Спочатку я не вірив, що почалася війна. У нас в день захоплення СБУ в Луганську була гра з «Іллічівцем». Перед матчем наша команда завжди ночувала в готелі, а потім всі разом вирушали на гру. Я зазвичай в той же день після обіду їхав до себе на квартиру, переодягався, водій відвозив мене назад до готелю і потім вже з командою на стадіон.
Ми тоді їхали по вулиці Радянська, я ще цікавився у водія:
- Що відбувається?
- Та натовп зібрався, йдуть до СБУ.
Я не надав цьому значення. Там було людей 50-100, серед них якщо і були «качки», то, може, десяток. Всі інші схожі на бродяг. Йдуть, кричать «Росія». Ну, йдуть і йдуть.
Я переодягнувся на квартирі і поїхав на футбол.
Зіграли на «Авангарді», а після матчу кажуть, що захопили СБУ. Як захопили? Хто захопив? Треба поїхати і подивитися - цікаво ж. Під'їжджаємо, а вулиця Радянська вже перекрита, бігає та ж шантрапа, але стоять і з автоматами. У мене відразу виникло питання: як можна захопити СБУ?
Але я все одно не вірив.
Барикади в центрі Луганська
А потім пішло.
«Шахтар» теж не міг у Донецьку приймати суперників, тому останню гру з ним ми проводили в Черкасах. Піком було, коли прилетіли з тих же Черкас, сіли в автобус, я на передньому сидінні і їхали до Луганська з аеропорту вже в темний час доби. На нашому шляху був пост наших хлопців метрів за чотириста від аеропорту. Проїхали його. А далі - стоїть дивак із «мухою» в наш бік і гальмує автобус. Заходять двоє з автоматами, навіть не на запобіжниках:
- Хто такі? А, команда. Так, може, треба потренувати?
Я в шоці був, я втиснувся у сидіння і не розумів, що відбувається.
Тут потрібно віддати належне генеральному директору [Рафаїлову] за його сміливість в цей момент: він запитав, чому з автоматами не на запобіжниках. Вони, правда, відразу і вийшли.
По Луганську вже ходили у військовій формі без розпізнавальних знаків з автоматами. Якщо раніше люди в Луганську виходили вечорами і гуляли, то потім це почало припинятися. Тільки сутінки пішли, то всі по місцях, як то кажуть. Коли перша стрілянина почалася, я жив недалеко від міськради. Потім читаєш в новинах, що хтось щось не поділив.
Бойовик «ЛНР» без розпізнавальних знаків біля захопленої будівлі Луганської ОДА
Ми вже не їздили на клубну базу за містом, бо блокпости стояли. Коли я востаннє їхав з бази, то бачив, яку зброю з джипа почали роздавати цим «ополченцям». Новітні розробки, вони мало не в олії були. Де вони могли таке взяти?
Нас пропускали, я спеціально вимпел повісив «Зоря Луганськ», люди вже знали. Але тоді я вже розумів, що нічого доброго не буде, тому після останньої гри чемпіонату з «Динамо» в Києві ми із сином просто зібрали речі (я навіть квартиру здав) і поїхали до Запоріжжя.
У нас в команді був легіонер, Болі, у нього в той час була вагітна дружина. Перед тренуванням на «Авангарді» під час однієї з їхніх розмов телефоном десь під вікнами знову почалася стрілянина, дружина дуже злякалася. Дивлюся: він кидає телефон, переодягається - поїхав і навіть не тренувався.
Ми по закінченні сезону теж швиденько роз'їхалися. Вже у відпустці надійшов дзвінок, щоб я дізнався, де в Запоріжжі могла зібратися для тренувань команда. Перший час футболісти і клубні працівники жили в готелі «Хортиця», потім вже розійшлися по квартирах.
Коли переїхали до Запоріжжя, у нас було тільки поле на стадіоні «Титан». Воно було ніяке. Ми привели його в порядок за рахунок клубу, їздили туди тренуватися. Ні про яку базу мова не йшла: нам ніде зібратися було. Але нічого - жили по квартирах. Мені простіше: я живу в Запоріжжі. Будинок, сім'я - все поруч.
База ФК «Металург» Запоріжжя
Останніх два-три роки, коли не стало «Металурга», ми орендували базу. Всі обурювалися, що віддали її нам. Але якби ми її не орендували, що з нею було? А так і інфраструктура існує, і поля в шикарному стані, і люди при роботі на місці. Думаю, це навпаки великий плюс.
Ну, а ми нарешті возз'єднали три команди: U-19, U-21 і першу. А до цього основа була в Запоріжжі: спочатку на «Титані», потім на «Торпедо», за що спасибі директору стадіону Вадиму Іщенку, який нас прихистив. Там зараз знаходиться клуб, бухгалтерія - все.
До цього ж місця ні в кого не було: ми в одному місті, а молодіжні команди - в Кременчуці. Що вони там тренують, як тренують, хто грає? 200 кілометрів по наших дорогах - це чотири години їзди. Тим не менш, возз'єдналися. Зараз можна подивитися, як хлопці тренуються, весь час бачиш тренера дубля і U-19, є можливість поговорити, сказати, кого віддаси в дубль. Нормальна робоча обстановка.
Ті хлопці, які з Луганська і Донецька, екіпіровку забирали і переїжджали через блокпости автобусом. Тоді все тільки-тільки починалося. Після цього вже і майно вивозилося, але я не знаю, як це відбувалося. Що могли - те вивезли.
Найважливіше, що ми боролися і перебороли. Хоч ми і не запорізька команда, а луганська, але зараз там знаходиться не те, що нам хотілося б. Проте я сподіваюся, що це теж зіграло свою роль в об'єднанні команди і мікроклімату в ній.
Слава Богу, що у мене були такі хлопці, як Микита Каменюка. Вони розуміли, що нікуди від цього не подітися. Переживали - однозначно. Тому що батьки донині там. Куди батьки можуть переїхати? Хоча хлопці і пропонують їм, але багато хто залишився тому що все, що у них є, там. Тільки в гості приїжджають.
Думаю, все одно до цього звикаєш і не звертаєш уваги. Хоча я особливо зараз багато за новинами стежу: що там, як там. Чесно, поки я не бачу шансів, щоб возз'єднатися. Бо скільки на Луганщині та Донеччині патріотів, стільки й недоброзичливців.
Над текстом працював Олександр Риженко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
