Цю честь Тандарашвілі заслужив не просто так. Фанат він не лише на словах, а й на ділі, бо їздить на виїзди і підтримує свою збірну й тбіліське «Динамо» поміж найактивніших прихильників.
UA-Футболу Ґоча розповів, чому на його Батьківщині занепав найпопулярніший вид спорту, як вболівальники там спілкуються за добу до матчу з гравцями збірної у нічних клубах. Й, звісно, не обійшли ми болючої теми – спільного для наших країн ворога. До слова, на єврофанівський аукціон, зібрані кошти від якого будуть переадресовані пораненим на війні українським бійцям, Тандарашвілі привіз неймовірний раритет – подаровану спеціально для цієї події легендарним оборонцем Александром Чивадзе футболку збірної СССР, у якій той грав на чемпіонаті світу-1982.
- Я фактично народився фанатом, - каже Ґоча. – Мої мама й тато вболівали за всі грузинські команди, з різних видів спорту, особливо якщо мова йшла про футбол і баскетбол. Першим для дітей словом зазвичай є «мама». Я ж найперше вимовив «Дато». Бо над колискою висів великий плакат легендарного грузинського футболіста Дато Кіпіані. Після того батьки постійно возили мене на стадіон і палац спорту. Пізніше, коли почав усе розумітися і розбиратися в тонкощах, став фанатом різних видів. І всі мої друзі – вболівальники. Навіть ті, хто до знайомства зі мною спортом не цікавився, поступово теж переймають мою пристрасть. Іншого виходу в них немає (посміхається).
- Найбільшою любов’ю є, мабуть, тбіліське «Динамо»?
- Звичайно. Це теж з дитинства. Мені було шість, коли почав емоційно переживати перемоги і поразки динамівців. Проте я не ультрас, для яких існує лише одна команда. В єврокубках вболіваю за всі грузинські клуби. Так само як хвилювався за «Динамо» з Києва у 1986-му, коли українці вдруге в історії виграли Кубок володарів кубків. До Львова зараз я їхав через Київ, а там кілька днів тому відвідав музей «Динамо» на «Олімпійському». То впізнав майже всіх гравців команди 80-х – Бєланова, Блохіна, Чанова, Заварова, Дем’яненка. Киян в нас у Тбілісі завжди дуже підтримували. Нас ріднить те, що лише наші команди постійно на рівних протистояли всім російським клубам. А нині маємо спільну з Україною біду.
- Чому в такій футбольній країні як Грузія немає ні сильних клубів, ні збірної, яка б претендувала на вихід до фінальних частин чемпіонатів світу чи Європи?
- Це болюча для нас тема. Щоб щось змінилося, треба переінакшити чимало. Грузія пережила кілька воєн, частину нашої території теж анексували. Футбол – то складова життя, він не може існувати без фінансових вливань і відповідного рівня інфраструктури. З цим у нас скрута. Але я завжди залишаюся оптимістом і вірю в краще. Навіть коли наша збірна в минулому відбірному циклі грала з іспанцями, казав, що Грузія переможе. Те саме було нещодавно, коли до нас приїздила німецька збірна.
- Сильних футболістів Грузії вистачало завжди…
- Вони були і є, але їх не так багато, як би нам того хотілося. Футболісти розвиваються на хорошої якості полях, коли сім’ї мають за що купити дитині екіпірування. Таланти є. Приміром, мали дуже перспективну юнацьку збірну серед хлопців не старших 17-ти років. Позаторік ця команда вийшла до півфіналу чемпіонату Європи. Далі не пустили судді. Та й взагалі наші молоді футболісти грають добре. Але щоб ці хлопці зростали далі, їм потрібно створювати умови. А наші клуби такої змоги не мають.
Давайте візьмемо Каладзе. Якби Каху свого часу не помітив Валерій Лобановський і не забрав з тбіліського «Динамо» в київське, він, можливо, так і залишився б посередністю. Гравців з потенціалом у нас, повірте, вистачає, але умов, щоб розкрити талант бракує. Критичним є період, впродовж якого юнаки переходять з молодіжного футболу в дорослий. Від футболіста важко вимагати прогресу, якщо його зарплати не вистачає навіть на те, щоб купити собі вітаміни. Від зневіри чимало талановитих футболістів завершують кар’єру і починають займатися чимось іншим.
- В Україні клуби знаходяться на плаву, бо футбол є престижною забавкою олігархів…
- В Грузії теж мільярдерів вистачає. Але зайняті вони зебрами і пінгвінами, лише не футболом. Мова про найбільшого нашого олігарха, який тримає вдома екзотичних тварин. Зрештою, власник тбіліського «Динамо» грошей на команду не шкодує. Добре на грузинському рівні фінансуються три наших клуби. Решта виживають.
