Футбольний оглядач Микола Несенюк у своїй колонці на gazeta.ua розмірковує про надважливе, від недавна, питання для українських футболістів.
«Винесене у заголовок «вічне єврейське питання» стає останнім часом таким же для українських футболістів. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, коли наші спортсмени вперше могли офіційно поїхати виступати за кордон, це питання практично не стояло. Їхали всі. Сьогодні з гравцями все набагато складніше.
У футбольному світі все просто — людина їде грати за ту команду, де їй більше заплатять. Коли ж футболіст каже, що гроші для нього — не головне, то це означає, що йому багато не пропонували. Якби український футбол існував за законами вільного ринку, все вирішували б попит і пропозиція. Але наш футбол уже другий десяток років живе всупереч згаданим законам. Як наслідок — посередній гравець в українському клубі може одержувати стільки грошей, скільки йому більше ніхто й ніде у світі не заплатить. Хіба що в Росії, але цей напрямок нині неактуальний. Тому охочих ризикувати такими грішми майже не має. А їхати за кордон заради самоствердження нашим провідним гравцям не вдається. Чому?
За часів радянського дефіциту на запитання, чому в магазинах немає чорної ікри, жартома відповідали: тому що немає попиту — ніхто ту ікру в магазинах не запитує. Майже те ж і з нашими провідними футболістами. Аби у грандів європейського футболу виник попит на умовного Хачеріді, слід, аби цей умовний Хачеріді щось у Європі виграв, або бодай показав себе в матчах із суперклубами. На жаль, такої нагоди наш умовний Хачеріді досі не мав і невідомо чи матиме. Чи їхати в такому разі у європейські клуби «середньої руки», коли гранди не запрошують? А навіщо? Втратити в зарплаті, а потім сісти на лаву запасних?
Звісно, ідеальним виглядав би варіант, коли наші найкращі гравці їхали до Європи, звільняючи тим самим місце для молодих, і показували їм дорогу власним прикладом. Але для цього необхідно дотримання щонайменше двох вимог. Перша — припинити платити українським футболістам шалені гроші, аби ті прагнули заробити їх у європейських клубах. Друга — припинити запрошувати посередніх іноземців за шалені гроші. А посередні іноземці в нас усі — високласні грають у «Барселоні», «Реалі», «Ювентусі», «Челсі».
Чи реально це за нинішніх умов? Навіщо продавати умовного Ярмоленка, щоб потім купити на його місце слабшого за нього іноземця, але дорожче? Потрібна визначеність із боку наших футбольних власників — вони продають чи купують? Якщо продають, то слід відпускати всіх, за кого дають гроші, і «ростити» нових на продаж. Якщо купують, то не слід продавати нікого, а навпаки, купувати їм на допомогу гравців класу умовного Ібрагімовича.
Відповідь на поставлені запитання не належить до моєї компетенції. А ті, хто може дати таку відповідь, здається, цього запитання самі собі не ставили. Отже, настав час зробити це».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
