Разом з тим, не дуже правильно обмежувати функції футболістів такого штибу функціями «носильників рояля». Вони – бійці, навколо яких нарощуються команді м’язи.
Володимир Сорокін – вихованець московського «Динамо», який ім’я собі зробив у «Динамо», київському, а легендою став у донецькому «Шахтарі». Після завершення кар’єри Володимир Миколайович повернувся до Києва, де живе понині. Живе у скромній однокімнатній квартирі на вулиці Лаврській, неподалік від Києво-Печерської святині. «Переїхав сюди, коли продав трикімнатну квартиру на Богомольця, - розповідає Володимир Миколайович. – Попереднє житло отримав після того, як звідти переїхав Віктор Каневський. На Богомольця мешкали довго, а продав помешкання, бо хотів купити окреме житло доньці».
Сервант у вітальні квартири пана Сорокіна прикрашений двома вимпелами – динамівським і шахтарським. Нашу розмову, сидячи на дивані, уважно слухає динамівець, котрий став легендою у «Дніпрі» - Микола Пінчук. Микола Федорович і Володимир Миколайович товаришують уже понад п’ять десятиліть. В інтерв’ю UA-Футболу пан Сорокін розповів, як виграв з «Шахтарем» кубок СССР-1962 і через власну помилку програв той же трофей у 1963-му, як посварився з В’ячеславом Соловйовим і почав сприймати Олега Ошенкова, як вдарив Ігоря Численка і здавав матч київському «Динамо».
Микола Пінчук та Володимир Сорокін. Фото - Іван Вербицький
- Не думав, що на старості років застану на нашій землі ще одну війну, - починає розмову Володимир Миколайович. – Другу світову запам’ятав доволі добре. Коли німці підступалися до Москви в 1941-му, мені чотири роки було. Звісно, чимало москвичів тікали у безпечні місця. Не стали винятком і мої батьки. Нас було троє дітей – я і шести та однорічна сестри. В тата була бронь і на фронт його не взяли. То переїхали ми до дідуся в село Спасько-Лутовиново, на батьківщину Тургенєва, де збереглися його садиба й сад.
Але втекти від війни не вдалося. Ми потрапили під Орловсько-Курську дугу, в саме пекло. Хати позаймали німці, а ми жили в землянках. Що врізалося з того часу в пам’яті найбільше, так це гори трупів наших солдатів. Зима, мороз, тіла вбитих не закопували в землі, а складали на купи, наче дрова. На щастя, вдалося ті страшні часи пережити. Німці відступили у 1944-му і тато відразу забрав нас назад до Москви.
- Мабуть, тоді й почали у футбол бігати?
- У дворі на Красній Пресні, зранку й до ночі. Тоді секції хоча й існували, але було їх вкрай мало. Фактично, мене можна назвати повноцінним вихованцем дворового футболу. Футболу, який мав свої принади, але були й недоліки. У дворі чимало хлопців полюбляли, побігавши за м’ячем, потім випити. Я цього не любив. То збиралися після гри – усім по 150, а Володі тістечко. Так я з того часу й понині люблю солодке.
На фоні решти на полі я виділявся і якось один з хлопців, років на сім старший за мене, запропонував спробувати себе в динамівській школі. Так я в 15-річному віці почав займатися футболом серйозно. Впродовж двох років тренувався з однолітками, а в 1954-му нас із на чотири роки старшим за мене Адамасом Голодцем перевів у першу динамівську команду її тренер Михайло Якушин. Звичайно, в основі нас відразу випускати ніхто не поспішав. Пройшли збори, грали за дубль. В основі ж тоді виступали знамениті Костянтин Крижевський, Лев Яшин, Володимир Савдунін, ще не перейшов у «Спартак» Сергій Сальников. Ми ж тоді усі разом тренувалися і для мене, неотесаного юнака, то була не лише школа, а й честь. На зборах у Ліселідзе поряд з нами жили й готувалися ще й динамівці Тбілісі. Баркая, Ґоґоберідзе, Котрікадзе, Яманідзе – то теж імена, від яких було що перейняти.
