11 серпня 1979 року команда Вищої ліги чемпіонату СРСР Пахтакор (Ташкент) з Узбекистану розбилася над Дніпропетровщиною. За кількістю жертв ця авіакатастрофа посідає перше місце в історії СРСР. У результаті зіткнення двох літаків Ту-134 загинули 178 осіб (165 пасажирів і 13 членів екіпажу), включаючи 17 членів команди Пахтакор і 36 дітей віком до 12 років.
До 40-річчя трагедії «Футбол 24» пригадав цю жорстоку історію очима українського тренера Олега Базилевича, який на той момент тренував Пахтакор.
Призначення в Ташкент
Лише завдяки щасливому випадку свій життєвий шлях 40 років тому не закінчив і сам Олег Петрович Базилевич.
– Після роботи з мінським Динамо мене запросили в Москву, у центральну раду спорттовариства Динамо, – згадував тренер у 2009 році. – Планувалося, що в наступному сезоні очолю ЦСКА або якийсь інший московський клуб. Однак навесні 1979 року мене терміново скерували в Узбекистан. Пахтакор успішно стартував в чемпіонаті, але потім потрапив у смугу невдач.
Це була дивовижна команда. Фактично Пахтакор був збірною Узбекистану, укомплектований найкращими футболістами республіки. Але багатообіцяюча дружина чомусь забуксувала, і мене відрядили для того, щоб розібратися в ситуації і виправити становище.
Приймати команду посеред сезону – завжди складно. Але я вже з перших тренувань зрозумів, що ми зможемо досягти успіху. Випробувавши нові тактичні варіанти ведення командних дій, хлопці тут же стали застосовувати їх на полі. Футболісти повірили в нову для них формулу організації гри. І результати нашої роботи швидко стали помітними. У 15-му турі ми в Ростові перемогли СКА (3:1), у 16-му в Баку обіграли Нефтчі (1:0). У 17-му в Ташкенті виграли у мінського Динамо (2:0). У 18-му турі, який відбувся за три дні до страшної трагедії – 8 серпня – оформили в Ташкенті перемогу над Зорею (3:1). Команда виправила своє турнірне становище. У газетах вже почали писати «Пахтакор рветься до медалей».
Весь мій попередній тренерський досвід був поставлений під сумнів таким несподіваним поворотом справ. Раніше принципи організації гри потрібно було довго пояснювати, багаторазово відпрацьовувати різні тактичні прийоми. На це йшло чимало часу. А в Ташкенті на систематичне втілення цих принципів багато часу не знадобилося. Футбол у виконанні Пахтакора почав наближатися до моделі гри київського Динамо зразка 1975 року. Футболісти повірили в правильність того, що вони роблять. І це стало запорукою нашого швидкого ігрового прогресу.
Коли стискається серце
– У складі команди були зібрані гравці високого рівня кваліфікації. Володимир Федоров і Михайло Ан мали досвід виступів за збірну СРСР. Федоров був швидким нападником з гарним дриблінгом, відмінно володів лівою ногою. Ан частіше діяв на позиції «під нападником» і виділявся хорошим баченням поля, умінням віддати точний пас.
Михайло Ан (праворуч)
Справжнім універсалом був досвідчений півзахисник Володимир Макаров. Костянтин Баканов, що діяв на лівому фланзі, мав гарну дистанційну швидкість і удар, часто виконував націлені передачі в штрафний суперника. Нападник Віктор Чуркін вирізнявся непоганим дриблінгом, швидкістю і здатністю знайти найбільш гостре продовження атаки. Подавали надії молоді нападники Шухрат Ішбутаєв і зовсім ще юний Сірожіддін Базаров.
Індивідуально сильним був захисник Юрій Загуменний. Він діяв по всьому правому флангу, його підключення в атаку були ефективні завдяки гарному дриблінгу та вмінню віддати точну передачу. Равіль Агішев зазвичай діяв на позиції центрального захисника, в обов'язки якого входила робота «по гравцеві», тобто щільна персональна опіка. У парі з ним зазвичай працював Алім Аширов – футболіст атлетичної статури, який впевнено діяв на підстрахуванні, добре «читав» гру. Нерідко підключався до атак і забивав.
