Непрості історії Петра Чеха, Давіда де Хеа та Ікера Касільяса дозволили провідному англійському футбольному аналітику Джонатану Вілсону назвати це трансферне вікно “літом голкіперів”. Колега Вілсона Емі Лоренс, своєю чергою, схильна вважати, що безпрецедентний дефіцит на ринку зробив найбільш бажаним новачком європейського топ-клубу якісного бомбардира у розквіті сил. Неабияка ж боротьба за Поля Поґба свідчить не лише про визнання футболіста збірної Франції, а й про те, що дедалі більшого значення набуває роль динамічного півзахисника, який оперує між двома штрафними майданчиками. Про гравців якої позиції останнім часом говорять значно рідше, так це про плеймейкерів — найбільш емоційні оглядачі починають вже вкотре фіксувати час смерті десятого номера у звичному розумінні цього визначення.
І справді, ми живемо в суворому світі, у якому в межах місяця ігрову кар’єру закінчує Пабло Аймар, Хорхе Вальдівія підписує контракт із клубом з Об’єднаних Арабських Еміратів, а Роналдінью знаходить собі п’яту команду за останні п’ять років. Йоан Ґуркюф отримує статус вільного агента. Рафаель ван дер Ваарт не може знайти кращого варіанту, ніж Бетис. І хоча в кожному з цих окремих випадків можна знайти безліч причин, чому шляхи видатних футбольних творців простелились саме таким чином, не помітити загальну тенденцію все ж не видається можливим. Особливої ж символічності їй надає той факт, що на початку цього року світовий футбол попрощався з, можливо, найкращою “десяткою” в новітній історії, великим Хуаном Романом Рікельме.
Часи, коли обіцянка привезти на Сантьяго Бернабеу або Камп Ноу нового плеймейкера могла виграти вибори для кандидата в президенти двох найбільших клубів світу, давно минули. У 2015 році всі марять Полем Поґба — зразком ідеального поєднання м’язів та думки, універсальним виконавцем і, власне, абсолютною протилежністю традиційним уявленням про плеймейкера. В Англії гравців на кшталт Поґба називають “all-round midfielders”, тобто півзахисниками, які працюють за двома векторами: і до своїх воріт, і до штрафного майданчика суперника. Жозе Моурінью називає таких виконавців “сімками”: “Я розумію, що сьомий номер зазвичай асоціюють з фланговими футболістами, але мені подобається думати, що він є чимось середнім між традиційною “шісткою” і “вісімкою”, тобто позиціями, орієнтованими на різні види роботи в центрі поля”.
Незвичайне поєднання фізичної сили та бачення гри, за яким Поля можна порівняти хіба що з Патріком Вієйра найкращих часів чи Яя Туре зразка позаминулого сезону, є головною причиною божевільного попиту на Поґба. Має свій вплив, звісно, і той факт, що з усіх сучасних футболістів Поґба, певно, найбільше скидається на прототип універсального гравця, появу якого свого часу пророкував Валерій Лобановський. Та не менш важливим фактором вважається і стабільність, яку француз здатен забезпечити будь-якій команді. Журналісти La Gazetta dello Sport свого часу визначили це вкрай красномовно: “Будь-яка команда, яка підпише Поґба, вирішить всі проблеми зі своєю середньою лінією на наступні десять років”. Найближчий до француза за типажем Вільям Карвалью в перспективі може спровокувати подібні компліменти, намір Баварії замінити Бастіана Швайнштайґера Артуро Відалем, насправді, свідчить про той же акцент на стабільність.
Плеймейкер, тобто футболіст, орієнтований, перш за все, на креативні дії в атакувальній фазі (і який зазвичай звільняється — або відмовляється — від виконання будь-яких завдань, пов’язаних із обороною), подібну стабільність не може забезпечити за своїм визначенням. Це типовий недолік творчого підходу у порівнянні з прикладним, і в футболі він проявляється так само, як і в багатьох інших сферах нашого життя. Недарма й атакувальних півзахисників називають “вільними художниками” — вони насамперед творчі особистості. Адже футбол, за переконанням Еріка Кантона, також є видом мистецтва. Проблема тільки в тому, що сучасний футбол із кожним роком все більше скидається на індустрію, нехтуючи мистецькою складовою.
