Вернидуб: «Знав, що у мене за спиною місяця два-три шукали нового тренера»

У грудні 2011-го ми йшли на виліт. Мене призначили виконуючим обов'язки головного тренера «Зорі» замість Анатолія Чанцева. Ніхто не вірив, що ми залишимося. У моєму першому матчі ми поступилися в «домашній» грі на РСК «Олімпійський» в Донецьку «Оболоні». Там же, в Донецьку, за тиждень був виїзний матч з «Металургом». Ми його теж програли, опустившись ще нижче, і пішли у відпустку на 15 місці.
Коли Чанцев пішов, а я залишився виконуючим обов'язки, моїм асистентом поставили не того, кого я хотів, а тренера, щоб «пригледів» за мною - Юрія Коваля.
Перші спільні збори з ним були непрості. Ми за багато що лаялися, але знайшли точки дотику. Ми домовилися з Юрієм Григоровичем говорити все в очі і по-чесному. З тих пір робота пішла нормально. Добре, коли є людина, з якою ти можеш посперечатися: він свою точку зору хоче відстояти, а я - свою. Все одно я розумів, що буде так, як я скажу, тому що мені відповідати. Якщо щось буде не так, запитають з того, хто трохи вище стоїть.

На зимових зборах ми кардинально оновили команду: я запросив досвідчених футболістів, тому що розумів: з молоддю ми нікуди не дійдемо. Вважаю, це був правильний крок. В першу чергу, запросив Сашу Грицая, того ж Іллю Галюзу. Плюс оборону повністю поміняли: прийшов Віталік Вернидуб, взяли Шуньїча, Ігнатьєвіча.

І це принесло результат: у весняній частині ми тільки два матчі програли. У передостанньому турі ми зіграли 0:0 з «Динамо» і було вже ясно, що не вилітаємо, а «Шахтар» стає чемпіоном. Після цього президент «Зорі» Євген Геллер зайшов в роздягальню - тоді він їздив практично на всі ігри, хоч перебував у Донецьку чи Києві, - і оголосив, що у мене приставки «в.о.» вже немає.
У Луганську з полів спочатку був тільки «Авангард», на якому теж повністю поміняли газон, клуб хотів трибуни починати потихеньку ремонтувати. Потім побудували синтетичне поле дуже хорошої якості, трибунки поставили на стадіоні, де проводили зустрічі дубль і U-19. У команди з'явилися поля для тренувань. В Ювілейному взяли «під себе» стадіончик, постелили відмінний газон. На базі, якою з 72-го року ніхто не займався, зробили шикарне поле. Тільки-тільки закінчували поле на виїзді з Луганська, були плани, що там гратиме дубль. Але все зруйнувала ситуація, яка сталася.

Коли ми з Чанцевим тільки прийшли, клуб перебував у тяжкому становищі. Через це, я так розумію, відразу робився акцент на Академію «Шахтаря». До нас прийшли мінімум п'ять молодих футболістів: Чайковський [зараз «Зоря»], Ковальов [«Інгулець»], Микицей [влітку залишив «Олександрію»], Ємєльянов [«Урал»], Картушов [«Десна»] - багато хто був. Я Картушова дуже хотів у «Зорі» бачити, але Єгор по здоров'ю [через проблеми з серцем] не пройшов. Хоча грає хлопець досі і все нормально, взяв відповідальність на себе. Буває, що і медицина помиляється.

Потрібно було ламати стереотип тих футболістів, які у нас були, тому що дуже розпещені молоді люди. Ось і вийшло так, що в перші роки ми боролися за виживання.

Потім, коли вже ми залишилися у Вищій лізі, я отримав право називатися головним тренером, ми теж брали з «Шахтаря», але вже не всіх, кого нам пропонували, а сідали, конкретно стежили за дублем донеччан. Тоді ще була команда «Шахтар-3», яка грала у Другій лізі, і ми брали тих, кого хотіли ми.

Того ж Малишева: він нікому не потрібен був, грав у «Шахтарі-3». Він мені дуже сподобався, я запитав, чи можемо ми його на збори взяти і те, що я побачив - я закохався в цього хлопця.

Те ж можу сказати про Малиновського. Спочатку він грав за «Севастополь» у Кононова, коли команда ще була в Вищій лізі, але не зіграв жодної гри у Вищій лізі. Я питав, чи можемо ми його до нас забрати - можемо.

