10/07/2019 22:52 2465

«...І от гравцям «Динамо» дарують темношкірих дівчат». Сенсаційні історії офіцера КДБ, який стежив за Лобановським і Ко

З 1987 по 1991 рік Ігор Черкасов їздив із київським «Динамо» в закордонні відрядження – заступником керівника делегації. У відвертій розмові з Максимом Розенком екс-офіцер КДБ розповів про специфіку своєї роботи з командою і нестандартні ситуації, які виникали під час поїздок.

– Ігоре Федоровичу, пам'ятаєте свій перший виїзд із Динамо?

– У грудні 1986 року керівництвом КДБ СРСР було прийняте рішення ввести до складу делегації Динамо «під прикриттям» інструктора спорткомітету УРСР, офіцера спецслужби – для вирішення завдань «щодо забезпечення безпеки гравців, тренерського складу та лікарів під час виїздів до країн головного противника». Головними противниками тоді вважалися майже всі капіталістичні країни.

У січні 1987 року команду чекав виїзд на збори в німецький Руйт. Ще до виїзду в Німеччину, у Києві, в офісі клубу, нас познайомили з Валерієм Лобановським. Раніше я не був футбольним уболівальником. Знав імена зірок київського Динамо, але не більше. На матчі Динамо не ходив. У юності займався боксом, був чемпіоном Донецька і України серед товариств, виступав за «Трудові резерви». Навіть тренером із боксу встиг трохи попрацювати у Донецьку.

– У Динамо в той час було багато закордонних поїздок?

– Достатньо. У лютому 1987-го кияни грали в Монако зі Стяуа на Суперкубок Європи. Жили в готелі «Мірабо» шість днів, у мене був номер «люкс» навпроти кімнати Валерія Васильовича. Після Монако полетіли в Ліон, потім в Іспанію, далі в Німеччину, потім до Італії. Радянські люди в основній масі тоді хіба що Польщу лише по картинках бачили. Я ж був простим хлопцем із робітничої сім'ї. Багато хто не міг зрозуміти, за що мені таке щастя.

– Дійсно, за що? Чому ваше керівництво не проводило ротацію, і тільки ви супроводжували київське Динамо?

– Генерали запитували у Лобановського, як там наш молодий співробітник, не підводить? Валерію Васильовичу вартувало сказати слово, і мене б моментально замінили. Охочих прийти на моє місце, напевно, було чимало. Але тренер зазвичай казав, що в цій грі вважає за краще обійтися без замін.

Були випадки, коли на окремі гостьові матчі збірної СРСР, яку очолював Валерій Васильович, із командою виїжджав офіцер супроводу по лінії контррозвідки з Москви. При цьому Лобановський продовжував наполягати на моїй кандидатурі. Причому аргументував своєрідно: кістяк збірної країни складають українці, тож хочу, щоб і офіцер супроводу був українцем. За штатним розкладом мене знімали з поїздки. Але в останній момент Валерій Васильович дзвонив: «Збирай сумку, їдеш з нами». У нас був повний робочий і людський контакт.

– Чим заслужили таке ставлення Лобановського?

– Не завжди дотримувався інструкції. Наприклад, коли дізнався, що одного з гравців Динамо намагаються втягнути в авантюру – футболіст повинен був провести контрабанду – серйозно поговорив з ним, він від цієї ідеї відмовився. У результаті контрабандній акції запобігли, про це знали тільки я і Лобановський. Своє керівництво я не повідомив, вважаючи, що це не було справою державної ваги.

– Наскільки часто під час поїздок із Динамо виникали нестандартні ситуації?

– Кілька історій можу згадати. На зборі в Руйті до мене якось підійшов Анатолій Пузач. Анатолій Кирилович перед відбоєм перевіряв наявність гравців у номерах. І зауважив, що кожного вечора з 19:00 до 22:30 з бази кудись йде Яремчук. На всі запитання тренера, де він проводить час, Іван тільки крутив головою.

Ситуація, насправді, могла бути серйозною. Яремчук вже був зіркою радянського футболу – небезуспішно грав за збірну. Раптом якийсь із клубів Західної Європи запропонував йому контракт? Може, вони вже навіть розробили план втечі? Не додавав настрою і той факт, що поряд з нашою тренувальною базою розташовувалася база НАТО.

– Зникнення Яремчука вирішили розслідувати самостійно?

– Після тренування викликав Івана до себе в номер – з дозволу Лобановського. У розмові зі мною Яремчук відпиратися вже не став. У гравця була слабкість до жіночої статі. Виявилося, поруч проходили перекваліфікацію кадрів молоді тренери з ручного м'яча. Жіноча команда щовечора проводила тренування. То Яремчук приходив у зал і, з дозволу тренера, лежачи на матах, переглядав це заняття від початку до кінця. Після чого йшов у номер. Я, звичайно ж, провів розслідування, яке повністю підтвердило слова Івана. Напруга зникла, доповів про все Лобановському.

– Більш серйозні ситуації виникали?

– Наприкінці зборів у Руйті в 1989 році імпресаріо запропонував нам організувати виставкову гру зі збірною Ізраїлю. На Землі Обітованій. Переліт, розміщення – все за рахунок господарів. Лобановський погодився – гра в південній країні органічно вписувалася у програму підготовки до нового сезону. Ось тільки на той момент у СРСР не було дипломатичних відносин з Ізраїлем – всі міжнародні контакти велися через консульську групу, яка перебувала при фінському посольстві.