1956-й. Московське «Динамо» на зборі в Ліселідзе. Справа наліво на передньому плані - Олексій Мамикін, Володимир Сорокін, Адамас Голодець, Лев Яшин
- Заграти у московському «Динамо» вам тоді так і не судилося…
- Бо травмував на зборах меніск на правій нозі. До всіх бід коліно ще й заклинило, не міг до кінця ноги розгинати. Так і ходив, накульгуючи, на напівзігнутій. Довелося лягати на операцію, після якої на нозі досі залишився великий шрам. До слова, асистувала тоді на цій операції знаменитий у майбутньому хірург Миронова, котра оперувала згодом багатьох відомих футболістів. Оскільки довелося підшивати зв’язки, на відновлення витратив цілий рік. Пропустивши весь 1955 рік, потім довго набирав форму.
- Якушин у вас вірив?
- Де ви бачили тренера, якому подобаються ті гравці, які довго лікуються? Суджу навіть із себе, хоча моя тренерська практика виявилася нетривалою. Михайло Йосипович або Міхей, як називали Якушина – суворий, надзвичайно справедливий, ерудований. Не дарма московське «Динамо» при цьому тренері постійно боролося з ЦДКА за чемпіонство. Сам не бачив, але хлопці розповідали, що у грі Якушин був дуже хитрим і цю рису переніс на тренерську діяльність.
З хлопцями Михайло Йосипович не конфліктував ніколи. Якщо хотів комусь дорікнути, то використовував для цього помічника Всеволода Блінкова. «Сєво, скажи їм» – каже, а сам у мить, коли ці зауваження лунали, намагався бути осторонь. Якось перепасовуємося на тренуванні. Крижевський, як зазвичай, робочою лівою б’є. «Сєво, скажи Кості, нехай з правої вдарить» - підслухую голос Міхея. Блінков підходить і говорить. Крижевський відреагував так, як на зауваження помічників тренера реагують найчастіше: «Та пішов ти…»
Мене Якушин почав підпускати до основи у 1957-му. Найчастіше дивився матчі з лави запасних, а в Мінську, в матчі проти місцевого «Спартака» нарешті дебютував. Пробитися до складу тоді було непросто. На два місця в півобороні претендували Савдунін, Крижевський, Борис Кузнєцов, Олександр Соколов, Алекпер Мамедов. Алік, на жаль, нещодавно помер у рідному Баку.
Мода-1957 у виконанні московського «Динамо». Крайній справа - Володимир Сорокін
- Бажання перейти до Києва ви висловили особисто?
- Як вам сказати? Мене переслідували травми – ледь залікував меніск, як під час двосторонки на стадіоні «Динамо», сівши на шпагат, порвав м’яз, з яким досі наче й не мав проблем. Заграти у складі московського «Динамо» відверто не щастило. Тому коли представник «Динамо» київського приїхав взимку 1958-го до нас на збори і попрохав Якушина відпустити до Києва мене й Голодця, навіть зрадів. Нас з Адамасом відразу взяли на збір до Ґаґрів, а в сезоні-1958 я відіграв за «Динамо» майже всі матчі без замін. Тренер Віктор Шиловський виставляв мене у середині поля поряд з Юрієм Войновим замість Ернеста Юста, який грав на цій позиції до мене.
- Свій перший м’яч у складі киян пам’ятаєте?
- Звичайно. Московському «Торпедо» ударом метрів з 30-ти забив. Я ще з дитинства свідомо набивав ногу, тому володів дуже сильним пострілом з дальньої дистанції. 3:3 ми тоді з торпедівцями зіграли і для нас то був хороший результат, адже у складі суперників ще грав Едік Стрельцов, Валентин Іванов, Юрій Фалін, Саша Медакін. Усі вони тоді за збірну виступали. Ще один м’яч у тому поєдинку Михайло Коман забив саме з моєї передачі.
