Він — учасник чемпіонату світу 2006 без жодного матчу, він — віце-чемпіон Європи серед молоді того ж року. Потужний центрбек, який подавав великі надії в Динамо, але після 20 років грав за інші команди — ФК Харків, Дніпро, Чорноморець, Іллічівець, білоруська Белшина, Геліос.
FC Dynamo Nation застав Олександра в короткому проміжку між виступами — 34-річний захисник із потужним послужним списком цього літа став віце-чемпіоном України серед аматорів у складі колективу Вікторія із Сумщини. А тому відверто розповів про свою кар’єру в Динамо, академклас і Мундіаль.
— Ви вихованець Олександра Шпакова. Багатьох хлопців з 1985 року народження Яковенко забрав до себе в академічний клас…
— Він зібрав тоді команду з усіх регіонів. З Росії, Білорусі, України. У Шпакова були виключно місцеві вихованці з Києва і один приїжджий хлопець зі Славутича — Сергій Рожок. Олександр Олександрович посприяв його переїзду і проживанню на території бази Динамо-3, яка розташовувалася поруч із базою Нивки.
У Яковенка 80% складали приїжджі футболісти. З нас він не відбирав нікого, ми вже потрапили постфактум до нього в збірну U-17 чи U-18. Я, Сергій Рожок, Андрій Башлай тоді запрошувалися до збірної.
Ми були вихованцями школи київського Динамо. Академія на Олімпійській базі була на повному забезпеченні: харчування, екіпірування, в школу одну ходили. То був академічний клас, а ми жили по своїм домівкам, з батьками і приходили на тренування кожен день. В нас не було поняття, що ми академічна група.
Зараз, якщо не помиляюся у динамівській школі хлопці, які грають у чемпіонатах України, вважаються академічною групою. Там є і приїжджі хлопці, які живуть на базі. Я декілька разів був на базі на Нивках, там створені всі найкращі умови для дітей і там має виховуватися майбутнє футбольного клуба Динамо.
— Ви не потрапили у академічний клас?
— Ми були у Динамо-3. Я, Рожок, Башлай і там ще був Максим Карпенко з нашої групи. Максим не заграв у футбол. Я, Рожок та Башлай пограли на високому рівні. У Динамо і збірній грали, потім пішли по орендам. Башлай грав у Карпатах, потім і в Першій лізі. Рожок грав у Кривбасі, в Оболоні у Прем’єр-Лізі. Разом з Сергієм мали змогу проявити себе на високому рівні.
— Як вважаєте, чому деякі хлопці вашого віку тоді так і не зуміли розкрити свій потенціал? Може якраз через те, що їх забрали в академклас?
— Ми були групою, яка стала конкурентом тієї академічної групи, що була створена. Напевно тому, мало хто з нас потрапив у великий футбол. Академічній групі віддали більшу частину місць в Динамо-2, Динамо-3. Думаю, якби не було цієї академічної групи, більшість наших хлопців заграли на високому рівні.
— Ви – найбільш титулований з вихованців вашої групи. В Динамо була велика конкуренція за місце у стартовому складі. Наскільки складно було пробитися туди?
— Вдалося отримати запрошення на тренування з першою командо, бо база Динамо і Динамо-2 знаходилися в одному місці – в Кончі-Заспі. Потім Олексій Олександрович Михайличенко сказав, що мене заявили на гру першої команди. Мій дебютний матч, як зараз пам’ятаю, з донецьким Металургом проходив на стадіоні Динамо. Ми перемогли 2:1. У 19-ть років дебютував за першу команду. Дуже приємно згадувати ці моменти, отримав незабутні емоції.
Потім поїхав на чемпіонат Європи з Яковенком у Швейцарію. Ми програли іспанцям у півфіналі по пенальті. Повернувся, був матч з Трабзонспором, який програли в Києві 1:2. Михайличенка звільнили, поставили Сабо. Після цього моя кар’єра в Динамо закінчилася.
— Не знайшли спільної мови з тренером?
— Тоді не було поняття взаєморозуміння. Я був молодий, не знав як себе правильно вести. Сабо, на той час, робив ставку на легіонерів. Він відразу у матчі-відповіді поставив Гавранчича, Саблича, Клебера. Вони перемогли, вийшли у груповий раунд Ліги чемпіонів. Сабо тоді носили на руках. У ті часи дуже складно було молодому, та ще й українському футболісту заграти.
