Позаду залишилися такі команди як Португалія, Сербія, Чехія, Словаччина...
Після успішної кампанії у Лізі націй говорили, що Чехія та Словаччина – проблемні. Обидві команди змінили тренерів по ходу турніру. Та й значення турніру поки невизначене. Мовляв, давайте зачекаємо кваліфікації до Євро, а тоді будемо робити висновки. Але збірна України стала тільки сильнішою, залишивши «з носом» чемпіона Європи і переможця Ліги націй – збірну Португалії. На хвилинку – де-юре найсильнішу команду Європи!
У чому причина такого успіху? Однозначно сказати не можна. Тут збіглися відразу декілька факторів. Безперечно, основна причина – головний тренер. Це його бачення та розуміння футболу. Крім того, Шевченку вдалося зібрати навколо себе кваліфіковану команду помічників, які здатні якісно виконувати свою роботу. Збірна України не програла тактично жодного матчу у Лізі націй чи єврокваліфікації.
Завдяки тому, що футбольні шлюзи в Україні відчинилися, збірна стала сильнішою. Так би мовити, частково ми пішли шляхом Сербії, Польщі, Хорватії.
Сьогоднішня збірна України – це не тільки гравці Шахтаря та Динамо з певними доповненнями із УПЛ, але й футболісти закордонних чемпіонатів. Уявили команду без Яремчука, Зінченка та Маліновського? Втрачаємо майже всю центральну вісь та форварда. При цьому конкуренція на окремих позиціях не тільки з'явилася, але й суттєво виросла. Ті ж Коноплянка чи Циганков не завжди потрапляють до основи. Про таке ще два роки тому говорити не доводилося.
Якщо раніше були тільки дві зірки – Ярмоленко та Коноплянка, то зараз склад команди вирівнявся. Залежності від цих гравців вже немає. Андрій пропускав весняні матчі через травму, Євген мав проблеми з ігровою практикою у клубі, а під кінець трансферного вікна змінив команду. Але це ніяк не вплинуло не результат. Зінченко та Маліновський заслуговують хороших слів за свої виступи у національній команді. Зараз значення цих футболістів не менше, ніж Коноплянки та Ярмоленка.
Думаю, що натуралізація також пішла на користь. Я це не вельми сприймав, але і Мораєс, і Марлос таки стали в нагоді. Перший додав конкуренції в лінію атаки. Можливо, без Жуніора не було б такої успішної гри Яремчука. Марлос проводить не найкращі матчі проти сильних суперників (Португалія – двічі, товарняк з Італією), але здатен проти слабших команд на індивідуальній майстерності вирішити епізод на власну користь. Індивідуально сильних гравців у нас не так багато.
Мотивація теж має дуже велике значення. Ярмоленку, Коноплянці, Степаненку, Марлосу, Мораєсу – в районі 30 років. Пятову – взагалі 35. Для них Євро – один із останніх шансів виступити на такому високому рівні. Щось схоже було у кваліфікації до чемпіонату світу-2006, коли наші вікові гравці максимально мобілізувалися. Молодь – голодна до перемог. Для Маліновського, Зінченка, Яремчука, Циганкова, Миколенка, Матвієнка – це нові можливості, нові висоти.
Зрозуміло, що є пік будь-якої команди, а є її падіння. У середньому 2-3 сезони, після яких потрібно будувати щось нове. Пригадайте збірну Франції, яка стала чемпіоном світу-1998 та чемпіоном Європи-2000, а потім отримала серйозні проблеми. Або збірну Німеччини, яка виграла чемпіонат світу-2014, проте Євро-2016 вийшло не таким вдалим, а чемпіонат світу-2018 взагалі провальним. Де зараз збірна Ісландії, якою так захоплювалися ще 2-3 роки тому? На клубному рівні простіше, бо є можливість змінювати склад. Але якщо не додав «свіжої крові» та ідей, то матимеш те, що є у Реала після трьох перемог у Лізі чемпіонів.
Вважаю, що пік збірної України ще не настав. Дуже сподіваюся, що він припаде наступного літа – під час чемпіонату Європи. Це ціль, до якої йшли тренер та гравці. Вдалий виступ на Євро відкриє додаткові можливості перед усіма. Чвертьфінал та все, що вище, розцінюватиметься, як дуже серйозний успіх.
А от після Євро потрібно буде щось міняти як у кадровому, так і в тактичному плані. Чи залишиться в Андрія Шевченка мотивація змінювати збірну та робити нову команду? Чи буде у гравців бажання зіграти на чемпіонаті світу-2022 – еквівалентне тому, яке наявне зараз?
