В багатій біографії київського «Динамо» було безліч яскравих та по-справжньому видатних матчів, які закарбовуються у вболівальницькій пам’яті якщо не назавжди, то надовго. Таких вистачало не тільки на внутрішній арені – радянській чи українській, а й міжнародній. Прихильники динамівської дружини зі стажем і досі згадують легендарні фінали розіграшу Кубка кубків із угорським «Ференцварошем» у 1975 році, іспанським «Атлетико» у 1986-му та у Суперкубку з німецькою «Баварією» у тому ж 1975-му. Не забути вболівальникам й яскравих перемог столичного гранда у Лізі чемпіонів сезону-1998/99, коли вдалося дійти до півфіналу цього престижного євротурніру. На жаль, тоді за рівної гри із тією ж «Баварією» підопічним Валерія Лобановського не вдалося пробитися у фінал.
А чого варті блискучі перемоги над іспанською «Барселоною» у сезоні-1997/98 – 4:0 у гостях та 3:0 у Києві! Що й казати, ті матчі були вписані в історію «Динамо» золотими літерами.
ВИСОКИЙ ГРАДУС ДЕРБІ
До такої ж категорії можна віднести і поєдинок, який відбувся за три роки до згаданих вище протистоянь із каталонцями. Мова йде про зустріч групового раунду Ліги чемпіонів сезону-1994/95, в якому суперник був надпринциповим – московський «Спартак». І зовсім не через політичне забарвлення, якого у той час у стосунках між двома сусідніми країнами не існувало. Справа в іншому: «Спартак» ще з союзних часів був найбільшим подразником для киян. Як і навпаки. Особливо гострим це суперництво стало після того, як спартаківців наприкінці 1976-го очолив Костянтин Бєсков. З тих пір і почалося найбільш гостре протистояння між київською та московською командами. Можливо, точніше було б сказати: між тренерськими моделями Лобановського та Бєскова. Цікаво, що навіть тоді, коли хтось із цих фахівців не працював з колективом, градус дербі у поєдинках між «Динамо» та «Спартаком» продовжував залишатись досить високим.
Тож можете собі уявити, коли непримиримі та надпринципові суперники вперше в історії мали зустрітися не на внутрішній арені, а в найпрестижнішому клубному розіграші Старого світу!
Матч, який відбувся рівно чверть століття тому, 14 вересня 1994 року, викликав підвищений інтерес не тільки в Україні та Росії, а й в інших країнах СНД, де є чимало прихильників обох клубів. Задовго до поєдинку стало зрозуміло, що шкала ажіотажу неодмінно сягне найвищої позначки. Так воно і сталося. Придбати квиток на гру тоді було неабиякою проблемою, адже київський «стотисячник» не міг вмістити всіх бажаючих. Зрозуміло, що на шаленому ажіотажі не втрачали можливості нагріти руки перекупники, які продавали квитки дорожче номіналу. Можливо, саме через їхню жадібність офіційна цифра кількості глядачів була 90 500. Хоча вільних місць на трибунах було значно менше, ніж близько десяти тисяч…
СТАРІ ЗНАЙОМІ ПРОТИ ДИНАМІВЦІВ
До Києва на гру їхали звідусіль – як з найвіддаленіших куточків України, так і з Росії, Білорусі, Молдови та навіть інших країн. Той, кому вдалося вирішити проблему з квитками, вважали себе щасливими, іншим же нічого не залишалось, як зайнятися пошуком місць з наявністю телевізора у готелях, небагаточисленних на той час кафе або у знайомих.
Тим часом «Динамо» та «Спартак», які тренували відповідно Йожеф Сабо та Олег Романцев, ретельно готувались до гри. У гостей не обійшлося без кадрових проблем – через травму не зміг вийти на поле Дмитро Хлєстов, а Юрій Никифоров, який перебрався до складу червоно-білих із одеського «Чорноморця» трохи більше, ніж за півтора роки до цього, відбував дискваліфікацію. До речі, окрім Никифорова в ігровому ансамблі «Спартака» було ще четверо добре знайомих нашим вболівальникам футболістів. Це воротар Дмитро Тяпушкін, який до переходу у команду Романцева захищав кольори тернопільської «Ниви» (він також входив до складу збірної України), його колишній одноклубник по Тернополю захисник Владислав Тернавський, півзахисник Олег Надуда із вінницької «Ниви» та його колега по амплуа Ілля Цимбалар, що перед цим встиг стати улюбленцем вибагливої одеської публіки – спочатку як гравець СКА, а потім й «Чорноморця».
