У січні Валентину Крячку виповниться 62 роки, проте він сповнений енергії та продовжує грати за ветеранів. Це при тому, що три десятиліття тому у нього діагностували проблеми з серцем.
«Приїхали додому, Ошенков каже: «Валику, твоє навчання закінчилося»
– Ваше доросле життя розпочалося дуже рано – у 9-му класі вас запрошують в «дубль» Металіста.
– Згадую той час і усвідомлюю, що мені насправді було страшно. Разом з тим, відчував щастя. Школяр виходить у парі в центрі захисту з Романом Шподарунком, легендарним гравцем Металіста і Карпат.
– Щоправда, номінально Шподарунок був форвардом.
– Так сталося, що його на гру дублерів поставили в оборону. Роман дуже допоміг мені і повторював: «Не хвилюйся, все буде добре. Просто слухай мене». І справді ми виграли тоді.
– Володимир Лінке згадував, як його та Сергія Балтачу в Металіст забрали безпосередньо з уроків. У вашій ситуації теж вистачало драматизму?
– У моєму випадку це не було так буквально. Я знав, що пропущу школу, адже Олег Ошенков готував мене до дебюту з мінським Динамо. Це сталося у серпні 1975-го. Приїхали додому з виїзду, а тренер заявляє: «Валику, твоє навчання закінчилося». А я ж лише 9-й клас завершував.
Мені запропонували варіант із технікумом, мовляв, туди влаштують. Це був справжній шок для мене. На щастя, мене перевели у 10-й клас до Києва в спортінтернат – готуватися до спартакіади школярів.
– Батьки були ще більш здивовані, ніж ви?
– Мої батьки – звичайні робітники, тому спорт для них був незрозумілою справою. Заспокоїлися остаточно тільки тоді, коли побачили, що я додому приношу гроші. До того ж більші, ніж вони заробляли.
– Ваш спецклас Миколи Кольцова у харківському спортінтернаті називають одним з найкращих у СРСР. З-під його крила вийшли ви, Безсонов, Балтача, Сивуха, Каплун і Лінке. Секрет у тренері чи силі покоління?
– Знаєте, я не маю відповіді. Мене про це запитувати, я сам довго думав над цим феноменом. Взяти хоча б теперішні реалії – тренери в Металісті хороші, умови також. А от збірників із Харкова немає. Можливо, успіх полягав у поєднанні тренера та таланту хлопців.
– Віктор Каплун згадував юність і скаржився: «Шматок хліба, цибуля, сіль – це всі умови. Форму самі собі прали».
– Щодо форми – чиста правда. Але загалом умови були відмінні. П’ятиразове харчування, забезпечені екіпіруванням. Так, хотілося кращих полів. Проте на той момент це був максимум.
– Зі скількох років ви знаєте Володимира Безсонова?
– Із 7-го класу. Постійно жили разом у номері. Історія нашого знайомства цікава – познайомилися на хокейній арені. Я грав за збірну свого району, а він – свого. «Бєс» за роки не змінився. Як був порядним, чесним та дисциплінованим, таким і залишився. Грав на усіх позиціях і виглядав всюди однаково чудово.
«Піт буквально на очах перетворювався на сіль»
– У червні збірна України під керівництвом Олександра Петракова виграла чемпіонат світу. Ви слідкували за турніром?
– Постійно обговорював хід подій з Юрієм Сивухою. Враження? Хлопці великі молодці, але нам здалося, що наша збірна була сильнішою.
– У 1977-му ви стали першими чемпіонами світу у цій віковій категорії. Кажуть, що до туніського турніру збірна СРСР готувалася в Ніцці. Звучить солідно.
– Нас відправили туди на турнір – погодні умови в Ніцці та Тунісі відносно схожі і наш організм повинен був адаптуватися. Важливо інше – ми програли у Франції бразильцям 0:5 (Усміхається). Вже на чемпіонаті світу тільки й думали: «Хоч би не потрапити на них». Дивимося півфінал, а там мексиканці по пенальті виграють. Ось так нам трішки пощастило.
– Для багатьох ваших партнерів той турнір запам’ятався не лише золотом, а й шаленою спекою під 50ºC і шерстяними костюмами.