Коли ми зателефонували до Києва і розповіли про свої плани, нам неофіційно порекомендували не робити дурниць і повертатися додому. Мовляв, за таке самоуправство ми багато чим ризикуємо. Мені вже почала малювалася картина, як після повернення додому колеги зустрічають мене в аеропорту і я їду на службовій «Волзі» в іншому напрямку, ніж уся делегація. Довелося поділитись своїми сумнівами з Валерієм Васильовичем.

лобановський

– Якою була відповідь Лобановського?

– Запропонував організувати телеграму з міжнародного відділу ЦК КПРС, яка дозволяла нам виїзд, причому з побажаннями перемоги. Добу ми чекали відповіді з Москви. І дочекалися. Мені ця телеграма дуже допомогла. Вже після повернення з Тель-Авіва до Києва дізнався, що дехто з керівників шукав привід, аби усунути мене від роботи з Динамо. Ось тут якраз телеграма і зіграла свою роль – її копії лягли на стіл КДБ. А з таким документом у той час було складно боротися.

– Тим паче, повернулися з Ізраїлю з перемогою.

– Обіграли господарів 4:0. Враження були неоднозначні. Вже після виходу з трапа літака побачили два БТР із кулеметами. Після мирної Європи це було дивовижне видовище. Наш багаж перевіряли дуже ретельно, з собаками. На стадіоні імені Бен-Гуріона був аншлаг – прийшли 25 тисяч глядачів. Здавалося, цілі трибуни займали емігранти з СРСР, які під час матчу скандували: «Динамо – чемпіон!».

– Після гри був бенкет?

– Вечеря у ресторані «Берізка». Як видовище був обіцяний «танець живота». У розпал вечері з'явилася танцівниця, яка трохи відрізнялась своїм виглядом від наших уявлень про таке... Присвятила нам більше двох годин. Підходила до столиків, запрошувала гравців і тренерів приєднатися до неї. І її заклик, у підсумку, мав ефект. З-за одного зі столів піднялися двоє гравців. Один вирвався на середину танцполу і допомагав танцівниці, вміло повторюючи її рухи. За ним пішов й інший футболіст.

– Валерій Васильович здивувався такій розкутості підопічних?

– Він попросив Вєрємєєва дізнатися, в чому справа. З'ясувалося, що через шеф-кухаря і обслуговуючий персонал у замовлений томатний сік футболістам додавали трохи горілки.

– На міжнародний турнір у Лос-Анджелес Динамо вирушило, погодивши цей момент зі спорткомітетом СРСР?

– Так. У турнірі також брали участь французький Бордо, німецький Кельн і мексиканська Гвадалахара. Після 22-денного (!) збору в Руйті ми прилетіли у Бордо і вже звідти, разом із французькою командою, вилетіли в Лос-Анджелес. Динамо тоді становило кістяк збірної СРСР і фактично готувалося до чемпіонату Європи-1988.

Турнір команда виграла, в першому матчі обіграли Кельн – 3:0. Наступного дня нас запросив до себе додому екс-киянин Семен Кац, який разом із сім'єю поїхав у Лос-Анджелес у 70-х. Всіх нас вразили розміри його будинку, відкритий басейн на галявині перед особняком. Після вечері Семен запропонував вирушити в ресторан «Отаман». Лобановський відкланявся – наступного дня Динамо грало у фіналі з Бордо, який у першому матчі обіграв Гвадалахару. Побажав нам «бути на висоті».

динамо

– Вдалося?

– Причому дуже органічно. До «Отамана» дісталися о другій годині ночі. Я звернув увагу на офіціантів – вони були одягнені в російські косоворотки, хромові чобітки, з рушниками через плече. Було відчуття, що тут ожили герої книг про царську Росію або «білу еміграцію».

– Що було далі?

– Співак у білому костюмі з невеликою борідкою співав російською мовою. Це був Михайло Шуфутинський, який тоді мав славу тільки у вузьких колах. Виконавши пісню, як «неможливий Київ без Подолу», Шуфутинський оголосив, що радий вітати справжніх киян – делегацію київського Динамо. Емігрантська публіка нас відразу оточила, почалися тости.

У розпал веселощів до Пузача підійшов один з емігрантів, зняв із себе золотий Rolex і зі словами «ви були моїм улюбленим футболістом», вручив його Анатолію Кириловичу. Паралельно нам всім запропонували піднятися на другий поверх. Сказали, що там нас чекають дивовижні темношкірі дівчата. Мовляв, все вже оплачено, це наш подарунок для київського Динамо, за яке ми всі щиро вболіваємо.

– Приваблива перспектива.

– А яким був би резонанс, якби інформація про цю розважальну акцію просочилася в пресу?! Я швидко прокручував у голові варіанти, як вийти з цього делікатного становища з найменшими втратами. Несподівано виручив Пузач. Анатолій Кирилович сказав, що, напевно, із задоволенням поспілкувалися б із темношкірими дівчатами. Але перед від'їздом у США на партзборах ми домовилися, що спілкуватися будемо тільки з жінками, які близькі нам в ідеологічному плані. А ці дівчата навряд чи мають партквитки. Відповідь викликала вибух реготу, і питання відпало саме собою.

Читайте першими новини про Динамо на каналі 1927 у Telegram
Loading...
Для того, щоб залишати коментарі, потрібно увійти на сайт або зареєструватися
| Реєстрація
Показати більше