В інтерв'ю iPress.ua, відомий спортивний журналіст і коментатор Ігор Циганик розповів про вагому роль спорту в час війни, про спортивний патріотизм та про те, що з корупцією у футболі можна і треба боротись навіть в такий непростий період.
- Перед матчем плей-офф Ліги Чемпіонів «Шахтар» - «Баварія» ти прогнозував, що гра закінчиться нічиєю, але ставив на результативну нічию - 1:1 чи 2:2. Гра закінчилась нічиєю 0:0. Часто покладаєшся на свою інтуїцію чи більше на факти і статистику?
- Коли людина передивиться стільки футболу, скільки передивився його я, то вона теж буде це розуміти. Чому я був впевнений, що буде нічия, що «Шахтар» не програє? По-перше, бо це емоції першого матчу після зимової перерви. По-друге, «Шахтар» сьогодні – це зовсім не той «Шахтар», який ще був 2-3 роки тому.
Зараз у складі команди є бразильці, які будуть битись і кусатись. І те, що вони не відпустять «Баварію», а будуть її бити, так, як вони били на «Арені Львів», а били вони сильно, бо ті чемпіони світу, бідаки, плакались, що їм там суддя навіть не допомагав. Тому я був впевнений, що «Шахтар» не програє, хоча б першу гру.
А з приводу результативності – якщо в обох команд в атаці такі кваліфіковані футболісти, які в будь-який момент можуть забити гол, то ти завжди сподіваєшся на те, що хоча б один м’яч в чиїсь ворота все-таки залетить. В «Баварії» в атаці грали 4 футболісти: Роббен, Рібері, Ґьотце і Мюллер – це ті спортсмени, які повинні створювати щонайменше по одному голу. Дуже рідко буває, що вони не забивають.
Я вірив, що «Шахтар» зіграє дисципліновано, як і зіграв, але я не вірив, що «Шахтар» зіграє настільки обережно, часом навіть боягузливо. Команда Луческу зіграла винятково на те, щоб не пропустити.
- Чи впливає ситуація в країні на гру «Шахтаря», на гру донецького «Шахтаря» у Львові?
- Сумніваюсь, бо після всіх матчів донецького «Шахтаря», які я бачив у Львові, можу сказати, що атмосфера тут фантастична. Його тут підтримують не гірше, ніж підтримували в Донецьку. Львівська публіка розуміє і любить футбол. Через це я б не сказав, що відчувається якийсь дисбаланс і футболісти себе почувають не комфортно. Аура «Донбас-Арени» певною мірою присутня і у Львові, бо хто був на цьому стадіоні погодиться, що це один з найкращих стадіонів світу.
Для більшості футболістів все одно, де грати – вони професіонали своєї справи і можуть грати на будь-якому полі. Для більшості бразильців з «Шахтаря» однаково, де грати: в Донецьку, в Києві чи у Львові.
Єдиний дискомфорт може викликати те, що вони живуть не вдома, тренувальна база в Києві, а грають у Львові - це безперечно створює певні проблеми. От уявіть собі, що таке перевезти весь клуб в інше місто. У них там були будинки, база, розмірене життя, до якого усі звикли, а тут треба все створювати заново.
- Як ти пояснюєш для себе поведінку футболістів «Шахтаря» перед матчем 13-го туру проти львівських «Карпат», коли вони відмовились вийти на стадіон «Україна» у Львові у футболках з написом «Слава українській армії»?
- В цій ситуації треба відмежовувати футболістів, які грають на полі і менеджмент клубу, який функціонує і працює над певною стратегією для команди. Я вважаю, що в цій ситуації будь-яку патріотичну акцію не можна називати провокацією. Нічого такого на тих футболках не було написано, щоб потім говорити, що «Футболисты «Шахтера» никогда бы не одели эти футболки!» А чому не вдягнули б? Що там такого було написано? Там було написано «Слава українській армії», бо це дійсно слава армії, яка воює за свою країну. І вони, як український клуб, як чемпіони України, повинні були себе відповідно позиціонувати.
Мені дуже прикро, що менеджмент клубу шукає, якусь нейтральну зону у випадках, коли потрібно зайняти категоричну позицію.