– Було настільки гаряче, що піт буквально на очах перетворювався на сіль! Вага у всіх страшно впала. Переглядаю інколи відеозаписи турніру і розумію, що ми були дуже добре готові у фізичному плані.
– Когось найбільше вразили туніські павуки. Що вам запам’яталося на все життя?
– Величезна кількість «кока-коли». Пий скільки завгодно! У Радянському Союзі цього не було, тому на цей напій ми реагували по-особливому. З недоліків – спека. Вночі неможливо було спати без зволоженого рушника.
– Герой фільму «Заборонений» про Василя Стуса каже характерну фразу: «Я сам не знаю так себе, як знають хлопці з КДБ».
– Без цього ніяк. У нас теж був такий агент – зрештою, у кожній делегації такі особи були. Хоча я особисто не відчував його присутності і навіть не задумувався над цим.
У нас був відмінний колектив. Перед від’їздом на турнір всі хлопці зібралися вдома у нашого партнера Валерія Петракова – він вже мав квартиру в Москві. Не приховуватиму – на столі було шампанське. Приїхали в готель за північ, а у фойє сидить старший тренер Сергій Мосягін.
– Запахло проблемами?
– Жодного поганого слова не сказав – я здивувався навіть. «Так, хлопці! Всі приїхали? Тоді спати!» Ніяких розборів. Тренер, мабуть, побачив, що колектив у нас дружній.
– Кажуть, вас із Андрієм Балем поєднували не просто дружні стосунки. Хтось жартував: «Крячко і Баль знайомі ще з пологового будинку».
– У нас справді були відмінні стосунки. Я навчався у київському інтернаті і отримав запрошення з Карпат. Ернест Юст був зацікавлений у мені – це було дуже приємно. Я навіть одну гру за «дубль» львів’ян провів. Щоправда, після перемоги на чемпіонаті світу все змінилося. Ще в аеропорту мене і Каплуна перехопили люди з московського Локомотива. Тренер Ігор Волчок відразу розкрив всі карти: «Даємо вам по квартирі».
– Від такого важко було відмовитися?
– Сіли з Вітею один навпроти одного і запитуємо: «Що робити?» Прилетіли таки до Харкова, а там вже з Металіста наїзд. І не лише на нас – на батьків почали тиснути по партійній лінії. Я не шкодую, що залишився вдома – з Металістом я пройшов Другу лігу, Першу і Вищу. Вважаю, що приніс Харкову немало приємних хвилин.
– Каплун також дуже тісно дружив із Балем і сильно шкодує, що товариш не встиг зіграти йому на акордеоні.
– Коли приїжджав до Львова, то гостював у батьків Андрія, добре знаю його брата Ореста. Баль був лідером у всьому, капітан збірної. Приємно згадати – у тій команді було 9 українців. Андрюха, Бєс, Капа і я – завжди разом у всіх збірних.
«Пенальті Мексиці – найстрашніший момент у футбольному житті»
– Ще одним вашим партнером у збірних був Віталій Дараселія – таємнича і дуже яскрава постать. У 25-річному віці він загинув у ДТП неподалік Зестафоні. Його тіло знайшли лише на 13-й день пошуків.
– Дараселія був дуже сильним гравцем в індивідуальному плані. Завжди звертав увагу на його міцні ноги: «Віталику, звідки вони у тебе такі?» Дараселія казав, що постійно працював на пляжі з м’ячем – це далося взнаки. У порівнянні з ним ми були юнаками, а Віталік – вже дорослим чоловіком. Він був одним з лідерів у колективі. Ті ж Безсонов та Хідіятуллін багато у нього перейняли.
– Ніч перед фіналом 1977-го пам’ятаєте?
– Ніхто не нагнітав, у психологічному плані було легше. Просто кожен розумів, що це фінал і такий матч може бути тільки раз у житті. Треба було зіграти на грані. Володя Безсонов, наприклад, вийшов з травмованим гомілкостопом. Перев’язав, вийшов і ним же два голи забив.
– Після 2:2 в основний час на вас чекала виснажлива серія пенальті. Ви пробивали при рахунку 7:8. Розуміли, що у випадку промаху випускаєте з рук золоті медалі?