Універсальний Володимир Сабіров виділявся перевагою, яку мав перед гравцями суперника в боротьбі за м'яч – у нього навіть було прізвисько Потужний. Захисник Микола Куликов вирізнявся надійністю дій. Півзахисник Олександр Корченов – працездатністю і швидкісно-силовими якостями. Надійний був і воротар Сергій Покатілов. А в особі вдумливого тренера Ідгая Тазетдінова я відразу ж знайшов однодумця.
Обстановка навколо команди була теплою і дружньою. Начальник команди Зокір Курбанов якось гостював у нас в Києві. Приїхав зі своїм казаном і спеціями, приготував справжній узбецький плов.
Я дуже полюбив цих хлопців. Тому після трагедії у мене при будь-якій згадці про Пахтакор від туги стискалося серце. Час не стер біль від втрати. З цим болем житиму до кінця своїх днів. Упевнений, що через зовсім короткий час ми б змогли претендувати на трофеї радянського клубного футболу. Ті, хто пам'ятають нашу гру, знають, що це – не перебільшення.
Щаслива випадковість
– Я не полетів у тому нещасливому Ту-134 суто випадково. Команда вирушила на гру до Мінська. Я вилетів на два дні раніше. З тим розрахунком, щоб опинитися у Мінську в день гри «дубля». Полетів у Сочі, де в санаторії «Узбекистан» відпочивала дружина з 14-річним сином. Ми не бачилися три місяці.
11 серпня ми дивилися фінал Кубка СРСР Динамо (Тбілісі) – Динамо (Москва). Телефону в нашому номері не було, у двері постукала покоївка і сказала, що мені терміновий дзвінок із Ташкента. Якось відразу стало не по собі... На дроті був голова Республіканського комітету з фізичної культури і спорту Узбекистану Мірзаолім Ібрагімов. Його голос тремтів. Стримуючи ридання, він промовив слова, які до сих пір не вкладаються в голові: «Команда загинула... Добре, хоч ти з ними не полетів...».
Зв'язок урвався, я пам'ятаю, що вхопився за стійку адміністратора, продовжуючи тримати в руці телефонну трубку, до кінця не усвідомлюючи незворотність і жах того, що сталося. Страшнішої звістки бути не могло... Реакція була вегетативною. Було відчуття, що мене облили крижаною водою. Як добрався до номера – не пам'ятаю.
Дружина і син казали потім, що не впізнали мене, коли я переступив поріг нашого номера. Будь-яке слово, яким можна спробувати описати мої почуття, безсиле. На запитання «Що трапилося?» я ледве відповів: «Сьогодні розбилася команда. Всі загинули. Уявляєш – всі! Федоров, Ан, Аширов, Агішев, Сабіров, Макаров, Ішбутаев...». Не зміг стримати сліз. І Мишко Ан... Він не повинен був летіти з командою, тому що отримав у нашому останньому переможному матчі травму, тож не зміг би вийти на поле в Мінську. Але як же без нього! Міша – капітан і душа команди, полетів разом з усіма...
В Узбекистані це було єдине горе на всіх, тисячі сердець билися в унісон. Люди стояли на всьому маршруті траурного кортежу – від аеропорту до Боткінського кладовища. І у цьому небаченому скупченні людей не було тисняви або якихось ексцесів.
Після трагедії
– Федерація футболу прийняла рішення незалежно від турнірного становища команди на три сезони звільнити Пахтакор від загрози вильоту в Першу лігу. Команду вирішили зберегти, кинули гасло, в Ташкент звідусіль приїжджали гравці, щоб у складі нового Пахтакора грати в чемпіонаті.
Зрозуміло, що в Узбекистан могли прилетіти футболісти, які на той момент не мали в своїх командах особливих перспектив. Зі Спартака до нас перейшов Валера Глушаков, з яким ми разом полетіли на перший після авіакатастрофи матч у Єревані. В інших командах бажаючим купували квитки, і вони прилітали самі. Слідом за Глушаковим прибув Бондарєв із ЦСКА, Нечаєв з Чорноморця, Церетелі з Динамо (Кутаїсі). Трохи пізніше в Пахтакор влилися Якубик з Динамо (Москва) і Василевський з Динамо (Мінськ), Соловйов з Локомотива, Амрієв з Паміру...