Кожен залежить від довіри тренера. Необхідно, щоб тренер давав можливість гравцю проявити себе, показати все, на що здатен. А в Динамо була така ситуація, якщо ти припустився помилки, то другого шансу вже не дадуть.
— Хто був вашим конкурентом з легіонерів?
— Тоді за киян грали такі кваліфіковані виконавці як Гавранчич, Саблич. Було важко конкурувати, адже я був молодим вихованцем клубу, можна сказати безкоштовним. За легіонерів були заплачені чималі гроші, тому треба було ставити їх у склад. Це не моє рішення, тоді були такі реалії життя.
— У Динамо за часів, коли ви грали, було багато легіонерів. Як знаходили з ними спільну мову?
— Я не пам’ятаю, щоб їм кланялися охоронці, але до них було ставлення наче до людини, яка прилетіла з космосу. Місцеві — наче раби, мали грати на голову сильніше легіонерів, щоб потрапляти у склад. Зараз молодим футболістам довіряють більше, адже немає такої кількості легіонерів. Тому і збірна U-20 вистрілила на Чемпіонаті світу у Польщі. Все це завдяки тому, що люди грають у багатьох клубах на високому рівні.
Коли ми їздили на Чемпіонат Європи до Португалії у 2006-му, у нас лише два гравці грали на високому рівні. Інші були дублерами у Шахтарі, Динамо. Запрошували навіть хлопців з Першої ліги, коли ще було Динамо-2. Я на той час був гравцем ФК Харків. Мені зателефонував Литовченко і запросив до себе у Харків. Це було у 2005 році влітку. Я погодився, адже була можливість підготуватися до Чемпіонату Європи.
У Динамо тоді на збір у Ялту приїхав Буряк, який став тренером клубу. Леонід Йосипович казав, що розраховує на мене, а через два дні дзвонить Литовченко і повідомляє, що домовилися про мій перехід. Я підійшов до Буряка, а він каже: Ні, тут Гавранчич, Саблич, в тебе шансів грати немає.
Я якось не зрозумів цю ситуацію. Поїхав до Литовченка, тому що знав його. Він був тренером молодіжної збірної разом з Михайличенком. Іщенко тоді також працював. Вони всі разом складали тренерський штаб молодіжної збірної України на той момент, коли Яковенко пішов з молодіжки.
— Зараз у молодих українських гравців є шанс проявити себе. Чому легіонери відмовляються грати у нашому чемпіонаті?
— На їхнє рішення впливає фінансова та політична ситуації в країні. Війна на сході, Крим анексований Росією. Політичні моменти впливають на те, що хороші легіонери не хочуть їхати до нас, так як їздили, починаючи з 2002-го року. У Динамо, Шахтарі, Металісті, Дніпрі грали топові легіонери. Зараз таких немає, і, мабуть не скоро з’являться. Вони почнуть знову приїздити тоді, коли покращиться політична і фінансова складова. Проте, я вважаю, це можливість молодим футболістам показати себе у всій красі.
— Можете згадати свої емоції, коли вам сказали, що візьмете участь у фінальній частині Чемпіонату світу? Напевно, найщасливіший момент вашої кар’єри?
— Так, і я на це не розраховував. У останній момент зазнав травми Сергій Федоров і я потрапив у заявку, можливо, тому що був капітаном молодіжної збірної. Хоча, єдиний матч, який не можу забути, і якби була машина часу, хотів би змінити, це зустріч з Нідерландами у фіналі молодіжного ЧЄ. Я його, можна сказати, провалив. Тривалий час було дуже складно на душі.
Потрапив на чемпіонат світу або через збіг обставин або через свої футбольні якості. Побачив той процес, який ні з чим не зможу порівняти у футболі. Немає нічого яскравішого ніж чемпіонат світу. Це відчувалося по тому, як команди зустрічають, як вони знаходяться під прицілом у журналістів. На матчах були заповнені стадіони.
Для мене це була велика подія, адже у нашому чемпіонаті такого не спостерігав. Коли ми грали у третьому турі з Тунісом, у Берліні повний стадіон був. Андрій Шевченко забив пенальті і приніс команді важливу перемогу. Відчував справжню ейфорію.
На жаль, у першому турі розгромно поступилися іспанцям, плюс арбітр вилучив Ващука. На матчі був заповнений стадіон, неймовірна атмосфера. Емоції, які пережив тоді, зараз неможливо передати. Необхідно просто знову побувати на ЧС чи ЧЄ, щоб все це відчути. У моєму випадку, все це можна заново відчути можливо вже у якості головного тренера, адже зрозуміло що футболістом уже не потраплю.