– Цей момент для мене найстрашніший у футбольному житті. Ми вже роззулися, адже удари виконували перші п’ятірки. Я зняв гетри, скинув бутси. Сіли у центральному колі, дивимося, за пацанів переживаємо. У нас Андрюха Баль в штангу потрапив, але все минулося. Черга дійшла до нас із Каплуном. Штовхаємо один одного – мовляв, іди бий. У мене знайшлося більше сміливості.
– На відео помітно, що ви пробили сильно і точно в кут. Навіть не скажеш, що так сильно хвилювалися.
– Мандраж був дуже великим. Віті Каплуну потім було легше – після мого удару мексиканці схибили.
– Вдалий виступ на турнірі посприяв зливі пропозицій. На вас, окрім інших, вийшли ще й із київського Динамо.
– Мене часто запитують, чому я не поїхав до столиці. Тим більше, потім Безсонов кликав у Динамо. Скажу чесно, як було насправді. Приїхав селекціонер із Києва – бац, у Харкові дали квартиру. Батьки радять: «Бери квартиру». Нічого дивного в цьому виборі не було – мені ж лише 18, а люди за свої квадратні метри могли все життя працювати.
Зараз переживаю – чому поруч нікого з футбольних людей не було, хто міг би порадити? Чому той же Лемешко не сказав: «Валику, їдь. Сюди ти завжди встигнеш повернутися». Риторика навпаки була протилежною.
– Вас кликали двічі.
– Приїхав посланець від Валерія Лобановського. А тут знову від Металіста дають квартиру і машину. Як спортсмен, я загубив себе у цьому плані.
– Євген Лемешко по-особливому ставився до молоді. Ви це відчували?
– Після завершення спортінтернату в Києві я повернувся до Харкова і поселився на стадіоні в готелі, безпосередньо в підтрибунному приміщенні. Там же мешкав Євген Пилипович із сім’єю. Прокинулися після матчу і тренер каже: «Їдемо на озеро». Сіли на автобус разом з Лемешком та Володимиром Булгаковим і поїхали на пляж – відмінна атмосфера. Бувало, що тренер міг шампанське хлопцям запропонувати. Спочатку страшно було, але тренер дозволяв випити трішки. Ну а історій у нього завжди було багато.
– Ваша улюблена?
– Всі вже чули про «колегу-асенізатора». Був ще епізод у Львові, коли після гри проти Карпат ми зустрілися з львів’янами і поверталися якраз у готель. Леонід Сааков побачив поруч бабусю, яка квіти продавала. Саак – дуже доброю людиною був. Тому протягує бабці гроші, а сам бере квіти. Тут звідкись взявся Лемешко: «Ах ти ж, квітами…» і давай на нього. Ось так зробив добре діло (Усміхається).
– У своїй харківській кар’єрі ви забили тільки один гол. Пам’ятаєте, кому саме?
– (Сміється) Карпатам у Львові. Завжди їздив туди з великим задоволенням. Приїжджаєш у місто, а там безліч друзів. У Металісті я багато часу грав у парі з нашим ідолом Ростиславом Поточняком, львів’янином. Якось запитав його: «Ростику, яка нога у тебе робоча?» Рівень футболіста такий, що йому байдуже. Він мене постійно вчив розуму.
«Мунтян був моїм кумиром, а тут він кличе до себе у СКА»
– У Металісті небагато часу провів Василь Лябик, один із найталановитіших футболістів свого покоління. Лінке розповідав, що до знайомства з Лябиком ви не вміли грати лівою ногою.
– Чиста правда. Лябик і Поточняк – футболісти від Бога. «Так, молоді, граємо лише лівою», – командував Василь. А я ж лівою не вмію. «Як це ти граєш за збірну і лівою не вмієш?» – дивувався він. Спочатку в квадраті це виглядало смішно, коли усі залучали лише одну ногу. Але з часом я спокійно навчився грати лівою.
– Трохи старшим за вас був Олександр Косолапов, ще один дуже авторитетний футболіст.
– Він був старшим за мене на чотири роки. Прізвисько у Сашка – «Дєд». Напевно, через специфічну манеру ходьби і невеличку згорбленість. Косолапов навчався в інституті і згодом нам, молодим, допомагав зі складанням іспитів, адже вже мав досвід. Дуже тепла і хороша людина. Прикро, що Сашка не стало у 50-річному віці.