Ми були раді кожному. Зустрічали всіх, як рідних, були дуже зворушливі сцени. Як і після катастрофічного землетрусу в Ташкенті 1966 року, фактично вся країна прийшла на допомогу Узбекистану. Протягом буквально двох діб у розташування Пахтакора також приїхали всі найкращі на той момент футболісти республіки.
Менш ніж через два тижні команда відновила свої виступи в чемпіонаті СРСР. Деякі гравці вперше одягли футболки Пахтакора 23 серпня в Єревані – безпосередньо перед матчем з Араратом. Ми поступилися господарям 1:3, виграли наступний поєдинок в Ташкенті у Динамо (Тбілісі). У 25-му турі обіграли Зеніт. Звичайно, дива в тому чемпіонаті статися не могло. Та й завдання такого ніхто не ставив. Але, тим не менш, заключну частину сезону нам все одно вдалося провести набагато краще, ніж багато хто очікував. Декілька гравців, які прибули тоді в Ташкент, змогли по-новому розкрити свої можливості. Достатньо згадати Андрія Якубика.
У той час ще діяв горезвісний ліміт нічиїх. Команда не отримувала очок за кожну зіграну «понад ліміт» нічию. У нас така понадлімітна нічия трапилася з московським Спартаком, з яким ми в 30-му турі зіграли у Ташкенті (1:1). Для Спартака, по-моєму, та нічия теж була понадлімітною. Обидві команди не заробили очок. Але ми ні в чому не поступилися москвичам, які в тому сезоні стали чемпіонами країни. Відігралися після пенальті в наші ворота. Та й в інших іграх демонстрували досить цікаві фрагменти гри.
Після закінчення сезону мене викликали в Москву і повідомили, що я повинен прийняти московський ЦСКА. А мені насправді вже не хотілося залишати Ташкент. Я полюбив і це місто, і цих чудових людей, які оточували мене тоді і допомагали в усьому. Але моєї команди, цих чудових хлопців, у Ташкенті вже не було, і я внутрішньо, напевно, досі так і не зміг з цим змиритися.
Завдяки результатам роботи з Пахтакором восени мені доручили підготувати збірну СРСР до товариського матчу з Угорщиною (14 жовтня 1979 року Угорщина була обіграна 3:1 – Футбол 24).
Просто факти
Лише через тиждень після трагедії у газеті «Радянський спорт» з'явилася невелика замітка про похорон у Ташкенті.
Сірожіддін Базаров не зміг вирушити до Мінська з «дублем» на день раніше – через приїзд батька, який бажав привітати сина з 18-річчям – і полетів разом з основним складом 11 серпня.
Напередодні вильоту День народження святкував один із масажистів команди – Анатолій Дворніков. Відзначали на приватній квартирі буквально в 100 метрах від бази. Анатолій святкував з близькими друзями і в підсумку разом із журналістом Олегом Якубовим, який теж повинен був летіти до Мінська, запізнився на літак.
На честь футболістів, загиблих 11 серпня 1979 року в небі над Дніпродзержинськом, були названі вулиці та спортивні клуби Ташкента.
Склад Пахтакора, який летів фатальним рейсом:
Сергій Покатілов, воротар (28 років)
Микола Куликов, захисник (26 років)
Алім Аширов, захисник (24 роки)
Равіль Агішев, захисник (30 років)
Юрій Загуменнов, захисник (32 роки)
Михайло Ан, півзахисник (26 років)
Костянтин Баканов, півзахисник (25 років)
Олександр Корченов, півзахисник (30 років)
Володимир Макаров, півзахисник (32 роки)
Віктор Чуркін, нападник (27 років)
Сірожіддін Базаров, нападник (18 років)
Шухрат Ішбутаєв, нападник (20 років)
Володимир Сабіров, нападник (21 рік)
Володимир Федоров, нападник (23 роки)
Ідгай Тазетдінов, тренер (46 років)
Володимир Чумак, лікар команди (46 років)
Мансур Талібджанов, адміністратор команди (35 років)
Максим Розенко, спеціально для Футбол 24
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