З Мишком у мене також пов’язана комічна історія з дебютного матчу за київське «Динамо». Ми грали проти пітерського «Адміралтійця». На початку гри б’ю здалеку. М’яч ледь котиться й я, молодий гравець, щоб не втратити позиції, швидко повертаюся і біжу до власних воріт. Та чую – трибуни ревуть. Оглядаюся – м’яч у воротах. Виявилося, що воротар не піймав м’яча відразу, а відпустив його зовсім трохи, на сантиметрів десять перед собою. А Коман голкіперів на таких речах завжди підстерігав.
- Михайло Михайлович розповідав, що посадив собі серце саме тоді, у 1958-му, коли «Динамо» поїхало у спекотне турне Африкою…
- Єгипет – Судан – Ефіопія. Маршрут був справді виснажливим. У цю мандрівку відправилися відразу після перегравання матчу зі «Спартаком» у Москві, яке було призначене через зарахований уже після закінчення ігрового часу гол Микити Симоняна. Результат 2:3 не на нашу користь був анульований, але в переграванні поступилися з таким же рахунком. Були втомлені і засмучені, але тривалому вояжу по Африці однаково раділи. Ми ж тоді змогу виїхати за кордон отримували дуже нечасто. Крім суто пізнавальної цікавості, то була ще й змога купити привабливий одяг. Але втомилися ми страшенно. Матчів провели багато, а я не пропустив жодного з них. У нас тоді в першому матчі зі збірною Єгипту ще й основний воротар Олег Макаров зламався. В резерві залишався лише Женя Лемешко, тому замість нього наспіх довелося викликати Віктора Чанова-молодшого з «Шахтаря».
1958-й. Колективне фото з африканськими суперниками. Володимир Сорокін - сидить четвертий справа
Коли повернулися додому, то відразу змушені були вирушати на зимові збори. Команду ж якраз замість Шиловського очолив Олег Ошенков. Ось і вийшло, що підготовчий період мав рваний вигляд. Пробувши протягом 47-ми діб в Африці, ми не встигли відновитися. Частково затягнули термін перебування з власної волі. Могли повертатися додому літаком, але вирішили плисти на теплоході. Усе через те, що економили понад сто фунтів кожен. За ці гроші могли трохи прибарахлитися.
1958-й. динамівці Києва на піраміді Хеопса
Володимир Сорокін з новим африканським другом
- Провал на старті сезону-1959 був наслідком цього вояжу?
- Два очки у восьми матчах – то був жах. Ми не встигли набрати форму, виглядали втомленими. Ошенков під час цієї серії теж потрапив під «запару». Програємо перший матч удома «Зеніту» - у наступній грі проти «Торпедо» в основі виходить п’ять нових гравців. Отримавши теж удома 0:3, на наступний поєдинок у Києві проти московського «Динамо» знову виходимо з п’ятьма новими виконавцями в основі. Потім змін було вже менше, але моральну рівновагу команда втратила.
Щоб якось виправити ситуацію, Ошенков після завершення першого кола запросив із Закарпаття трьох новачків – Андрія Гаваші, Василя Турянчика і Йожефа Сабо. Але тренер ситуації вже не контролював. Приїжджаємо на виїзд до Москви, де мали провести дві гри проти «Локомотива» і «Спартака». Поселяємося у гуртожитку на стадіоні «Динамо». В команді п’ятеро корінних москвичів – Володя Єрохін, Віталій Голуб’єв, Толя Сучков, Юрій Войнов, Адамас Голодець і я. «Того, хто вийде за межі стадіону, відразу звільню» - попередив Ошенков. Ситуація в колективі стала ще напруженішою. Додому йти заборонили, розслабитися не можна.
Виходимо на матч проти «Локомотива». Ошенков виставляє Гаваші у воротах, Турянчика – в центрі нападу, Сабо – в оборону. Команда розбалансована. Виступаємо хлопчиками для биття, програємо 3:0. Мене Ошенков не виставив, задовольнився участю в матчі дублерів. Зі «Спартаком» мали грати через тиждень. Ввечері напередодні матчу Олег Олександрович викликає до себе. «Володю, ти готовий на завтра?» - питає. «Готовий» - відповідаю. А що я ще міг відповісти? «Значить, ти у складі».