Можу сказати, що дуже багато футболістів «Шахтаря» були готові вдягнути цю форму. Не буду називати прізвища, бо не маю права цього робити, але я знаю, що вони допомагають українській армії. Самі футболісти були не проти – це просто така позиція менеджменту клубу. Вони, так би мовити, намагаються всидіти на двох стільцях одночасно, але так не буває!
Мені було безмежно прикро, коли я прочитав відповідь «Шахтаря», що такою поведінкою «Карпати» грають на людських емоціях і тому подібне… Якщо б мене спитали, чи можна було б «Карпатам» організувати цю акцію толерантніше, я б відповів, що можна було. Це можна було б зробити завчасно чи трохи по-іншому, та не ставити нікого в незручне становище з огляду на часові рамки.
Спробуйте колись дізнатись політичні погляди голови прес-служби донецького «Шахтаря» Руслана Мармазова. Тоді, можливо, з'являться відповіді на деякі питання.
- Якщо на акцію «Карпат» "Шахтар» чи не одразу відреагував обуренням, що, мовляв, вони не хочуть спекулювати на людському горі, то після виїзних матчів, коли десь в Іспанії чи Бразилії на трибунах виринають прапори всяких «новоросій» чи «ДНРів», тоді офіційний сайт «Шахтаря» мовчить.
- Я б не звинувачував тут клуб, це робота вболівальників на трибунах. До футболістів в мене в цій ситуації немає жодних претензій, бо вони виконують умови контракту. Безперечно, вони можуть дозволити собі відмовитись, але, не всі можуть зважитись на такий крок, зрештою, їх можна зрозуміти.
А ось позиція менеджменту клубу для мене є абсолютно не зрозумілою, я б назвав її такою, що підриває засади, щоб не сказати, що це «дезертирська» позиція.
Я не вірю, що великий футбол в найближчому майбутньому повернеться в Донецьк. Бо для того потрібно, щоб спершу туди повернулись люди, звичайні донеччани, які залишивши все, виїхали звідти.
Зараз взагалі не хочу говорити чи думати, що може відбуватись на трибунах у Донецьку між вболівальниками з різними поглядами – зараз ще зарано про це говорити. Зараз треба заспокоїти людей і «Шахтар» може стати такою силою, яка повинна зайняти якусь позицію, навіть не те, що якусь, а вони повинні зайняти правильну позицію – проукраїнську! Бо зараз вони взагалі без жодної позиції – охарактеризувати, чого вони хочуть, що вони відстоюють, я для себе зараз не можу.
- То виходить, що спорт і політика між собою дуже тісно пов’язані? Перед початком етапів Кубка світу з біатлону був випадок, коли відомі українські біатлоністки сестри Семеренко повернулись з тренувальних зборів в Росії, в аеропорту до них підійшов журналіст і попросив прокоментувати, як вони для себе пояснюють те, що такими тренувальними зборами українські спортсмени поповнюють казну країни-агресора, а згодом гроші з цієї казни йдуть на те, щоб вбивати українських військових на Донбасі. Біатлоністки не захотіли говорити на цю тему, а лише сказали, що не змішують спорт із політикою.
- Я не збираюсь виправдовувати чи звинувачувати когось зі спортсменів, кожен робить свій вибір. Але є зв’язки, які не можливо розірвати відразу. У сестер Семеренко, очевидно, там є умови для підготовки і поки вони дочекаються, щоб їм створили такі умови в Україні, то вони вже до того часу закінчать кар’єру.
Це стосується і багатьох інших галузей, в яких Україна роками тісно співпрацювала і досі співпрацює з Росією. За один день розірвати цю співпрацю неможливо, бо є ризик, що просто зупиниться виробництво. Ми ще з радянських часів завжди були надто залежними від когось.
Я бував в російському Ханти-Мансійську, де відбуваються етапи Кубка світу з біатлону. Там сприятливий клімат і хороші умови для тренувань і підготовки.
Повірте, на Олімпіаді в Сочі сестрам Семеренко було страшенно складно. Це відбувалось якраз, коли в Києві був Майдан і попри страшні події на Майдані, вони виграли Олімпійські ігри. Тому я слабо вірю в те, що їх можна звинувачувати в не патріотизмі. На той час капітан збірної Олена Підгрушна, вже була дружиною «свободівця» Олексія Кайди, а зараз взагалі працює в державних структурах. Тоді своєю перемогою вони показали свою позицію.
