Не встиг завершитися минулий сезон, як любителі футболу взялися за «полемічні рапіри» – найчастіше обговорювався формат та кількісний склад наступного прем’єр-лігового чемпіонату: «реформатори» засипали доводами «консерваторів», прихильники «урізання» змагалися у красномовстві з «масовиками», які, навпаки, ратували за розширення кількості учасників найвищого дивізіону.
Засідання Прем’єр-ліги, яке раніше анонсувалося як заледве не доленосне й уже точно реформаторське, залишить усі сторони невдоволеними: «ні війни, ні миру, а армію розпустити»… тобто «ні збільшень, ні скорочень, ні плей-оффів», – постановили представники елітних клубів. Фактично, таким чином все залишилося на своїх місцях – і з надбаннями, і з проблемами, і зі шляхами їх вирішення. Чому варіант з 14 командами можна вважати лише тимчасовим, проміжним, і надалі його обов’язково потрібно змінювати? «Футбол 24» розмірковує над головним рішенням літа для українського найвищого дивізіону.
26 турів не наповнюють календар і змушують клуби вдаватися навіть до турне по ходу сезону
На жаль, цей очевидний огріх минулого сезону не враховано й не виправлено. Згадаймо – той же «Шахтар» минулого сезону навіть вимушений був заповнювати затягнуті паузи між турами виїзними турне. А що робити іншим, для кого виліт в Румунію, Туреччину чи тим паче Італію – недосяжна розкіш? Тому й гралося по ходу сезону чимало спарингів – хай із місцевими нижчоліговими клубами, хай навіть із аматорами.
Цілком очевидно, що 26 турів замало для повноцінного чемпіонату. Минулого сезону, щоб якось залатати календарні проріхи, було зіпсовано чудову формулу проведення Кубка України. Замість класичної, перевіреної останніми успішними сезонами одноматчевої схеми уже з ранньої осені кубкові змагуни грали між собою по дві зустрічі. Зурочність такої практики показали, наприклад, «тренування з підвищеною відповідальністю» за участі «Шахтаря» та першолігової «Полтави». Навіть за непоганої погоди формальний матч-відповідь зібрав лише 800 глядачів (і це за офіційною статистикою, візуально, може, й менше), а 9:2 за підсумками двох зустрічей довели, що «гірники» не отримали особливого навчально-тренувального зиску з протистояння з нижчим за рангом суперником.
Здається, нинішній сезон, який тільки-но завершився, повинен дати усім зрозуміти очевидне – не можна використовувати для наповнення сезонного календаря кубок, тому що 2-матчева система убиває інтригу в цьому турнірі та не дає якісної ігрової практики прем’єрлігівцям.
Що буде цього сезону? Кубок України знову недоотримає інтриги через двоматчеву формулу? Чи доведеться створювати гіпотетичний «Кубок ліги» для заповнення загального календаря провідних клубів, як про це говорив ще минулого літа, наприклад, Йожеф Сабо? У будь-якому випадку, 26-туровий календар змусить тренерів знову вдаватися до контрольних матчів по ходу сезону. Тут – однозначний, масний такий мінус. Це очевидний недолік, який ми повторимо вже другий сезон поспіль.
14 команд – це лише «компроміс» між ідеями масовості та якості. І цей варіант не може бути не тимчасовим
Ще років 15 тому у нас любили безпідставно поекспериментувати з кількістю учасників вищої ліги. Тоді ситуативне скорочення до 14 учасників одноголосно визнали помилкою, і з-поміж трьох команд, які у підсумку вилетіли, лише одна зараз грає на найвищому рівні, а ще одна взагалі у підсумку припинила своє існування.
Зараз же – в час величезної кризи – кількість учасників Прем’єр-ліги стала ледь не першою темою для обговорень. У підсумку «ораторів» можна розділити на дві частини – «коротильників» та «масовиків». Перші стверджують, що у випадку скорочення найвищого дивізіону його змагальний рівень підніметься раз і назавжди, негативні явища скоротяться або взагалі зникнуть, а ті, хто були бідними, стануть багатими за рахунок притоку інвестицій у більш цікавий чемпіонат. Інші наполягають, що у випадку скорочення зменшиться кількість гравців (а, відповідно, й вибір для наставників збірних), почнеться футбольне безробіття, а тимчасове підвищення інтриги зійде нанівець уже через рік-півтора, одночасно знівелювавши інтерес до топових матчів, які зі свята перетворяться на буденність. Тож, мовляв, навпаки – треба збільшувати кількість учасників, стимулюючи розвиток футболу.
Наразі не станемо детально зупинятися на pro et contra двох діаметрально різних позицій, а лише відзначимо, що варіант з 14 командами залишить однаково невдоволеними і «коротильників», і «масовиків». Щоб думати про повноцінний сезон з двома колами й без «примочок» у вигляді плей-офф, потрібно, як мінімум, 16 учасників – 30 турів. Усе, що менше, вже не дає того ігрового навантаження, яке потрібне професіональним клубам у сучасному спорті вищих досягнень. І вимагає додаткових кіл, плей-офф або інших заходів підвищення інтриги та ігрової практики.