«Динамо"-1959 на базі на Нивках. Володимир Сорокін - стоїть четвертий зліва між чемпіоном Європи-1960 Юрієм Войновим і Валерієм Лобановським. Крайній зліва - В'ячеслав Соловйов
Але прокидаємося вранці і дізнаємося, що тренером «Динамо» став В’ячеслав Соловйов. Мене В’ячеслав Дмитрович, порадившись з хлопцями, до складу не включив. Але в ситуації тренер розібрався швидко й, поставивши Сабо і Турянчика на звичних місцях, переміг «Спартак» 1:0. Власне, з цього матчу й розпочався злет київського «Динамо», котрий вінчався здобуттям першого в історії золота у 1961-му. В наступному матчі ми перемогли в Куйбишеві (нині Самара – авт.) «Крилья совєтов» з молодим Ґелею Хусаїновим у складі, потім виграли 2:0 в Донецьку від «Шахтаря», 2:0 удома від ЦСК МО.
- Ви до кінця сезону грали вкрай мало…
- Соловйов попервах мені не дуже довіряв. Але то одначе було ліпше, ніж при Ошенкові. Коли почалися ці стартові завали, Олег Олександрович каже мені: «Поїдь, мабуть, Володю, пограй місяць за ужгородський «Спартак». Поїхав. Звісно, хоча відчував себе ображеним. А як по-іншому? Весь 1958-й був у складі, грав майже без замін, а тут переведений у команду класу Б. Коли почав грати у «Спартаку», то тренер ужгородців Микола Махиня дивувався: «Володю, не розумію, як то тебе на Сабо проміняли». То тепер роблю висновок, що логіка в діяннях Ошенкова була, адже Йожеф на три роки молодший, йому ще й 20-ти не було. Зрештою, вже через місяць я справді повернувся до Києва й згодом грав у півобороні вже поряд із Сабо і Войновим.
- То вже у 1960-му було…
- Ми тоді дуже сильно грали, навіть чемпіонами могли стати…
«Динамо» Київ-1960
- …якби у вирішальному матчі не програли 1:2 «Торпедо». Однак ви в тому матчі не грали.
- Не грав, бо так вирішив тренер. Зрештою, не скажу, що ту поразку команда і її керівництво сприйняли надто болісно. Ми розуміли, що торпедівці наразі сильніші, але сподівалися перемогли їх через рік.
- Й таки перемогли. Але ваш вклад у той золотий тріумф був мінімальним…
- Ледь розпочалися перші збори, як потрапив до лікарні з апендиксом. Вибув на місяць, а коли повернувся в обойму, то не встиг набрати оптимальних кондицій. Через це Соловйов мене від основного складу відсунув. Фактично, весь 1961-й відіграв за дубль.
А остаточно стосунки з В’ячеславом Дмитровичем зіпсував після інциденту, який трапився в роздягальні стадіону «Динамо». Соловйов тоді кілька разів змінював плани. Спершу сказав, щоб команда зібралася о десятій там-то, потім – об 11-й деінде. Коли він змінив місце і час втретє, я. вважаючи себе гравцем основного складу, запитав: «В’ячеславе Дмитровичу, що це таке? То в один час, то в інший, то там, то там? Невже не можна затвердити один час і місце? Ми що, не футболісти?» «Але ж ти, Володю, гімнистий» - відповів Соловйов. Я теж не змовчав: «На себе подивіться!» А кімната така продовгаста, гравці попід стіни сидять. Соловйов хапає сітку з м’ячами і як жбурне в мене! Я злякався, а В’ячеслав Дмитрович каже: «Я тобі це запам’ятаю».
- Я б тобі ще по морді дав, - втручається в розмову Микола Пінчук.