– З Металістом ви пройшли непростий шлях з Другої ліги до Вищої. Коли харків’яни готувалися до відповідального сезону в еліті, вас забирають у київський СКА. Складно було втекти від армії?
– Протягом довгого часу мене переховували – Лемешко допомагав. Однак в певний момент приїхали з Києва і порадили: «Якщо добровільно не погодишся, то тебе заберуть у справжню армію». Я піддався на це – можливо, неправильно зробив. Пилипович через це образився на мене.
– Потім ви все ж помирилися?
– Ні, так і залишився холод у стосунках. Він розцінив це, як зраду. Я до останнього вітав Пилиповича з Днем народження, періодично телефонував йому. Негативу у голосі я не помічав, втім розумів, що осад залишився. У будь-якому разі я не ображався на нього – тренер багато зробив для мене.
Володимир Мунтян
– У 1982-му ви таки їдете у київський СКА до Володимира Мунтяна.
– Мунтян був моїм кумиром – колись уважно стежив за його кар’єрою і фанатів біля телевізора. А тепер цей кумир кличе мене до себе у СКА. Володимир Федорович міг ще й сам показати, як треба – не всі футболісти повторити це могли.
Як би там не було, перед СКА моя кардіограма нагадувала прочерк. Тобто серце було в порядку. Коли я залишав столицю, то все було навпаки.
– Хитрувати не могли?
– Я виконував усі вказівки тренерського штабу. А треба було уникати цих шалених навантажень. Наприклад, у своїй тренерській діяльності я ніколи цього не робив і не робитиму. Свідомість на тренуваннях ніхто не втрачав, але всім було дуже складно. Спиридон, Чеботар, Ледней, Насташевський – відмінний колектив. Проте результати не були дуже високими. Складалося враження, що ми постійно граємо на фоні втоми і виснаженості.
«Під час розбору Мотуз засунув вату у вуха»
– У 1983-му ви повертаєтеся до Харкова і граєте лише у трьох матчах. Чому?
– Лемешко запропонував стати його помічником. Я погодився, не поїхав на збори, а потім на моє місце взяли іншу людину. Мене ж перевели в дитячу школу Металіста. На цьому футбольне життя не закінчилося – я ще протягом п’яти років паралельно виступав за бєлгородський Салют. Закінчив лише у 40 років. Щоправда, через проблеми із серцем писав розписку – знімав з лікарів відповідальність на випадок проблем.
– Після повернення у Металіст ви пограли пліч-о-пліч із Сергієм Мотузом. Кажуть, дуже талановитий гравець, хоча за кар’єру жодного разу навіть тест Купера не виконав.
– Мотя – відмінній футболіст, але не любив сильних навантажень. Завжди скаржився. Якось так склалося, що після кожної невдалої гри Мотуз отримував на горіхи від Лемешка. Під час чергового розбору Сергій засунув вату у вуха. Пилипович не перестає звинувачувати Мотуза, емоційно щось розказує. А Сергій абсолютно спокійно слухає все це.
– Лемешко здивувався?
– Так, адже Мотуз постійно вступав у суперечку. Але не цього разу. Раптом Мотя витягує цю вату і видає: «Пилиповичу, що ви там кажете?» Лемешко не витримав і кинувся з кулаками на Мотуза (Усміхається).
– Юрій Тарасов не проходив великої школи, однак цілком може вважатися геніальним футболістом. У чому секрет великого форварда?
– Коли ми пасувалися у квадраті, Юра відверто казав: «Йду краще по воротах поб’ю». У нього удар був такий – без замаху. Лише Тарасов та Малько не пройшли серйозної школи інтернату та Металіста і грали в хороший футбол.
– Попри проблеми зі здоров’ям, у 1994-му ви повертаєтеся на поле в чемпіонаті України лише на дві гри. Що це за екстраординарний випадок?
– Я підтримував чудову форму. Так трапилося, що зламалися всі захисники і мені запропонували вийти на поле. Довелося опікати Леоненка в Києві, а потім грати ще й проти Шахтаря в Донецьку.
– Згодом на вас чекає ще одна цікава мандрівка – переїзд у Шепетівку, де Джумбер Нішніанідзе будував унікальний проект під назвою Темп.
