З одного боку, логіка зрозуміла - вінґер пішов туди, де на нього точно розраховуватимуть. Водночас возз'єднання з Сергієм Ребровим все одно викликало подив - вірилося, що Андрій ще знайде себе у Європі і не поїде у таку далечінь.
Взагалі наші співвітчизники у Перській затоці - нечасті гості. Втім, наголосимо, що Ярмоленко - не перший український гравець, хто гратиме в одній з арабських (і не тільки – пам’ятаємо про Іран, але виносимо за дужки Ізраїль, де наших футболістів було дуже багато) країн. Розповідаємо про інших хлопців, які також опинилися у цих широтах.
Марко Девіч («Аль-Раян», Катар, сезон 2014/15)
У січні 2015-го натуралізований серб став частиною катарського «Аль-Раяна». На той момент команда перебувала у другому за престижністю дивізіоні країни і впевнено йшла на першому місці (зрештою, «леви» втримали лідерство та повернулися до еліти). Не без допомоги Девіча, який впродовж чотиримісячної оренди взяв участь у 18 матчах та забив 11 голів.
Певний час у пресі йшлося про те, що нападник залишиться у Катарі на повноцінній основі. Мовляв, клуб задоволений результатами і володіє достатніми ресурсами, щоб вгамувати фінансові апетити Марко (що тут говорити, якщо одним із його партнерів був Лучо Гонсалес).
Втім, реальність виявилася не такою вже й привабливою. Арабські країни володіють величезним капіталом, однак специфічно оцінюють людський ресурс - як підсумок, Девіч не отримав всю зарплатню.
«Своєрідна країна, своєрідні люди. Багато хто, хто там грав, говорив, що насамперед можна добре заробити. І от мені винні чотири з п'яти зарплат, вирішенням цього питання займається ФІФА.
Перший місяць відіграв на емоціях, було велике бажання грати у футбол, проте потім починаєш розуміти, скільки часу треба, щоб просто взяти у них якийсь звичайний папірець.
Це психологічно тяжко. Про них я сказав би так: «Не все золото, що блищить». Там начебто все блищить, все велике, але ставлення людей... Було важко», - розповів центрфорвард по поверненні до Європи.
Володимир Прийомов («Персеполіс», Іран, сезон 2016/17)
Володимиру Прийомову не звикати до мандрів - якось він випробував таку екзотику, як ліга Сінгапуру, а сьогодні знаходиться в Естонії. У липні 2016-го 30-річний півзахисник відгукнувся на запрошення іранського «Персеполіса», де, між іншим, пересікся з юним Шахабом Захеді.
Що стосується футбольних звитяг, то Прийомову немає чим похвалитися. Підкреслимо, що «Персеполіс» є найкращим колективом своєї країни, стабільним учасником азійської Ліги чемпіонів та точно може запропонувати прийнятні умови для професійної діяльності. Але не імунітет для іноземців - як зізнався сам Володимир, «іранські гравці заробляли більше, ніж легіонери».
Хавбек оформив дворічний контракт, проте затримався до березня 2017-го - вирішив, що не повинен сидіти за спинами конкурентів. У його доробку 11 неповних матчів і золото іранської Про-ліги.
Олексій Полянський («Персеполіс», Іран, сезон 2016/17)
Разом з Прийомовим до «Персеполіса» перебрався Олексій Полянський. Півзахисник, найбільш відомий виступами за «Зорю» та «Маріуполь», також отримав на руки дворічний трудовий договір.
Нескладно здогадатися, що Полянського, як і Прийомова, спіткала аналогічна доля - він не користувався попитом у очах іранського гранду і, як наслідок, з’явився лише у 4 матчах. Виконавець сумував за родиною, важко переніс знайомство із новою атмосферою і був переконаний, що не всі у клубі хочуть бачити його успіх.
«Коли футболіста випускають на заміну, на 15 або на 3 хвилини, - це не гра у футбол, тому задоволення мало. В січні 2017-го я відіграв всі 90 хвилин лише в одному матчі. Вболівальники були задоволені як результатом матчу, так і моєю грою. Проте в клубі залишились деякі особи, які хотіли моєї провальної гри.. Вони ж потім казали, що це була гра проти слабкої команди. Тобто, люди шукали в мені і в моїй грі тільки негатив», - підсумував Олексій.
Не зумівши адаптуватись, Полянський разом із Прийомовим повернувся до України і невдовзі завершив кар’єру.
Максим Коваль («Аль-Фатех», Саудівська Аравія, 2018-2022 роки)
Максим Коваль поїхав до Саудівської Аравії не від хорошого життя - у 25 років, після провальних спроб у «Оденсе» та «Депортиво» стало очевидно, що він не потрібен «Динамо». Зате у складі «Аль-Фатеха», куди голкіпера привела чергова оренда, Коваль закріпився - як підсумок, не повернувся до України і загалом провів чотири сезони (хоч і нерівномірні).
Траплялися помилки, однак були й класні сейви - наприклад, Макс взяв 10 пенальті із 24-х завданих ударів. На його рахунку 110 поєдинків, 173 пропущені м’ячі і 27 кліншитів - цілком пристойні цифри. Проблема в тому, що хлопцю не вистачило стабільності на тривалій дистанції - він міг видати суху кількаматчеву серію, а потім розгубитися і взагалі прикипіти до лави запасних.
Коваль не став людиною, здатною особливо робити різницю, був швидше посереднім воротарем навіть у такому середовищі, як першість Саудівської Аравії, і не здобув жодного трофею. Не так давно він отримав статус вільного агента і поки у пошуках нової команди.
Хто ще?
Ігор Гайдук: Киянин відомий у локальних колах - захищав кольори вінницької «Ниви», «Оболоні», «Маккабі» із Петах-Тікви, Нетанії і Назарету. А ще у 1999-му з’їздив до вищезгаданого «Аль-Раяну». Про катарські подвиги Гайдука майже нічого невідомо, проте цього достатньо, щоб фігурувати у нашому списку.
Іван Малімон. Вихованець колоритного «Темпу» із Шепетівки змінив низку команд і навіть країн - виступав у латвійському «Сконто» та грецькому «Едессаїкосі». Нас же цікавить період в саудівському «Аль-Іттіхаді» - там Малімон опинився у 2000-му, зіграв 7 поєдинків і відвантажив 10 м’ячів. Прикметно, що партнером Івана по команді був Роберто Донадоні - легендарний півзахисник «Мілану».
Мирослав Славов. Нападник не надто знаний в Україні (хоча на папері є фіналістом національного кубка 2011/12 у складі донецького «Металурга»). З дитячих років уродженець Києва ріс у Австрії, у футбольному контексті став пілігримом: побував у Франції, Німеччині, Данії, Латвії. І, що для нас важливо - в Об’єднаних Арабських Еміратах («Хаур-Факкан») та Ірані (Падіде).
У обох колективах Славов практично не грав, та все ж є першим українським футболістом, якому пощастило потрапити до ОАЕ.
Ну і не забуваймо про Валерія Васильовича Лобановського. В 90-х Метр взявся тренувати збірні Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. Вийшло по-різному: якщо перші постійно лізли у справи українця і провокували на конфлікт (за що потім сердечно вибачилися і визнали провину), то з Кувейтом Полковник пошумів на Азійських іграх-94 - здобув бронзові медалі.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
