — Юрій Калитвинцев із збірною України U-19 на чемпіонаті Європи, у 2019-му — Петраков на чемпіонаті світу. Звичайно, це не дорослий рівень, але хто ще може похвалитися чимось схожим?
Якщо говорити про тренерів юнацьких збірних України, то Петраков навіть за кількістю фінальних турнірів чемпіонатів Європи та світу, в яких взяли участь його підопічні, в 2,5 рази перевершує будь-кого з попередників. Нижче наведена таблиця, вона дуже інформативна. А в Олександра Васильовича, окрім кількості, присутня ще й якість — «бронза» на Євро-2018 (U-19), «золото» на ЧС-2019 (U-20).
Так, у роботі тренерів юнацьких збірних існує ще один бік медалі — гравці для національної збірної України. Звісно, в збірних їх не готують — цим займаються клуби. Але в юнацьких збірних проводять селекцію, надають ігрову практику на міжнародному рівні, підтягують до кращих закордонних зразків, перевіряють потенціал.
Петраков працював з юнацькими збірними, складеними з футболістів 1995-го та 1999 років народження. З покоління-1995 у національній збірній уже грали Микита Бурда, Едуард Соболь та Роман Яремчук, з покоління-1999 — Андрій Лунін та Віталій Миколенко. Для порівняння: у збірній України поки що виступали два футболісти 1994 року народження, три — 1997-го. Тобто є й результат, і футболісти.
До речі, Бурда — взагалі вихованець Петракова, адже він кілька років тренувався під керівництвом цього спеціаліста у столичному РВУФК. Медалей чемпіонату України ця команда не здобувала, але завжди була на висоті.
А от інші підопічні цього тренера по РВУФК, покоління 1990 року народження, двічі вигравали звання чемпіона України — у 2006-му (U-16) та 2007 (U-17) роках. Найбільш яскрава фігура в цій команді — Денис Гармаш. Разом із ним золоті медалі чемпіонів Європи 2009 року (U-19) вигравав Дмитро Кушніров, а трохи раніше у збірній Калитвинцева грав ще й Дмитро Нємчанінов.
Власне, завдяки продуктивній роботі у РВУФК Олександр Петраков і отримав запрошення з ФФУ. Тоді до роботи з юнацькими збірними України запрошували не лише тих, хто мав за плечима яскраву кар’єру у збірних СРСР чи України. Майбутній тренер чемпіонів світу виступав у скромних командах. Спочатку киянин перебрався до Вінниці, де грав за «Локомотив» (1976—1978) у другій лізі, потім на тому ж рівні були київський СКА (1978—1979), черкаський «Дніпро» (1979—1980) та рівненський «Авангард» (1981—1982). І тільки після цього — перша ліга й «Колос» з Нікополя (1983—1984), а далі — команда Південної групи військ в Угорщині, тодішній варіант побачити життя за кордоном.
Та й тренерська кар’єра спочатку складалася не дуже просто: «Будівельник» (Іванків), «Торпедо» (Запоріжжя), ЦСКА-2 (Київ), «Спартак» (Суми), «Вінниця». Цікаво, що Вінниця фактично дала старт його дорослій кар’єрі гравця, там же Олександр Васильович востаннє й працював на дорослому рівні. А потім перейшов до юнацького футболу, де й здобув визнання на міжнародній арені. Щоправда, для цього знадобилося майже 20 років...
Фото Павла Кубанова
Тренери юнацьких збірних України та їхня участь у фінальних турнірах чемпіонатів Європи та світу
Примітка. Наведено рік фінального турніру (у дужках — призове місце).
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