Визнає це навіть головний романтик європейського футболу Пеп Гвардіола. На думку дворазового переможця Ліги чемпіонів, усіх гравців на футбольному полі можна поділити на два типи: до першого належать футболісти, які забезпечують контроль, другий же тип покликаний забезпечувати хаос. Він має на увазі те, що кожній команді настільки ж необхідні гравці з холодним розумом і свіжими ногами, як і творчі гравці. “Є виконавці, які завжди думають про те, чого потребує команда і яке рішення принесе найбільшу користь колективу, саме тому я називаю їх гравцями [групи контролю], — пояснює Пеп. — А ще є футболісти, що спричиняють хаос. Ті, хто грають на інстинктах. Вони оперують на останніх 20-50 метрах поля, тому що вони завжди можуть здивувати. І мені потрібні обидва типи гравців”.
На цій антитезі Гвардіола, власне, і намагається будувати свої команди. Найбільш яскравим прикладом футболіста другого типу — користуючись голлівудською термінологією, “агентом хаосу” — певна річ, є Ліонель Мессі. Не потребує нагадувань той факт, що неймовірні показники результативності Лео почав демонструвати саме після початку співпраці з Пепом і отримання від тренера максимальної свободи дій в атакувальній фазі. Ті ж самі методи Гвардіола застосовує і в Баварії: спираючись на “групу контролю” під керівництвом Філіппа Лама, на останній третині поля він розраховує на природні інстинкти технічних виконавців. Труднощі ж каталонського спеціаліста в Мюнхені можна пояснити тим фактом, що визначених ним “агентів хаосу” (Франка Рібері, Ар’єна Роббена і, найголовніше, Тьягу Алькантару) постійно підводять проблеми зі здоров’ям.
Утім, зрозуміло, що всі подібні поділи гравців на два типи грішать надмірним спрощенням. Понад те, вони залишають поза увагою суто суб’єктивні чинники. До прикладу, той же Гвардіола свого часу навряд чи відмовився б від послуг Роналдінью, якби, вирішуючи майбутнє бразильця, керувався виключно його здатністю спричиняти хаос. Крім цього, Пеп враховував і рівень тактичної грамотності підопічного, і його вміння адаптуватися до нової системи гри, і, певна річ, вплив Ронні на роздягальню Камп Ноу. Власне, саме непередбачуваність, брак дисципліни та всім відомі лінощі зрештою і коштували Роналдінью можливості залишитися в Барселоні. І саме ці риси, насправді, притаманні більшості колег власника Золотого м’яча за десятим номером.
“Якщо вам потрібно вирушити з точки “А” до точки “Б”, кожна людина вибере найкоротший маршрут, який, швидше за все, буде проходити через автобан. Та не Рікельме. Він обере гірський серпантин, який затримає його на шість годин, але компенсується неймовірними краєвидами”, — описує особливості творчого сприйняття на прикладі свого співвітчизника Хорхе Вальдано. Настільки поетичні порівняння, втім, не здатні приховати негативні риси, притаманні колишньому гравцеві Барселони та Бока Жуніорс. Рікельме не знаходив спільну мову з тренерами і конфліктував із президентами, лінувався на тренуваннях і не приховував свого розчарування щоразу, коли його геніальний пас псувався партнером. Певно, тому Джонатан Вілсон називає Рікельме “останнім старомодним десятим номером”: аргентинець вважається видатним футболістом навіть попри брак завойованих титулів і відчуття того, що він народився не у свій час.
“Зайвою людиною” кортить назвати і співвітчизника Рікельме Пабло Аймара. В історіях двох аргентинських десяток можна знайти багато паралелей, згадавши і про переїзди до Іспанії, і про захоплення їхньою грою юного Лео Мессі. Найбільш символічна паралель між ними, однак, замкнутися так і не змогла: нещодавнє повернення Аймара до рідного Рівер Плейта після вояжу до Малайзії не стало настільки ж вдалим, як повернення Рікельме до Боки. Вийшовши один раз на заміну в матчі проти Росаріо Сентраль, колишній гравець збірної Аргентини визнав хронічні проблеми зі здоров’ям і згодом вирішив закінчити ігрову кар’єру.