— Яку цікаву історію з ЧС можете згадати? Говорили що футболісти випивали…
— Я пам’ятаю, як Блохін на прес-конференції розповідав про жаб, які заважали спати, відпочивати. За те, що футболісти випивали, я такого не пам‘ятаю. Так, я не приховую, футболісти могли випити пиво після матча…
— І посміхалися після програшу Іспанії…
— А чому не посміхатися? Це ж не кінець світу. Я ніколи не розумів, коли журналісти, вболівальники критикують футболістів, за те що вони посміхаються після програшу. Їм що вішатися після цього? Будуть ще матчі у яких можна виправити ситуацію. Я колись прочитав інтерв’ю Смертіна, який грав у ЦСКА, потім перейшов у Фулхем. І вони програли 3:0 або 4:0. Він сидить в автобусі, рве волосся і до нього підходить одноклубник і говорить: Через три дні матч наступний, забудь, це вже історія.
Менталітет наш такий, наче після програшу треба повіситися, втопиться, застрілитися. Турнір же складається не з одного матчу. Наче після програшу треба кар’єру завершувати. Ось зараз Динамо програло на виїзді Брюгге 1:0. Це що, катастрофа? Ні, дома можна все виправити. Маріуполь зіграв вдома 0:0 з АЗ Алкмар, сильною командою. ЦСКА Софія зіграла 1:1 з Зорею. З двох матчів складається протистояння. Один матч зіграли, так що не виходити на другий матч?
Можна привести приклад Ліверпуля який програв Барселоні 3:0, а у себе вдома виграв 4:0 і виграв Лігу чемпіонів. Вважаю, що ця команда є прикладом для всіх. Баварія перемагала Манчестер Юнайтед до 91-ї хвилини і у підсумку МЮ вирвав перемогу. Це не приклад для наслідування? Навіщо опускати руки? Бувають погані матчі, бувають погані дні. Все що завгодно може трапитися, а у нас поливають брудом. Так програли, або зіграли у нічию, але ж є ще матч-відповідь. У чемпіонаті України команда програла один чи два матчі, але ж є ще 25 турів. У чому проблема? Так, треба сказати, що щось не склалося у тому матчі, треба струснути якось футболістів, тренерів, але це ж не кінець світу.
— Можете розповісти про фінансові винагороди, які отримали після ЧС?
— Преміальні після чемпіонату світу розділяти за кількістю зіграних матчів. Футболісти, які були у складі, отримали досить хороші преміальні. Я, як молодий футболіст, також отримав. Нещодавно читав інтерв’ю Мілевського, який сказав що йому видали п’ять банківських карток.
В мене теж саме було. Видали і сказали, що на кожній картці є певна сума грошей. Не знаю, з чим це було пов’язано. Я з п’яти карток знімав загальну суму. Насправді, після чемпіонату світу, ми отримали гроші і за срібні медалі Чемпіонату Європи Багатьом на той момент здалося, що преміальні були невеликими. Хоча в історію ми потрапили, посіли друге місце на молодіжному чемпіонаті Європи. Юніорські збірні зараз перемагають на турнірах, честь і хвала їм, але на рівні молодіжних збірних ще ніхто не ставав віце-чемпіонами Європи.
— Трансферна вартість гравців також підвищилася після того чемпіонату?
— На той момент, ми про це не знали. Зараз ти можеш відкрити сайти, наприклад transfermarket, де написана вартість футболістів. На той момент ми цього не розуміли. У 2006-2007-му роках почали з’являтися агенти. Почали нам співати пісні про хороше життя. Начебто підпишеш зі мною контракт і зможеш грати за Реал Мадрид, Манчестер Юнайтед. Багатьох моментів ми ще тоді не знали, адже були молодими хлопцями, ніхто нам не міг підказати. Агенти підходили, давали якусь інформацію. Здавалося, що потрібно з цією людиною співпрацювати, адже він начебто зможе влаштувати твоє футбольне життя.
Зараз вже розумію, що тоді багато агентів мали на контракті від 20 до 50 футболістів. Вони навіть не знали імен половини цих гравців, але якщо хлопець себе проявив, агенти приїздили і говорили, що за контрактом вони мають отримати свої відсотки, можна сказати на рівному місці. Були випадки коли футболіст сам обговорював умови контракту, а агент приїздив і не прикладаючи зусиль отримував свої гроші.