Гра, яка проходила у чудовій футбольній атмосфері завдяки заповненим трибунам та гарячій підтримці, розпочалася із несподіванки – на 12-й хвилині після подачі Надуди з лівого флангу Микола Писарєв головою переправив м’яч під перекладину воріт 19-річного Олександра Шовковського. Однак потужний гуркіт трибун та скандування «Київ! Київ!» раз за разом гнали господарів вперед. Активного Віктора Леоненка, який неодноразово погрожував воротам «Спартака», у середині першого тайму збили у чужому штрафному майданчику і австрійський рефері Герд Грабер вказав на 11-метрову позначку. На жаль, гол у відповідь не відбувся – удар Дмитра Михайленка парирував його тезка Тяпушкін. А коли за сім хвилин до перерви помилка Олександра Шовковського, котрий необачно залишив ворота, призвела до голу Андрія Тихонова, запахло смаженим.
Здавалося, що не тільки відігратися, а здобути перемогу динамівцям у другому таймі буде вкрай складно. Однак під час перерви у роздягальні Йожефу Сабо вдалося знайти потрібні слова, які неабияк вплинули на свідомість гравців. Один із його аргументів – переповнені трибуни - подіяли на них досить ефективно. До того ж, слова головного тренера підкріплювались і солідним матеріальним стимулом. Ходили чутки, що начебто у перерві цього історичного поєдинку кожному гравцеві було обіцяно по 20 тисяч доларів. Володимир Шаран, якого у тому матчі Сабо не включив до «основи», віддавши перевагу Сергієві Шматоваленку, у відвертій розмові з автором цих рядків розставив всі крапки над «і». Як виявилось, мова про підвищені преміальні йшла ще до гри, а сума була дещо іншою – «всього» 15 тисяч «зелених». По словам Шарана, у перерві матчу ніхто нічого не додавав.
Зрозуміло, що бажання заробити такі чималі гроші всього за якихось 45 хвилин неабияк підстьобувало футболістів. Тож вже з самого початку другого тайму бойова налаштованість динамівців дозволила Віктору Леоненку влучно пробити низом впритул до стійки.
Швидкий гол та несамовита підтримка «стотисячника» додали сил та окрилили українську команду, яка дедалі частіше здійснювала спроби забити знову. І це їй вдалося. Автором другого м’яча в останні п’ятнадцять хвилин став той же Леоненко, який біжучи після голу, на радощах встиг навіть відбити долонею взаємне «п’ять» одному із фотокореспондентів. А крапку в цьому несамовитому за сценарієм поєдинку незадовго до фінального свистка поставив 20-річний Сергій Ребров, який у падінні зумів замкнути дальню стійку після прострілу Сергія Ковальця. У цю мить Йожеф Сабо, не стримуючи емоцій, по-хлопчачому радісно стрибав біля тренерської лави із здійнятими догори руками. А до купи динамівців, які накрили Реброва, що у щасливій ейфорії продовжував лежати на газоні, намагався приєднатися й один із журналістів, що стояв за воротами. Шаленів весь стадіон, шаленіла вся футбольна Україна!
КОЛИ КИЇВ СТОЯВ НА ВУХАХ
- Зізнаюсь, такого повороту подій ми й самі не очікували – тим більше, що у першому таймі Дмитро Михайленко не реалізував пенальті, - згадує перипетії того поєдинку Володимир Шаран. – Окрім настанов Сабо у перерві, ми знали, що гра із «Спартаком» чимало вирішувала. Та що там казати: вся Україна чекала цього матчу! Впевненості додав Леоненко, і після першого голу хлопці наче перевтілилися. У функціональному ж плані ми були готові краще за «Спартак», що й зіграло важливу роль.
Після фінального свистка, який пролунав через п’ять хвилин (суддя додав лише одну), морально виснажені, проте напрочуд щасливі футболісти «Динамо» стомлено обіймалися у центрі поля. Обійми були і серед тренерів, запасних та обслуговуючого персоналу киян на біговій доріжці тоді ще Республіканського стадіону. Більшість глядачів на трибунах у ті радісні миттєвості не поспішали залишати свої місця, плескаючи у долоні та вигукуючи компліменти на адресу своїх улюбленців. Після відвідин стадіону величезна кількість вболівальників святкувала вольову перемогу над «Спартаком» впродовж усієї ночі у різних куточках міста. Кафе, бари та ресторани Києва у ту ніч змушені були працювати на повну потужність – хто зна, коли ще очікувати такого масового бажання відзначити успіх «Динамо»!
Не відставали від своїх вболівальників й самі динамівці.
- Весь Київ тоді стояв на вухах, - згадує ті щасливі миттєвості Володимир Шаран. – Та й ми всю ніч гуляли (сміється)! Тренери після цієї гри дозволили зняти напругу.
У рамках Ліги чемпіонів «Динамо» із «Спартаком» зустрічалися знову у сезоні-2008/09. Однак у тій дуелі перевага українського чемпіона над червоно-білими була більш ніж переконливою (4:1 вдома та 4:1 в гостях), тому такого виру емоцій, який був 25 років тому, вже не спостерігалося. Втім, то вже зовсім інша історія…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