При 14 учасниках у нас не стали робити додаткових раундів – тобто, з одного боку не наповнили календар, з іншого – не зробили жодного кроку до його урізноманітнення. І це той випадок, коли «замороження» проблеми не спинить регресу – проблеми нашого футболу не стільки ігрові, скільки організаційні. Що потенціал нашого футболу достатній для 16 команд, засвідчує хоча б те, що навіть у ситуації кадрового краху окремі команди змогли наповнити свій склад при відході легіонерів та вікових, досвідчених українців (для цього ж існує всі ці роки молодіжна першість). Але те, що у нас на колишньому рівні фінансування можуть утриматися хіба 3-4 клуби, свідчить, що проблеми великі й вирішувати їх доведеться – скільки не відкладай.
Проблема насправді навіть не у форматі чи кількості учасників як таких!
А найголовніше – ключове, те, про що ніхто не говорить. Істинна проблема нашого футболу – не в кількості учасників чи форматі проведення. І скільки не шарпай ці два інструменти – радикально кращим наш чемпіонат не стане. Насправді це абсолютно ненормальна ситуація, коли щоліта постає питання, чи перейде хоча б одна команда з однієї ліги в більш високу. І ще не 14 команд – це лише «компроміс» між ідеями масовості та якості. І цей варіант не може бути не тимчасовим Проблема насправді навіть не у форматі чи кількості учасників як таких! нормальніше – відмахнутися від цієї проблеми, просто зменшивши квоту підвищення в класі. Так, може, відмовимося від такого фундаментального для європейського спорту принципу, як обмін між лігами за спортивним принципом? І остаточно перетворимо наш футбол у застояне болото?
Ніхто навіть не намагається зрозуміти, чому ось уже кілька років підряд клуби відмовляються переходити на більш високий рівень, що, здавалося б, мало стати для них бажаною винагородою за успішний сезон. За підсумками сезону 2013/2014 у нас взагалі ніхто не вилітав – ні з Прем’єр-ліги в першу, ні з першої – в другу. І це нікому не видається дивним, і ніхто не шукає причин, чому раптово підвищення в класі стало «тягарем», а не честю.
Тому найголовніше завдання нинішнього часу – оздоровити саму систему нашого чемпіонату. Повернути повноцінну релігацію – щоб була інтрига й серед аутсайдерів, а тих, хто має вилетіти за спортивними показниками, заміняли гідні новачки. Це не тільки зробить чемпіонат цікавішим, а ще й зменшить кількість «сірих» матчів, де могла б бути спокуса зіграти «на контору» або в «дог». Розширити географію змагань – наприклад, клубам-переселенцям запропонувати не перевантажені футболом великі центри, а провінцію, де справді скучили за футболом. Як ті ж Вінницю, Івано-Франківськ, Рівне, Житомир. От тоді й буде підвищення глядацького інтересу, а не стрімке падіння. Нарешті, розібратися з проблемою боржників. Тому що якщо й надалі їх автоматично «допускати», то річні борги швидко стануть багаторічними.
Треба розуміти кілька найголовніших речей. По-перше, криза – це час оновлення. Відколються ті, хто любив «себе в футболі». Зарплати наблизяться до ринкових. А разом із цим – нарешті, з’явиться реальна ціна на наших футболістів, і внутрішньоукраїнський ринок почне продавати футболістів за кордон, може, й залучаючи таким чином додаткові кошти. По-друге, футбол самовідтворюється. Там, де нині бачиться футбольна «пустеля», вже за рік-два можна зробити «оазу». Там, де не було зовсім коштів, прийде менш розбалуване покоління й заграє так, як не грали попередники. По-третє, найбільша цінність для будь-якої футбольної школи – її збереження. Потрібно всіма силами боротися за масовість нашого футболу (в тому числі – й професіонального), варто не наламати зараз дров, щоб коли фінансові та політичні обставини дозволять мріяти про покращення – не довелося розпочинати з нуля, а було що відновлювати.
А сезон 2014/2015 залишив нам чітке розуміння того, що український футбол – це досить невбиванна, незнищенна річ. Пішли Легіонери? Ну та й Бог з ними! Багато хто з тих, з ким у нас носилися (й кому платили по 30-50 тисяч доларів на місяць), у підсумку не знайшов собі нічого кращого за Норвегію або Македонію. Пішли 25-30-річні «золоті хлопчики»? Та будь-ласка! Хай піднімають азербайджанський або хорватський чемпіонати. На їхнє місце прийдуть більш молоді й менш розбалувані. Головне – нам вдалося зберегти чемпіонат. А згадаймо, як ще рік тому дехто пропонував не розпочинати весняну частину Прем’єр-ліги. Що було б у такому випадку? Куди б розбіглися за півроку простою всі наші зірки? А в підсумку – «Дніпро» в фіналі Ліги Європи, «Динамо» та «Шахтар» – у євровесні, а чемпіонат вдалося провести, як для цього часу, ще й задовільно.
Тож «домашнє завдання» на чемпіонат 2015/2016 – провести багато дискусій, щоб розглянути всі аргументи за і проти, а потім, за аналізом усіх помилок, таки прийняти зважене рішення щодо майбутнього вигляду нашого найвищого дивізіону.
Артур Валерко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