Своєрідним поверненням додому можна назвати і підписання контракту з Бетисом Рафаелем ван дер Ваартом. Річ у тім, що матір колишнього футболіста Реала є іспанкою, і найближчим клубом іспанської Примери до рідних для Рафи місць виявився андалусійський Бетис. Зрозуміло, однак, що на пропозицію іспанців ван дер Ваарт погоджується не від хорошого життя: регрес срібного призера чемпіонату світу за останні кілька років важко з чимось порівняти. Понад те, від ще одного “повернення додому” голландця повинен був застерегти вже набутий досвід: свого часу він вирішив залишити Тоттенхем заради повернення в Гамбург, і саме тоді й почався його ігровий спад. В одному з останніх інтерв’ю ван дер Ваарт називає своє рішення попрощатися з Лондоном найбільшою помилкою своєї кар’єри.
Близький до повернення у рідні стіни і ще один десятий номер, кар’єрний шлях якого міг скластися зовсім інакше, — Йоан Ґуркюф. Свого часу найбільш високооплачуваний гравець Франції став вільним агентом після того, як ліонський Олімпік вирішив не подовжувати з ним контракт. Найбільш показовим у цьому випадку став коментар капітана Ліона Максіма Ґоналона: “Його переконання в тому, що для того, аби виходити на поле, він завжди повинен бути готовий на 100%, зрозуміти вельми складно. [Ґуркюф] міг і повинен був дати нам значно більше”. Тому й не дивно, що зараз Йоан змушений підтримувати форму на базі колишнього клубу Бордо і сподіватися на те, що тренер жирондинців Віллі Саньйоль запропонує йому другий шанс.
Травматичність Аймара, дивні рішення ван дер Ваарта і відсутність бажання Ґуркюфа — симптоматичні для переважної більшості старомодних плеймейкерів проблеми. Проте це не означає, що вони турбують винятково футболістів з десятим номером на спині. Ті ж самі проблеми, насправді, супроводжували і ще кількох гравців, шляхи яких останнім часом вийшли на манівці. Вічно перспективний Луїш Нані підписує контракт із Фенербахче. Рікарду Кварежма повертається до Туреччини. Робінью вирушає в Китай. Джованні до Сантос повертається до Північної Америки. Андрєй Аршавін погоджується на пропозицію Кубані. Пояснюючи причини того, чому всі ці таланти не змогли повністю розкрити свій потенціал, ми все одно будемо повертатися до тих самих недоліків, які зазвичай асоціюються з “десятками”.
Власне, саме тому особливої ваги на найвищому рівні набувають виконавці, які змогли уникнути пов’язаних з успіхом спокус і, що навіть більш важливо, адаптуватися до нових вимог. Чи не найкращим гравцем чилійського Копа Америка називають аргентинця Хав’єра Пасторе — і його історія подолання труднощів що у Парижі, що у складі збірної, може вважатися зразком вдалої адаптації. Вболівальники Ліверпуля назвали б гарним прикладом у цій розмові і “маленького чарівника” Філіппе Коутінью. Згадували свого часу в цьому контексті ми і про Давіда Сільву та Крістіана Еріксена.
Навіть більш показовим прикладом зміни ролі традиційних “десяток” може стати приклад використання потенціалу Франсеска Фабрегаса Жозе Моурінью в чемпіонському сезоні Челсі. Справа в тому, що, здивувавши футбольну спільноту підписанням Сеска, Моурінью не став приховувати — цей трансфер свідчить про серйозні зміни в ігровому малюнку його команди. І справді, на стартовому відрізку сезону Фабрегас діяв поруч із Неманьєю Матичем, а Челсі насолоджувався плодами свободи дій, яку іспанцеві дозволяв тренерський штаб. Однак у перших же матчах проти серйозних суперників Особливий не ризикнув довіритися парі Фабрегас – Матич — у пару до серба було приєднано ще одного опорного півзахисника, а Сеск, своєю чергою, почав діяти на позиції під нападником. Як недовіру Фабрегасу це рішення сприймати було не варто, адже це саме та адаптація атакувальних півзахисників до нових вимог, про яку ми говорили раніше. Хтось же насмілиться зайти навіть далі, сказавши, що це свідчення переваги в гнучкості сучасних ігрових моделей над тактичними побудовами розквіту ери плеймейкерів.
“Літом плеймейкерів” це трансферне вікно точно не стане, проте неправильно було б і остаточно прощатися з традиційними “десятками” прямо зараз. Окреслена нами тенденція є насамперед підтвердженням того, що футбол не стоїть на місці, а постійно розвивається. І далеко не факт, що врешті циклічна футбольна мода не повернеться до обожнювання плеймейкерів. Зрештою, важко уявити, що подібний гол зможе забити Поль Поґба:
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