Агенти по два-три місяці не відповідали на дзвінки своїх клієнтів, адже гравець їм вже був не цікавий. Вони телефонували тоді, коли їм було потрібно. Коли футболіст зміг досягти чогось, вони могли навіть по вісім раз по добу телефонувати, запитувати як справи. Образливо, коли ти платиш 10% від зарплати та преміальних, а як треба вирішити якість питання, агенти відмовляли у допомозі, адже не хотіли сваритися з клубом. Говорили, що нам ще сюди привозити гравців, тому треба підтримувати хороші взаємини з клубом. Не розумію, за що вони тоді отримували свої кошти?
— Як вам працювалося з Олегом Блохіним? Багато хто говорить, що у нього дуже складний характер.
— На мою думку, у Олега Володимировича занадто завищена самооцінка. Не тривалий час пограв під його керівництвом, але він постійно говорив: Я, я, я. Якщо ти все це робив, чому мене не можеш навчити цьому?
Він прийшов працювати у Чорноморець і команда вилетіла у Першу лігу. У ФК Москва також не склалося, команда розвалилася. З Динамо також у Олега Володимировича нічого не вийшло. Вважаю, що він нічого не зміг досягти, працюючи тренером клубів.
Дійсно, у збірній Україні Олег Володимирович досяг вражаючого результату, команда вийшла в 1/4 фіналу ЧС вперше в історії. За це йому потрібно подякувати, можливо навіть встановити пам’ятник.
— У збірній Блохіна футболісти поважали, боялися?
— Звісно, у збірній всі поважали тренера, виконували його настанови. Не можу сказати, що хтось боявся Блохіна, адже у збірній грали найкращі футболісти України, Європи, такі як Шевченко, Ребров, Воронін. До будь-якого тренера до певного моменту гравці відчувають повагу. Звісно, коли є певні конфлікти, то ставлення може змінитися. Все це залежить від конкретної людини.
— У збірній ви працювали під керівництвом Блохіна, Михайличенка та Яковенка. Тренерська філософія якого фахівця вам ближча?
— Мені дуже сподобалося працювати з Олексієм Михайличенком. Павло Яковенко заклав у мені таке поняття як терпіння. Жоден тренер не давав такі навантаження, які були у Павла Олександровича. Михайличенко та Литовченко — прекрасні спеціалісти, а найголовніше — чудові люди. Працюючи з кожним із цих фахівців були як позитивні, так і негативні моменти. Я багато чому навчився у плані розуміння футболу, а також як себе вести у певних складних життєвих ситуаціях. Важливо, що мені вдалося отримати нові знання від кожного тренера, з яким працював. Звісно, від когось у більшій мірі, від когось у меншій. Всі ці тренера повпливали на моє становлення.
— Чому ви вирішили закінчити кар’єру в 28 років? Проблеми зі здоров’ям або якісь інші причини вплинули на ваше рішення?
— Мені почали телефонувати агенти і говорити, що я вже старий для футболу, начебто жоден клуб не хотів підписувати зі мною контракт. У Європі гравці у 27-28 років лише починають усвідомлено грати, з ними підписують контракти ще на п’ять років. Після таких слів агентів стало дуже сумно на душі. Не говорю, що я футболіст топ рівня, але на той момент міг би ще допомогти якомусь клубу.
На той момент не можна було перейти до нового клубу, якщо не співпрацював з агентом, у якого є зв’язки зі спортивним директором, тренером. Зараз якщо навіть Мессі не погодиться на ті умови, які йому запропонує агент, він не потрапить до жодного українського клубу. У цьому є найголовніша проблема. Керівники наших клубів чомусь у всьому довіряють агентам.
Агенти навіть літають на зимові збори, живуть в одному готелі з командою, їм оплачують всі переїзди. Як таке можливо?Для чого тоді у клубі працюють спортивний директор, віце-президент, адміністратор? Ці люди можуть зателефонувати гравцям, запропонувати умови і запросити на перегляд. Навіщо у цьому питанні потрібні посередники? Розумію, що від цього всі отримують свої певні відсотки, тому така ситуація влаштовує. Чомусь у всьому світі агент співпрацює з двома-трьома футболістами.
Якщо з певних причин гравець на даний момент не може грати, агент йому платить зарплату попереднього клубу. Чим скоріше агент знайде гравцю новий клуб, тим менше він витратить власних фінансів. На жаль, у нас цього немає. Якби у нас були б такі умови, хотів би подивитися скільки агентів залишилося працювати.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