Динамівці Володимир Сорокін (в центрі) Володимир Онисько і Георгій Грамматикопуло (зліва)
- По морді не дав, але до складу я впродовж 1961 року потрапив після того інциденту лише двічі. Коли зрозумів, що справи не буде, попросився у Соловйова перейти у московське «Динамо». Москвичі тоді валилися зі страшною силою. Згідно системи того чемпіонату, яка виводила до фінальної пульки по п’ять найкращих команд кожної з груп, шансів поборотися за медалі у той час, коли я прийшов, «Динамо» вже не мало. Врешті ми посіли в групі шосте місце і боролися в турнірі за 11-22-ге місця. Але найсмішніше те, що киян, які потім стали чемпіонами, удома ми перемогли 5:0! Я тоді забив божевільний гол дальнім ударом, а ще два м’ячі Йозька Сабо і Коля Кольцов зрізали у власні ворота. Пригадую, тоді якась з газет зіронізувала: «Київське «Динамо» перемогло 3:2. Відзначилися Сорокін, Сабо і Кольцов».
- Чому взимку 1962-го перейшли з Москви до Донецька, в «Шахтар»?
- Дружина була на шостому місяці вагітності. Жили ми у квартирі з мамою, татом і сестрою. Тому прийшов до керівництва і почав просити житло. Команду ж якраз очолив, змінивши Всеволода Блінкова, Олександр Пономарьов. Сказав йому, що поки не дадуть квартири, тренуватися не буду. Не приходив десь впродовж місяця. Коли прийшов, Пономарьов сказав: «Хочеш – іди». І пропозицію відразу отримав. Недавній начальник команди московського «Динамо» Фокін очолив «Динамо» ризьке і пропонував іти разом з ним. «Володю, пішли, всі умови тобі зроблю» - каже. Відмовився, бо хотів грати на серйознішому рівні.
Приїхав назад до Києва і прохаю Соловйова: «В’ячеславе Дмитровичу, візьміть назад». «Володю, я знаю, що ти готовий гравець, але ми вже взяли Александрова, тому місця для тебе немає» - чую відповідь. На допомогу прийшов знаменитий адміністратор «Динамо» Рафаїл Фельдштейн, котрий завжди ставився надзвичайно приязно. «Не хвилюйся, - каже, - давай я тебе відправлю в Одесу». «Чорноморець» якраз очолив колишній воротар «Динамо» Анатолій Зубрицький. Погоджуюся. Рафаїл Мойсейович взяв мені квитки і відправив в Одесу, де я раніше ніколи не бував. Приїхавши, навіть не знаю куди йти. Прибув на стадіон, де почув від директора споруди: «Команда на зборах. Чекайте».
Що робити? Прогулююся містом. Виходжу на знамениту Дерибасівську. Бруд, сльота – не сподобалося мені страшенно. Ні слова нікому не кажучи, взяв квиток і поїхав назад до Москви. Звідти – знову до Києва. Приходжу в Федерацію футболу УССР, де зустрічаю Антона Ідзковського. Пояснюю своє становище і чекаю в приймальні. Вийшовши, Антон Леонардович сказав: «Володю, поговори з Ошенковим, підеш у «Шахтар». Ідзковський з Олегом Олександровичем були найкращими друзями, а я до цього тренера після 1959-го ставився, грубо кажучи, ніяк. «Ні, до Ошенкова не поїду! - відрубую. – Був би інший тренер – поїхав би». «Чому?» «Просто не хочу». Але Ідзковський мене вмовив. Мало того, Ошенков прислав за мною в Москву свого помічника. Зійшлися на тому, що відігравши рік, рішення прийматиму сам: захочу – залишуся, не захочу – поїду.
Фото - Іван Вербицький
- І затрималися в Донецьку на сім років.
- Поступово з Ошенковим таки знайшли спільну мову. Я ж вам уже казав, що тренери не люблять футболістів, які довго лікуються. Ось і в моєму випадку, не був я у Києві тренерові корисним – він на мене уваги не звертав. Натомість в Донецьку грав постійно і стосунки у нас були хороші.