Кожен спортсмен, якщо хоче показати свою громадянську позицію, завжди це робить, виступаючи під українським прапором. Можна написати «Україна – вперед!» на своєму одязі чи взутті, як це роблять баскетболіст Олексій Лень чи тенісист Сергій Стаховський, але ми не можемо зараз собі дозволити вимагати від них забагато.
Для мене в таких ситуаціях є дуже показовим момент, коли стоїть вибір між більшими і меншими грошима. Я знаю футболістів, які за жодні гроші не виступатимуть за російський клуб. Він поїде грати в Польщу за 5 тисяч, навіть якщо йому в Росії пропонують 25 тисяч. Це, наприклад, захисник молодіжної збірної Василь Прийма. Я можу з впевненістю сказати, що він ніколи не погодиться грати в російському клубі.
Не можна вимагати від людей більше, ніж вони можуть. Стаховський відмовляється давати коментарі російським журналістам – це проукраїнська позиція? Так. Але він все одно продовжує грати, він будував свою спортивну кар’єру багато років. Якщо йому доведеться зіграти проти російського тенісиста і він йому програє, то що він від того стане меншим патріотом? Чи він після цього росіянину руку не повинен тиснути? До кожного випадку потрібно, як на мене, підходити індивідуально – не можна всіх спортсменів заганяти в одні рамки.
- Чи змінилась робота спортивного журналіста в умовах, коли в твоїй країні триває війна? Якщо змінилась, то як?
- В такий час не до спорту, бо в ньому немає ніякого розвитку. Ми в футболі втрачаємо досить серйозні позиції, які виборювали до того роками, і, думаю, ще багато втратимо. Але я не вважаю, що на сьогодні – це основна проблема. В кожної держави є різні періоди розвитку, та іноді для того, щоб переоцінити ситуацію, треба подивитись на неї збоку.
З одного боку - спорт щось втратив, а з іншого боку він щось здобув. Він втратив в матеріальній складовій, але він додав в своєму рівні національного об'єднання. Змінилась його роль для суспільства. Кожна перемога українського спортсмена тепер сприймається набагато емоційніше і щиріше, ніж це було раніше. Зараз, коли піднімають український прапор і звучить державний гімн – українці відчувають гордість, тому що змінилось їхнє сприйняття, і це здобуток на довгі роки.
Я впевнений, ми будемо набагато більше цінувати ті перемоги, які здобувають наші спортсмени на Олімпіадах, на Чемпіонатах світу. В нас спорт стане патріотичнішим, бо ще донедавна ми сприймали його, як додаток до чогось. Це добре видно на прикладі футболу: ті об'єднання «ультрас», той дух, який панує на матчах збірної України… і, виявляється, футбол може бути, щоб не сказати занадто пафосно – національною ідеєю, але одним з її атрибутів він цілком реально може стати.
Якщо говорити з фінансового погляду, то безперечно, спорт страждає, бо всім, грубо кажучи, зараз не до спорту нього - це треба розуміти. Але якщо ми зможемо це пережити, зберегти, «законсервувати» те, що є на даному етапі, то дочекаємось і станемо свідками того, як український спорт сам почне розвиватись.
Якщо говорити окремо про футбол, то він в нас був штучно надутий грошима, не відповідав жодним нормам. Теперішня ситуація в країні може відкинути український футбол в європейських «табелях про ранги», але я сподіваюсь, що саме таким чином він оздоровиться насамперед від великої корупції.
Думаю, це очищення триватиме щонайменше кілька сезонів, а потім буде поступовий, органічний – не штучний – а саме органічний розвиток українського футболу.
- А звідки починаються зміни: зверху чи знизу? Вибори президента ФФУ мали б щось змінити?
- Ми зараз перебуваємо на перехідному етапі. Я вважаю, що потрібна людина, яка візьме на себе відповідальність не стільки за розвиток, скільки взагалі за існування українського футболу. Це повинна бути людина, яка прийде і скаже: «Я готовий зберегти український футбол».
В неї повинно бути розуміння, що або пан, або пропав. Бо невідомо, як складеться політична ситуація в країні, і ця людина може назавжди увійти в історію українського футболу, як людина, яка його поховала.