У мене немає відповідей на ці запитання. Після чвертьфіналу чемпіонату світу-2006 у нас вийшов вкрай слабкий відбір до Євро-2008. Блохін дуже швидко усвідомив власні помилки та пішов на іншу роботу. Належало приймати дуже серйозні кадрові рішення, а не просто їхати на колишньому багажі.
Шевченко підняв планку збірної дуже високо. Можливо, буде ще вище. Видертися на гору простіше, ніж там утриматися. Сприйняття збірної міняється вже зараз. Суперники будуть по максимуму налаштовуватися на ігри проти українців. Нас чекає, у будь-якому випадку, непроста кваліфікація на чемпіонат світу-2022, де все, окрім проходу, вважатиметься провалом. Попереду також Ліга націй, де ми виступимо в найсильнішій групі. Там суперники рівня Португалії будуть у кожній грі. Виклики – дуже серйозні.
Чи є передумови вважати, що за рік-півтора ми станемо сильнішими кадрово? Навряд чи. Молодіжна збірна попереднього відбору й так віддала все, що тільки могла. Напевно, що ще повинен вирости Циганков. Є сподівання на Лєднєва, Михайліченка, Русина. Приємно, що Бондарю довіряють у Шахтарі. Можливо, вистрелять Супряга, Попов, Цітаішвілі, Назаренко, Шапаренко. Поки це тільки припущення та сподівання. Наразі навіть Лунін майже півтора сезони не має ігрової практики...
Тож мова не йде про те, щоб стати кадрово сильнішими. Було б добре компенсувати всі втрати, враховуючи вік Ярмоленка, Коноплянки, Марлоса, Мораєса, Пятова, Степаненка. Свого часу таке перезавантаження зайняло цілий відбір до чемпіонату світу в Росії. Порівняйте склад останнього матчу при Фоменку проти Польщі та склад проти Ісландії вже за Шевченка. Або ж склад проти Ісландії у відборі на чемпіонат світу та склад через два з половиною роки – вже у відборі на Євро-2020. Крок за кроком формувався склад, набувалася зіграність. За один день це не робиться. Такі речі потребують часу, до того ж, не завжди вдається отримати результат.
Інше питання, що Шевченку – тільки 43 роки. Він – молодий тренер. Збірна України дала йому не менше, ніж він їй. Тепер про Шевченка знають не тільки як про відомого та успішного футболіста, але й чудового тренера. Все життя тренувати лише збірну України він не буде. Має прекрасно розуміти, що у кожній справі є межа. Потрібно розвиватися далі, а не утримувати свій певний рівень. У футболі все просто: або ти рухаєшся вперед, або деградуєш.
Чи стане Шевченко сильнішим, як тренер, залишившись у збірній? Важке питання. На мою думку, ця історія має завершитися вже після Євро, або після наступного чемпіонату світу. Тут йдеться не тільки про амбіції самого Шевченка, але і його помічників – Малдери та Тассотті. Впевнений, що в Італії дуже уважно спостерігають за їхньою спільною роботою у збірній України. Вони також прагнуть рухатися вперед.
Клубний футбол та футбол збірних – це зовсім різні світи. Чого досягнули на клубному рівні тренери збірних Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Аргентини, Англії, Нідерландів, Бельгії? На клубному рівні зовсім інші амбіції, зовсім інші гроші, зовсім інші можливості. Хороша робота у збірній – це шанс для клубної кар'єри та кращих фінансових можливостей. Думаю, Шевченко вже близький до того, щоб перейти у сильніший тренерський дивізіон клубного футболу.
Звісно, всім нам хочеться, щоб Андрій Миколайович якомога довше працював у збірній України. Зараз непростий час, позитивних емоцій в житті українців не так багато. Футбол стає розрадою. Але, якщо бути щирим, відхід Шевченка на клубний рівень – тільки питання часу.
Упродовж двох років Сергій Ребров багато хорошого зробив у Динамо в плані результату та розвитку. Але вчасно не пішов вище – сезон обернувся провалом. Якщо раніше Сергій Станіславович сприймався як тренер із досвідом гри в Лізі чемпіонів, виграшем національних трофеїв та інтересом клубів АПЛ, то останній, невдалий сезон у Києві, змусив його їхати в Саудівську Аравію, Угорщину, щоб починати майже з нуля. Він досі залишається перспективним спеціалістом, знову працює на власну репутацію, щоб отримати шанс у сильному клубі та чемпіонаті.