- У першому ж матчі проти київського «Динамо», тільки в футболці «Шахтаря», ви знову відзначилися. Тепер уже у воротах Бориса Разинського…
- Знову гарно здалеку приклався. Відкрив тоді рахунок, а ми 3:0 перемогли. Сабо ще з себе вийшов і червону картку отримав за грубу гру. Звичне для Йозьки явище. Він іноді навіть у матчах ветеранів, коли команда програвати починала, міг завестися і вдарити когось із суперників зумисне. Коли ти, Колю (звертається до Пінчука – авт.) кажеш, що я був жорстким, то, мабуть, Сабо забуваєш. Ти ж грав у тому матчі, коли «Динамо» в Москві 1:7 «Торпедо» програло, а Йозька зламав ногу 18-річному Володимирові Сидорову? Стрибнув відкрито і перекреслив хлопцеві не лише кар’єру, а й життя. Сидоров через страшенний біль змушений був вживати наркотики. Одужавши, від цієї пристрасті Володимир відвикнути вже не зміг і став наркоманом. А Сабо, відбувши місяць дискваліфікації, повернувся на поле. Так, я теж був жорстким, але суперників ніколи не вбивав.
- Але гомілкостопи від твоєї жорсткості болять понині, - зауважує Микола Пінчук.
- Правильно, так і повинно бути, - жартує Володимир Сорокін. – Нас, Колю, так вчили. Якщо ж повертатися до протистоянь «Шахтаря» з «Динамо», які нині є культовими, то ми у той час киян у Донецьку постійно перемагали. За чотири перших роки моїх виступів у складі «Шахтаря» тричі виграли і раз зіграли внічию. То з київськими поєдинками виникали проблеми.
«Шахтар» - володар Кубка СССР-1962. Володимир Сорокін - другий зліва. Крайній справа - Олег Ошенков
- У переможному Кубку СССР-1962 «Шахтар» з «Динамо» не грав.
- Найважчі матчі ми тоді зіграли на шляху до фіналу, перемігши московські «Торпедо» і «Динамо». Проти «Торпедо» грали у чвертьфіналі. Склад у москвичів тоді був надзвичайно потужним і до Донецька вони їхали в статусі фаворитів. Та треба віддати належне Олегові Ошенкову. Завести нас він зумів цікавою історією. «Вони вас вже програли, - сказав тренер на розборі. – Торпедівці вже виграють-програють у карти ті гроші, які мають заробити за перемогу над «Шахтарем».
Коли ж у другому таймі півфіналу з «Динамо» в Лужниках Валентин Сапронов забив москвичам перший м’яч, хтось із моїх колишніх партнерів-динамівців запитав: «Володю, ви що, сирого м’яса наїлися?» Ні, - відповідаю, - нам по 1000 рублів пообіцяли». І я не збрехав. Перед грою в роздягальню вривається директор якось шахти: «Хлопці, виграєте – по 100 рублів кожному». Потім зайшов інший начальник і ще по сотні пообіцяв. Так один по одному й нарахували, що по 1000 отримаємо. А в ті часи то були страшні гроші. Чи варто дивуватися, що ми перемогли 2:0? У фіналі ж «Знамя труда» з Орехово-Зуєво здолали переконливо. То за умови, що за лічені хвилини до завершення зустрічі я ще й пенальті, влучивши у стійку, не забив.
- У 1963-му «Шахтар» міг стати першою командою, яка виграла Кубок СССР тричі поспіль. Якби не поразка у фіналі московському «Спартаку»…
- Певен, що будь-якого іншого суперника ми тоді перемогли б. Тоді Ошенков нерішучість проявив. Основним правим оборонцем у нас вважався Коля Головко. Однак викликає мене Олег Олександрович перед матчем: «Володю, зіграєш справа проти Ґелі Хусаїнова?» «Постараюся» - відповідаю. І перевів мене тренер з півоборони в оборону. Головко залишився у резерві. Гру ми розпочали прекрасно. В самому дебюті Олег Колосов відкрив рахунок. Найбільше тоді здивувала реакція глядачів. У Москві, де завжди вболівали за «Спартак», з трибун лунав страшенний свист. Хусаїнов на старті гри взагалі був непомітним.
Аж ось – кутовий на наші ворота. Подавати йде саме Хусаїнов. Я прикриваю ближню стійку. М’яч летить мені на голову. Але позаду воротар, тому кричу Леонідові Клюєву «Льоха» і нахиляюся. І… все, сплавив команду. М’яч влучив Клюєву в ногу і влетів у ворота – 1:1. Хід гри перевернувся з ніг на голову. Ми програли 2:1. Фактично, гру програв я сам.
