– Я тут, щоб дати людям бажання продовжити своє життя. Те, що зараз відбувається, – ніколи не мало статися. Знаєте, є ризик, що все це стане рутиною, вважатиметься нормальним. Мені соромно бачити, через що ми зараз проходимо і порівнювати з тим, яким мав бути світ. Як ми можемо руйнувати все, що було збудовано, вбивати, палити невинних людей...
– Минуло вже чотири місяці з того часу, як Росія вторглася в Україну. Як Ви особисто зустріли 24 лютого, перший день війни?
– Ми щойно повернулися з тренувального табору в Туреччині, а за два дні мав стартувати чемпіонат. Вночі мене розбудила блискавка, вибухи, що нагадують гуркіт грому. Через те, що зима ще закінчувалася, я подумав, що це не може бути гроза... Тоді я все зрозумів. Зранку ми зібрали всіх гравців. На той час посольство наполягало на тому, щоб я повернувся до Бухаресту. У результаті ми змогли вивезти всіх гравців та їхні сім’ї. Футболісти – не солдати.
– Чи є ще якийсь сенс у футболі серед усього цього божевілля?
– Мабуть, наразі це важливо. Футбол – це зв’язок, який передає ідею миру. Ми вже бачили це під час пандемії ковіда: навіть без глядачів на трибунах усі були стурбовані. Під час нашого благодійного туру люди, не важливо, чи є вона вболівальниками, чи ні, протестують проти війни, допомагають нужденним.
Ми маємо бути прихильниками миру. Якщо ви демонструєте своє ставлення на вулиці, то в кращому випадку ви трохи промайнете по ТБ. Якщо все це відбувається на стадіоні, то це буде 90 хвилин у прямому ефірі. Ми ніколи не зможемо зробити достатньо для миру. Знаєте, мене розчарувало ставлення європейських великих клубів. Вони могли допомогти Україні благодійними матчами, але дехто відмовився від цього.
– Але що зараз означає спорт у порівнянні з гуркотом гармат?
– Спорт – це братство, краса, почуття спільності. Війна – це якраз навпаки мракобісся і бідність. Я хочу, щоб світ вибрав бік краси.
– Коли Ви вже все випробували та пізнали в цьому житті, чи є ще щось, що може Вас здивувати?
– Я прагну спокою на нашій планеті, до набуття гармонії. Ми виїжджали автобусом з України до Румунії через Молдову, і я ніколи не забуду ці безперервні низки машини. Був 5-кілометровий коридор, яким чоловіки супроводжували своїх дружин і дітей до кордону, а потім поверталися на фронт. Це змусило мене згадати сцени 1939-1945 років, – сказав Луческу в розмові з tdg.ch.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