Чи є зараз така людина серед претендентів, мені сказати важко. Але, якщо кожен з кандидатів зможе сказати, що він готовий взяти на себе цю відповідальність, розуміти її вагу і бачити перед собою ті кроки, які він повинен зробити, мати для цього команду, програму і матеріальні можливості, то будь-хто з них підійде на цю посаду.
- На цю посаду балотується бізнесмен, губернатор і президент «Дніпра» Ігор Коломойський. За такої конкуренції, які залишаються шанси в інших претендентів?
- Я можу лише припустити собі його мотиви. Приблизно за 17 років Коломойський вклав в український футбол близько $500 млн. За цей час «Дніпро» жодного разу не став чемпіоном України, він жодного разу не виграв Кубок України, за увесь час він лише один раз грав у кваліфікаційному раунді Ліги Чемпіонів. Я думаю, що він для себе зрозумів, що ці правила, які були в українському футболі не можуть більше існувати.
Знаючи його позицію щодо футболу, як до гри, яка стимулює діяти, він ніколи не зловживав своїми можливостями. Для нього розвиток футболу був набагато важливішим, ніж результат гри. За ці 17 років, я думаю, що він навчився багато.
Сказати зараз, що він не повинен балотуватись з тих чи інших причин, я не можу, бо знаю, скільки клубів він підтримував і як вони грали між собою в хороший якісний футбол. Навіть ту саму роботу з арбітрами він завжди намагався побудувати чесно, а зараз, я думаю, він розуміє, як це можна зробити на всеукраїнському рівні. Припускаю, що приблизно такою була мотивація його рішення балотуватись на посаду президента ФФУ.
В мене немає жодних упереджень щодо інших кандидатів: Ярослава Грися чи Андрія Павелка - хто виграє, той і виграє. Тільки ця людина вже зараз повинна добре розуміти, що вона нестиме дуже велику відповідальність.
- Ти кажеш, що основною проблемою українського футболу є корупція. Як, на твою думку, потрібно боротись з тим, що так довго і глибоко пускало корені?
- В футболі існує шалена корупція, бо там постійно крутяться «живі» гроші. Якщо не стане цих великих грошей, то і корупція зникне автоматично. Через війну процес боротьби відбувається сам по собі.
Зараз в людей нема грошей, і коли вони бідніють на очах, коли готові битись за свої чесно зароблені, я думаю, що саме це і допоможе здолати корупцію.
Ми пережили дуже складний період. Ми 4 роки прожили на рівні базару зразка 90-х: де було і «кришування», і рекет, і тому подібне. Ціла країна була схожа на один великий базар. А зараз ми саме намагаємось це змінити. Безперечно, дуже дорогою ціною і хотілося, щоб ця ціна була меншою і не вимірювалась людськими життями. Але те, що зміни відбуваються вже зараз – це факт.
- Зараз все пов’язане з війною, а що з нею не пов’язане здається неважливим чи принаймні не на часі. Чи не виникало в тебе відчуття, що міг би робити більше, зокрема, для допомоги військовим, для того, щоб наблизити цю війну до переможного кінця, але через щоденну рутину це не завжди вдається?
- Мені здається, що така думка виникає перманентно в 90% українців. Як боротись з такими думками? Людям, які залишились в тилу, треба усвідомити, що вони повинні якісно робити те, що вміють робити найкраще. Таким чином вони будуть набагато кориснішими, ніж роблячи неякісно чужу роботу десь в іншому місці. Безперечно, якщо мене покличуть у військкомат – я піду.
Я був недавно в зоні АТО і коли поспілкувався з нашими військовими з передової, я усвідомив для себе одну річ – для них найголовніше, щоб ми їх тут не забували, для них дуже важлива увага. Для них свято не від того, що ти їм щось привіз, а від того, що ти приїхав. Допомагати їм – це не надзусилля, які від нас хтось вимагає – це наш обов’язок.
Коли я зараз приїжджаю в Одесу і бачу на Дерибасівській величезний банер з написом «Слава Україні!», то я не відчуваю, що я в чужому місті – я відчуваю, що я приїхав додому. Я вірю, що ми це все переживемо: з труднощами, з великими втратами, але це свого роду хіміотерапія, яку ми обов’язково переживемо.
Хочеш допомогти ЗСУ 🇺🇦?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