– У Шепетівці працювали мої друзі: Леонід Ткаченко та Станіслав Берников. От вони і запропонували допомогти їм. Команда там була самобутня і неординарна. Джумбер зустрів мене словами: «Які твої умови?» Нішніанідзе робив все, що міг. Поле було не найкращої якості, житлові умови також, проте президент докладав усіх зусиль. Темп залишив після себе вагомий слід в українському футболі.
– Брати Капанадзе були головними зірками?
– Капи – це дуже сильні виконавці. Вони майже до останнього були з командою. Згадати того ж Сергія Скаченка – вважаю, що навіть у Динамо він все одно свій потенціал не розкрив. З часом Ткаченко та Берников пішли, залишився я сам, клуб перевели у Хмельницький. Джумбер попросив допрацювати до кінця, хоч грошей вже не було. Я хотів відповісти йому добром на добро.
– Нещодавно у пресі з’явилася інформація – Леонід Ткаченко має серйозні проблеми зі здоров’ям.
– На жаль, про це мало говорять. Ткаченка я давно не бачив – весь зв'язок тримаю з ним завдяки Олександру Довбію. Зараз Ткаченко живе у Калінінграді. Дуже шкода, що ситуація така складна.
«Одне з перших прохань в жіночій команді – жодних лайливих слів»
– Наприкінці 90-х ви повертаєтеся до Харкова і берете участь у створенні місцевого Арсенала, а потім допомагаєте Михайлові Фоменку у Металісті.
– Разом з Арсеналом я поїхав у Туреччину, де наша команда провела спаринг з ЦСКА-Борисфеном Фоменка. Там і познайомився з Михайлом Івановичем. Коли з Арсеналу мене та моїх асистентів Іванова і Сивуху звільнили, Фоменко запропонував попрацювати в Металісті.
– На публіці Михайло Іванович взагалі не демонструє емоцій. У роздягальні та у побуті він такий же?
– Фоменко не допускав до себе майже нікого. Хоча ми неодноразово сідали на базі, пили каву, спілкувалися про бачення футболу. Філософія гри у Михайла Івановича була простою – дисципліна б’є клас. Ну і навантаження серйозні, хоча легші, ніж у Мунтяна.
– У Харкові ви мали ще один цікавий досвід – очолювали жіночу команду Житлобуд-1.
– Пізнав дівчат з абсолютно нового боку. Всі жінки у моєму житті – це мама і дружина, які не палять і не сваряться. А тут я зіткнувся з чимось новим. Одне з перших прохань – жодних лайливих слів. Взагалі з дівчатами можна йти у розвідку. Вони такі бійці! На тренуваннях ніхто не філонив. Треба грати жорстко – грають. Треба побитися – б’ються.
– Могли накричати на них?
– Звичайно. Але робив це тет-а-тет. Треба враховувати їхню емоційність. Дуже радий за Олю Овдійчук, яка в Атлетіко перейшла. Вважаю, що хороше майбутнє в Анни Петрик.
– У вашому житті була і чиновницька робота.
– Вісім років я очолював відділ у справах сім'ї, молоді та спорту Харківської райдержадміністрації у Харківському районі, до речі, найбільшому в Україні. На його першість грають 24 команди. Зараз я є депутатом цього району. Це навіть не кабінетна робота – мені таке не подобається. Намагаюся навпаки вести активну діяльність і допомагати не лише розвитку футболу, а й іншим видам спорту. Відверто кажучи, я б хотів працювати у футболі, втім життя так складається, що для Харкова я виявився не потрібним.
– Ви є одним з найстарших ветеранів Металіста, який виходить на поле?
– Віктор Камарзаєв трохи старший – йому вже 62. Цікаво грати з молодшим поколінням – м’яч літає, а ми стоїмо (Усміхається).
– Ваш син Дмитро також займався футболом.
– Так, однак згодом він потрапив у аварію – їхав на велосипеді і його збив мотоцикліст. Через травми голови лікарі сказали, що серйозних навантажень треба уникати.
– Знаю, що у вас є внук.
– Сергій займається на Металісті – навмисно не віддавав його у спецклас. Досить одного футболіста в родині. Бачу, що у нього є здібність до навчання. Тому я хочу, щоб він знав математику, фізику. Йому 14 років, проте з ним можна поговорити на будь-яку тему.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