Саша Караваєв аналогічно.

Тобто ми вже відбирали тих футболістів, які дійсно могли створити конкуренцію. По-перше, я дізнавався їх характеристику в плані дисципліни, як вони в побуті себе ведуть, тому що це важливо. І я дуже вдячний, що ті футболісти, які прийшли до нас, дійсно були гідними.
До переїзду з Луганська ми ще купували футболістів за невеликі гроші: тих же Данило і Болі. Але згодом покривали всі витрати, які в них вкладали, і навіть залишалися в плюсах. Потім, зрозуміло, такої можливості не було. Потрібно було вибрати і футболіста хорошого, і щоб він не коштував грошей. Тому тут було дуже важко, повірте.

В плані селекції велику допомогу мені, як головному тренеру, надав старший тренер «Зорі» U-19 Дмитро Кара-Мустафа. Я можу тільки схвальні слова на його адресу сказати. Ми з ним раз або два поспілкувалися - які потрібні футболісти, як я бачу, що я хочу - і цього було достатньо, щоб він мене трохи розвантажив від проблеми, коли приходить по п'ять-десять новачків. Він їх повністю переглядав, відстежував, відсівав непотрібне, приносив вже дві-три людини, ми сідали і обговорювали: він свою точку зору, чому вони, я - свою. І саме тому, можливо, було так мало промахів.

У чемпіонаті-2013/14 ми поставили завдання як мінімум закріпитися в середині турнірної таблиці, стати міцним середнячком. Що, в принципі, і підтвердили: посіли сьоме місце, яке нам дало право виступати в кваліфікації Ліги Європи. У донецького «Металурга», який став шостим, тоді були якісь проблеми, тому ми зайняли його місце. Вважаю, що непогано тоді виступили. Хоча всі казали, що після перших матчів вилетимо, але ми дійшли до раунду плей-офф, де поступилися «Фейєноорду» у феєричному матчі 3:4.

Потім лайки з «Шахтарем» почалися: донецький клуб дуже багато обіцяв, але так нічого не було видно. Випливаючі проблеми, коли шість-сім гравців не можуть грати за умовами оренди... Ну, що тут говорити? Зараз в «Маріуполі» скільки? Вісім? Правильно і нас тоді називали «однокласниками». Але мені не хотілося цього.

Говорили про нас і в бік «Динамо». Хоча в Києві ми взяли чотирьох: Михайличенко вже обміняли, а в останньому матчі чемпіонату навіть Тимчику дозволили грати. І давайте тепер порівняємо: коли я в минулому сезоні працював. Три футболісти основи не грали. І мені треба перед грою з «Динамо» ліпити повністю нову оборону. А зараз у «Зорі» як була оборона - Тимчик, Абу Ханна, Чеберко, Михайличенко - так і залишилася. А захист - це номер один: зіграв на нуль ззаду, значить, буде порядок і попереду. А так, коли вісім чоловік випадає, я не уявляю, як їх можна поміняти. Навіть чотири-п'ять це багато. І що б ти потім не розповідав, що не однокласник, все одно у людей залишиться осад і будуть думати. Через це ми відмовилися і почали шукати «своїх» гравців.

Якщо б у мене була ще одна можливість, я б взяв в оренду, але не більше двох осіб з «Шахтаря» і не більше двох - з «Динамо». Ким ті футболісти прийшли в «Зорю» і хто про них знав? Я розумію, що вони насправді вихованці Академії «Шахтаря» - не команди, а Академії. Я завжди дякую тренерам, у яких ці хлопці виховувалися. Величезне спасибі їм, це підтверджує, що Академія «Шахтаря» дійсно на високому рівні і виховує гідних хлопців.

Тільки зрозуміло, чому їм не давали можливості в «Шахтарі»: команда - лідер, постійний учасник Ліги чемпіонів, інші завдання й амбіції, а цим хлопцям було складно. Я також думаю, що Сікан посидить там рік-два, не граючи, і пропаде.