На щастя, ні Ошенков, ні гравці мені за той ляп не докоряли. Зате вболівальники помилку запам’ятали, однак переплутали мене з Володею Сальковим. Під час якогось з матчів йому влаштували обструкцію. То Володя не стерпів і сказав: «Та не я це зробив! Це Сорокін!» Але мене вболівальники любили і якось зовсім не зачіпали.
- Володю, скільки ти грошей взяв за той гол? – піджартовує над Володимиром Миколайовичем Микола Пінчук.
- Колю, та не було тоді таких речей. Хоча ні, були. Зіграв два матчі, у яких нас купили. З ким грав «Шахтар» в одному з них згадати не можу, а другий пам’ятаю дуже добре. Було то в 1965-му. Два тури до завершення, для нас матч не вирішує нічого, а «Динамо» ще мало за певних розкладів шанс обійти в чемпіонській гонці «Торпедо». Приїхав до нас перед матчем на базу голова Федерації футболу УССР Мартинюк й каже: «Треба програти». Потім команду зібрав вже Ошенков. «Хлопці, ми з федерацією сваритися не будемо». Перед грою нам видали по 100 рублів. Поступилися тоді у Києві 3:1.
Легендарні динамівці. Зліва направо: Олександр Шпаков, Микола Пінчук, Валерій Самохін, Володимир Сорокін, Сергій Круликовський, Ігор Зайцев, Віктор Хлус
- У тому сезоні «Шахтар» почав суттєво омолоджуватися…
- Справжній процес зміни поколінь у нас розпочався в 1966-му. Щоправда, для мене той сезон був у складі «Шахтаря» найкращим. 36 матчів у чемпіонаті провів і п’ять на Кубок. Однак травмував меніск на лівому коліні і в міжсезоння змушений був лягти на операцію. Підготовчий період пропустив, через що у наступному сезоні грав нестабільно.
- Свій останній матч у складі «Шахтаря» ви зіграли у вересні 1967-го, коли «гірники» на виїзді зустрічалися з московським «Динамо»…
- Ігор Численко, з яким ми дружили ще з тих часів, коли за москвичів грав я, був на м’ячі на долю секунди раніше мене. Не встигнувши, випадково наступив суперникові на ногу. Численко скорчився від болю й суддя вирішив вигнати мене з поля. Взагалі, не складалися у мене матчі з московським «Динамо». За два роки до того, у 1965-му теж грали в Москві і той матч для мене теж завершився вилученням. Мене тоді Ошенков поставив грати проти Численка персонально. У першому таймі з’їв Ігоря начисто. На початку другої половини теж продихнути Численкові не даю. Після якогось епізоду поряд з нашими воротами Ігор не витримує і хапає мене за горло. Я відмахуюся і б’ю по обличчю. Суддя це помітив і показав мені червону картку.
Заходжу в роздягальню після того вилучення й думаю: «Зараз буде скандал». А ми ще й програли 0:1. Щоб не вислуховувати, швидко вмиваюся і їду до матері. Ввечері, звісно, в стан команди повертаюся. Хлопці відразу заспокоюють: «Не треба боятися. Ошенков тебе шукав, казав, що Володька добре зіграв, з’їв Численка». Коли Олег Олександрович мене побачив, то відразу звернув увагу на шию. «Що це у тебе?» - питає, вказуючи на синці з обох боків. «Це мене так Численко вхопив» - пояснюю. «Так треба було відразу про це судді сказати, вас би обох вигнали» - каже тренер. П’ять матчів дискваліфікації мені тоді дали.
- А чому ти не розповісиш, за що тебе Численко схопив за горло? – втручається в розмовуМикола Пінчук. – Кажи, Володю, правду. Ти ж Ігореві всі ноги повідбивав.
- (Сміється). Всіма можливими способами тримав Численка.
