Основний півзахисник «Динамо» 1975 року Володимир Веремєєв згадує один із найкращих сезонів в історії «біло-синіх», в якому були завойовані найпрестижніші європейські та внутрішньосоюзні трофеї: Кубок Кубків УЄФА, Суперкубок УЄФА, чемпіонство СРСР.
- Для «Динамо» 1975-й став наслідком досягнутих успіхів у 1974 році. Ми досягли успіхів на внутрішній арені й потрапили до турніру Кубка Кубків. Матчі за Суперкубок із «Баварією» стоялиособняком. У ті роки Суперкубок не був обов'язковим турніром, команди між собою самідомовлялися, чи будуть грати.
Це був рік 30-річчя завершення війни, керівництво СРСР не могло допустити, що «Динамо»поступиться німцям. Нашим тренерам непросто було домовитися з керівництвом, їм потрібні булигарантії перемоги «Динамо». Але через переконання та доводи все ж було дано добро на матчі.Наші молоді тренери Валерій Лобановський та Олег Базилевич уперше, напевно, в Радянському Союзі змогли зробити з нас гравців, які перестали комплексувати перед західними клубами.
Ця цілеспрямованість та переконаність, що ми можемо грати з ними на рівних, дозволила нам вийтина один рівень та стати, за версією одного з провідних футбольних журналів світу, найкращоюкомандою світу 1975 року. Наскільки я знаю, на Республіканський стадіон на матч із «Баварією» надійшло 800 тисяч заявок на квитки. Навіть нам, гравцям, дозволялося придбати не більше двох.
Той рік ми провели 12-13 гравцями, які, окрім «Динамо», грали також за збірну СРСР. Це зараз 1975-й згадується як історичний для «Динамо» та всього радянського футболу. Тоді ж ми про це й не замислювалися, намагалися просто добре виконувати свою роботу.
У тому «Динамо» були зібрані ледь не найкращі гравці СРСР. Якби то був інший час, нас би «розібрали» провідні клуби світу.
На початку 80-х років мною цікавилася «Аустрія» з Відня. Я був не проти пограти певний час вАвстрії, отримати корисний досвід. Але не все так просто. Як потім виявилося, мене не випустилизакордон, бо я в той час не був одружений.
Згадуючи зараз 1975-й, він був близький до ідеального. Єдине, що хотів би у ньому змінити, – півфінальний матч із ПСВ та моє вилучення. Як зараз пам'ятаю іспанського рефері Пабло Ібаньєса:я зробив підкат у центрі поля та навіть не доторкнувся до суперника. Але той із криком упав, аарбітр «купився» та показав мені друге попередження. На фінал до Базеля я все ж поїхав із командою. Наприкінці передматчевої розминки Лобановський зібрав гравців у центральному коліта дав кілька вправ на швидкість. Представники «Ференцвароша» були вражені нашою готовністю, почавши між собою шепотітися.
А я фінальний матч провів із… фотоапаратом у руках. Тоді журналістів із собою закордон не брали,а мене попросили відобразити моменти гри. Щоправда, вже не пам'ятаю, де поділися ті фотографії,комусь їх віддав. Узагалі, про той час збереглися лише спогади. Футболками із суперникамиобмінюватися було не прийнято. Хіба що сувенірами – ми зазвичай привозили самовар, а нам натомість давали значки або вимпели.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