- Відвідуваність чемпіонату Грузії теж невелика. Людям не до футболу чи дивитися справді немає на що?
- Інтерес впав, бо наші команди тривалий час нічого не вигравали. Я матчі внутрішнього чемпіонати відвідую й іншим раджу. Але людей це не дуже цікавить. Щовівторка і щосереди вони дивляться матчі Ліги чемпіонів. Після того поєдинки чемпіонату Грузії переглядати важко. Фактично, на внутрішню першість у нас ходять лише ультрас.
- Ви знаєте такі українські міста, як Шепетівка і Тернопіль?
- Знаю. Там були команди «Темп» і «Нива», в яких виступало багато грузинів. Слідкував за цими командами, коли там були наші футболісти. Ці колективи ми сприймали майже як свої. Та й взагалі завжди хвилююся за команди, в яких виступають співвітчизники. Скажімо, нещодавно щиро підтримували «Дніпро» у фіналі Ліги Європи. Мріяв побачити, як у Суперкубку Європи в Тбілісі Джаба зіграє проти Лео Мессі. Зрештою, дніпряни й без того молодці. Своїми перемогами впродовж весни вони дивували усіх.
- Наскільки добре в Грузії налагоджена комунікація між вболівальниками і футболістами?
- Нормально, бо Грузія – маленька країна. Ви ж теж помітили, що на футбол у нас людей ходить дуже мало. Якщо один і той же вболівальник підтримає команду разів п’ять, футболіст починає його впізнавати, вітатися. У мене особисто добрі стосунки з гравцями різних поколінь. Гарно спілкуємося як із Каладзе, Кобіашвілі, братами Арвеладзе, так із тими, хто грає зараз. У фанатів тбіліського «Динамо» взагалі теплі стосунки з фанатами. До всього у нас ще й є нагода побачити футболістів ближче – в барах, ресторанах, клубах(сміється). Може, це й заважає грати, але з точки зору спілкування прекрасно, коли за добу до гри бачиш у нічному клубі футболіста своєї збірної.
- В Україні вас знають найперше ті, хто грає і відвідує матчі «Єврофану».
- Для мене ці приїзди до Львова – велике свято. Нині ми з організаторами ледь не як брати, а знайомство відбулося через інтернет. Славік Новицький, який у 2012-му запрошував нас на «Єврофан» вперше, просто забив у пошук назву нашої збірної – «Крузейдерс», або «Хрестоноці». Так само зветься й фан-клуб нашої національної команди. Списалися, запропонували приїхати. Наша молодь повідомлення помітила, але відповісти не змогла, бо російською не володіє. Далі зі Славіком спілкувався я. Так відтоді вже впродовж чотирьох років їздимо до вас постійно. Можна сказати, що у нас сердечна дружба. Не завжди вистачає людей, то доукомплектовуємося представниками «автофанів» львівських «Карпат». Так само буде й цьогоріч. Приємно, що нас добре приймає публіка. В 2012-му ми навіть отримали приз глядацьких симпатій. Через рік «Людиною «Єврофану-2013» назвали вже мене особисто. Враження залишаються незабутні.
- Після повернення зі Львова «Боржомі» п’єте довго?
- (Сміється). Треба займатися справами, а замість того тиждень відходиш. Добре, що зараз спиртного не вживаю. Мабуть, перелаштовуватися буде легше.
- Ви належите ще до того покоління грузинів, які знають російську мову. Молодь її вже не розуміє. Своїх дітей російській вчили б?
- У мене донька. З задоволенням посприяю, аби вона вивчила англійську, іспанську, французьку, німецьку, португальську. Хай обирає сама. А Росія наш сусід і її мову теж комусь треба знати. Не дарма кажуть, що мовою ворога треба володіти. А Росія для мене – ворог. То за умови, що у мене є друзі серед росіян. Живуть у Москві й при цьому підтримували нас, коли Путін напав на Грузію в 2008-му. Звісно, там теж є нормальні люди, які мислять адекватно і цивілізовано. Інша річ, що їх там не дуже багато.
- Політику Путіна, за даними останніх соцопитувань, підтримує 89 відсотків росіян.
- Тому вони нам і вороги. Ми зараз серцем і душею разом із Україною. Мене питають, чи не боїмося їхати до Львова. Ні, бо знаємо, що тут тихо й спокійно. А якщо буде неспокійно, то теж будемо поряд і допоможемо. У цій українсько-російській війні загинуло вже кілька моїх співвітчизників. Двоє грузинів увійшли до Небесної сотні. Був на Майдані у Києві, бачив їхні фото. Щиро пишаюся такими земляками. Грузинський і український народи завжди будуть поряд. Сусіда, на жаль, не обирають і щоб встояти перед цією загрозою, маємо бути єдиними.
Іван Вербицький
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