Вперше питання про відхід з «Зорі» назріло ще у 17-му році, коли ми виграли бронзу. Не буду виносити сміття з хати, але у мене тоді був конфліктний момент. Частково можна порівняти з «бронзовою» Полтавою: там теж багато що обіцяли, але не виконали, тому вони зараз і знаходяться в такій ситуації. У нас тоді всі зробили вигляд, що третє місце - це в повному порядку речей. Ось тоді у мене з'явилося перше бажання і я шкодую, що не пішов. Тим більше у мене і контракт тоді закінчувався. Хоча це мені буде уроком на все життя.

А другий момент, коли ми за рік не пройшли в групу Ліги Європи, поступившись «Лейпцигу». Така складні команда і гра нас чекали. Хоча в першому матчі, граючи вдома, вже на 16 хвилині Лєднєва вилучили, але ми встояли. Перед поєдинком у відповідь вже в Лейпцигу виник ще один конфлікт. Не хочу заглиблюватися. Тим не менш, ми хорошу гру показали. Прикро, що в кінці через пенальті 2:3 програли.

Я тоді теж був конкретно готовий і на прес-конференції сказав, що будь-який тренер повинен відповідати за свої слова. Завдання було потрапити в груповий етап, але ми не пройшли. Думаю, буде правильно, якщо я повинен подати у відставку. Хоча відразу по приїзду до Києва ми зустрілися з президентом клубу, поговорили. Я шкодую, що піддався на ці вмовляння, тому що це було неправильно: якщо рішення прийняв, то потрібно втілювати в життя.

Хоча, як вийшло. Я знаю, що у мене за спиною місяця два-три шукали нового тренера. Якщо керівники думають, що я про це не знаю, можу їх розчарувати: я це все розумів. Правильно було підійти до мене і сказати: «Юрій Миколайович, стільки років, ви втомилися, доведіть цей чемпіонат до кінця, побийтеся, а в кінці тиснемо руки і розходимося». Думаю, це було б набагато правильніше, а не шукати якісь причини або чорних кішок в темній кімнаті.

Але я ні в якому разі не ображений і вдячний. Це їхнє право, кожен поступає по-своєму. Ані крапельки образи немає. Спочатку - так, розбурхувало, чому так, адже знали мій характер і відкритість. У мене теж було кілька хороших пропозицій, я ж чесно говорив керівництву, що у мене є на руках. Хоча теж можна було покіпішувати: у мене в контракті немає пункту, що я маю якісь відступні. Навпаки: коли ми підписували останній контракт, то домовлялися, що відпустять мене. Я завжди сподівався на розуміння і порядність.

Були набагато гірші часи, коли почалася ситуація з Луганськом і Донецьком. Я ж не кинув все і не втік. Заборгованості величезні були, скільки попрощалися з преміальними. Ми розуміли, що є ситуація. Я сам хлопцям говорив: треба виживати, ми ще заробимо і чим швидше забудемо, тим краще. Чомусь цього ніхто не пам'ятає.

Ми тоді пробачили дуже багато, але я не озирався. Гроші важливі в житті, без них важко, але це не найголовніше. Однак для себе я вважаю, що це не порок. Стався 14-й рік, потрібно було приймати рішення, і я його прийняв з легкістю.

Період в «Зорі» дорогого коштує. Цей час залишиться в моєму серці на все життя. Клуб «Зоря», в який я прийшов в 10-му році разом з Анатолієм Чанцевим, постійно боровся за виживання. Де вони тільки не були: то у Вищій лізі, то в Першій, то у Другій. Потім з'явилася стабільність. Шостий рік поспіль команда брала участь в Лізі Європи: виступала в груповому етапі, а в стиках якщо і вилітала, то в останньому раунді. Хоча жодного разу не було такого, що в плей-офф нас хтось розбив в пух і прах: ми завжди гідно виступали, і якщо за підсумками двох ігор не проходили далі, то показували, що ми дійсно билися.

Мене як раз перед грою з «Динамо» першого вересня, коли я з дружиною прийшов на стадіон, ультрас «Зорі» попросили під'їхати до сектору на півгодини раніше, щоб попрощатися. Вони подарували мені величезний плакат разом з моїм портретом. Я вдячний цим хлопцям за теплі слова, які вони сказали, що я увійшов в історію «Зорі». Є такий Зонін і я поруч з ним. Я до цього додам, що мені б дуже хотілося, щоб Віктор Скрипник зробив ще крок вперед і зміг з цією командою домогтися ще більших досягнень. Це було б здорово.

Над текстом працював Олександр Риженко