Так от, зараз в Андрія Шевченка – саме такий пік. Коли він дав збірній України результат і гру. Всі здобутки національної команди асоціюються, в першу чергу, з тренером, а не окремими гравцями.
Оптимальними варіантами для Шевченка є Мілан та Челсі. Не останні команди у світовому футболі. В обох цих клубах Андрій виступав у ролі гравця. У складі «россонері» він узагалі став символом початку 2000-х. Давайте розглянемо ці варіанти.
Мілан перетворився на банального середняка. Команда по факту ні на що не претендує. На початку поточного сезону вже встиг провалитися новий тренер Джампаоло. Італійські ЗМІ одразу підняли тему Шевченка. Тим паче, його помічники – Тассотті та Малдера – не чужі для цієї команди люди.
Для Шевченка це був би прекрасний варіант продовження тренерської кар’єри. Місцеві тіфозі його пам’ятають та люблять. В Італії він заробив власний авторитет. Відтак на першому етапі український тренер може сподіватися на загальну підтримку.
Сьогодні Мілан перебуває у стадії побудови нової команди. У Шевченка є прекрасний досвід створення чогось нового зі збірною України. Різати по-живому він точно вміє. Всі ці якості, враховуючи власну кар’єру у Мілані, а також своїх помічників, можуть скластися в один пазл. Якщо, звісно, боси клубу захочуть прийняти умови Шевченка щодо комплектації команди і дадуть час на побудову нового проекту. Тим паче, у Мілані вистачає молодих футболістів, а Шева прекрасно продемонстрував, що вміє працювати саме з таким матеріалом.
Щодо Челсі. «Аристократи» покарані трансферним баном, тому цей сезон у них скоріше перехідний. У клубі вирішили не заморочуватися, розуміючи, що шансів на чемпіонство немає, і повернули свою колишню легенду – Френка Лемпарда, який тільки рік тренував у Чемпіоншипі. У таких умовах сподіватися на великі досягнення не доводиться. Зараз Челсі трохи покращив свої результати, але є сумніви, що команда втримається у зоні Ліги чемпіонів.
Влітку настане зовсім інша реальність, із можливістю підписувати гравців. Можливо, задумаються над запрошенням сильнішого тренера, ніж Лемпард. Буде реальний шанс підібрати серйозних гравців та посилити потрібні позиції.
У Челсі завжди проглядалася любов до італійських тренерів. Нещодавно тут працював Саррі і виграв Лігу Європи. Раніше з команди робив чемпіона Конте, який виграв АПЛ. Також працювали Анчелотті, Ді Маттео, Раньєрі. Шевченко багато чого почерпнув у тренерській роботі з італійського футболу. Та й у його штабі – два італійці.
Вільних тренерів – не так багато. Можна назвати Аллегрі, але він за межами Італії ніколи не працював. Ось навіть у випадку з Барселоною, коли старт сезону був не найкращий, говорили про Гальярдо з Рівер Плейт, або Роберто Мартінеса та Рональда Кумана зі збірних Бельгії і Нідерландів відповідно. Той же Дідьє Дешам час від часу виринає в ролі претендента на роботу у клубі.
Другий аспект полягає в тому, що Андрій Шевченко мешкає в Лондоні. Не секрет, що він у хороших стосунках із власником «аристократів» Романом Абрамовичем. ЗМІ навіть писали, що саме олігарх переконав Андрія переїхати до Англії. Все це наближає Шевченка до роботи на Стемфорд Брідж.
Тільки от АПЛ – це найсильніший чемпіонат, де крутяться величезні гроші. Ніхто нікому не даватиме можливості адаптуватися, часу на розвиток і тому подібне. Тільки результат і одразу! Без зайвих розмов.
Плюс – величезний тиск журналістів, уболівальників, експертів. Це в Україні для Шевченка та його збірної зробили «теплу ванну», коли критики на провідних ресурсах, а тим паче на телебаченні, майже не було. Навіть невдачі сприймалися дуже спокійно. В Англії такого точно не буде. Тому потрібно зважати на ці особливості. Тим паче, що й ігрова кар’єра Шевченка в Англії була не зовсім успішною. Якщо в Італії він – зірка першої величини, то в Англії його сприймають зовсім по-іншому. Один із багатьох, а не легенда клубу.
Як буде – покаже тільки час. Наразі потрібно радіти від того, що ми маємо сильну національну збірну, яка з великими сподіваннями їде на Євро-2020. Все інше – це рішення Шевченка. Як би це комусь не подобалося, але на свій шанс попрацювати у серйозному європейському клубі він точно заслужив.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