- Наче я не знаю, як Володя у відборі грав. Зрозуміло, що Ігор терпів, а потім за горло схопив. Я б теж схопив.
9 вересня 1967-го. «Динамо (Москва) - «Шахтар» - 3:2. Стінка гостей ще до велучення нашого гостя. Зліва направо: Олег Базилевич, Станіслав Євсеєнко, Володимир Сорокін, Олександр Григор'єв, Валерій Лобановський, Волоодимир Сальков
- Свою кар’єру в «Шахтарі» ви завершили у 30-річному віці. То було звичне для тих часів штучне припинення виступів у зв’язку з віковим обмеженням?
- Так. Взимку викликав до себе Ошенков і сказав: «Володю, тобі вже 31. Пора закінчувати».
- Борис Рассихін в інтерв’ю UA-Футболу розповідав, що до приходу в «Шахтар» Ошенкова футболісти страшенно пили. При Олезі Олександровичі ситуація начебто поліпшилася.
- Але тих, хто любив зазирнути до чарчини, теж вистачало. Я в ту компанію не входив, але були такі хлопці, як Олег Колосов, Толик Родін, Юрко Ананченко, Боря Стрелков, Генка Снєгірьов. Ці любили піддати. Щоправда, Ошенков з цим явищем боровся. Найперше, тримаючи команду на базі. Олег Олександрович не давав хлопцям розслабитися. Ми ж тоді вдома майже не жили. Навіть після матчів їхали назад на базу. Зранку парилися в лазні, відновлювалися й лише потім нас відпускали додому. А через три доби – новий заїзд на базу, підготовка до наступного поєдинку. Так, рамки жорсткі, але по-іншому впоратися з окремими футболістами тренер не міг.
- У «Динамо» ваших років щось схоже теж спостерігалося?
- Віталька Голуб’єв дуже любив випити. Він і на тренування спізнювався, і на виїзд на збір міг не явитися. Потім залишався у Києві другий тренер і довозив Віталіка туди, де всі інші. Але загалом у Києві всі гравці режимили. Серебро (Віктор Серебряников – авт.) теж спочатку не пив. Зате після приходу Віктора Маслова, як розповідають ті хлопці, які під його керівництвом грали, чимало футболістів полюбили «цю справу». Сам «Дід», грубо кажучи, такій поведінці потурав й навіть, кажуть, сам «закладав» з гравцями «за комірець».
Динамівці Володимир Сорокін, Валерій Самохін, Володимир Трошкін та Микола Пінчук на дачі в доньки Валерія Лобановського Світлани
- Володимире Миколайовичу, на «Шахтарі» зупинилася ваша кар’єра гравця вищої ліги, однак надалі ви ще два сезони виступали у нижчих дивізіонах…
- Хотів вже їхати з Донецька, але зупинив колишній другий тренер «гірників» Євген Шпиньов. «Володю, куди ти поїдеш? – каже. – Давай залишайся, пограєш у мене в Жданові(нині Маріуполь – авт.) за «Азовець». Побігаєш рік-два, а потім будеш у мене помічником». Погодився, бо мав у Донецьку квартиру, добре себе там почував.
Наче усе й добре складалося. Сезон давався непогано, та наприкінці року керівництво Жданова вирішило змінити тренера. І запросило Тіберія Поповича, з яким я ще за київське «Динамо» разом встиг пограти. Не скажу, що ми тоді товаришували, але стосунки були нормальними. То ж коли Попович з’явився в «Азовці», почав до нього за старою звичкою звертатися Тіба. Не при всіх, звісно, а коли віч-на-віч розмовляли. Та одного разу Попович каже: «Який я тобі Тіба? Я – Тіберій Владиславович». До всього мені про Тіберія Владиславовича розповіли не дуже хороші речі ті, хто грав під його керівництвом у команді Дніпродзержинська. Там Попович позичав у хлопців гроші. І не віддавав. Коли гравці вирішили тренера провчити, то він втік з бази вночі, вистрибнувши з першого поверху через вікно. Я цю історію знав ще до приходу Поповича в «Азовець», тому виступати під його керівництвом не хотів.
