Його перехід у туринський «Ювентус» здійняв багато галасу: Західна Європа з великим інтересом придивлялася до зірки радянського футболу, яка прибула з-за «залізної завіси», тиффозі італійського клубу чекали чудес від нової «десятки», котра прийшла на зміну самому Платіні, а в Радянському Союзі відхід колишнього лідера київського «Динамо» та збірної СРСР став чи не найгучнішим, чи не найдорожчим трансфером.
Він був приречений на інтерес до своєї персони, і, заледве переїхавши в Італію, опинився під шаленим тиском нового для себе світу. Хоча Олександр не до кінця реалізувався у складі туринського гранда, на пам’ять від виступів за «Юве» йому залишився титул володаря Кубка УЄФА – вочевидь, першого для вихованців українського футболу.
Замість великого таємного плану
Існує така легенда, яку дуже люблять конспірологи від футболу: мовляв, тоді, наприкінці 80-х, мав статися величезний за мірками футбольного світу трансфер – «Ювентус» міг придбати відразу трьох лідерів «Динамо» (за однією версією – Михайличенка, Заварова й Протасова, за іншою – Заварова, Литовченка й Протасова), а очолити туринську команду мав Валерій Васильович Лобановський. Навіть нині мурашки йдуть шкірою, коли думаєш, наскільки цікавим був би експеримент по трансплантації зірок радянського футболу в видатний капіталістичний клуб. На жаль, такого мега-переходу не сталося, тож ми можемо лише уявляти, припускати, як би це було.
Але зате «Юве» виторгував двох «совєтів» – спершу українця Заварова, а затим – і білоруса Алейникова. Вони були настільки різними, що навіть важко було уявити, що є вихованцями футбольної школи однієї країни. Алейников – старанний, сумлінний руйнівник, «мрія тренера» щодо універсальності та здатності виконати скромну роботу. Заваров – вишуканий, технічний атакувальний півзахисник з великим футбольним інтелектом та прекрасним володінням м’ячем. Вони були різними, але при цьому об’єднувало їх одне – у новому для них західному світі їм треба було знайомитися з тими речами, які були очевидними для тих же португальця Руй Барруша чи данця Мікаеля Лаудрупа, котрі прийшли разом із ними. Жорсткі атаки цинічної преси, тиск «тиффозі», прописні істини капіталістичного футболу – все це змушувало їх витрачати багато зусиль на адаптацію – якщо іншим новачкам треба було звикати хіба до підвищеної конкуренції та високих завдань, то гостям із Радянського Союзу – до побуту, взаємовідносин, самого життя.
Заваров взагалі опинився в Турині «з боями». Це неймовірна історія, яку важко осягнути народженим у 90-ті чи, тим паче, у 2000-ні. Уявіть собі: Радянський Союз, відокремлений від решти світу чемпіонат, де легіонерів немає як класу (не беремо до уваги «політичних біженців» на кшталт іспанців першої половини минулого століття та інші винятки) і звідки гравці могли піти лише «на пенсію». Але вже приходили інші часи: спершу Зінченко та Шавло переїхали в австрійський «Рапід», за ними – легендарний Блохін відправився у скромний «Форвертс».
Але заманити діючого гравця радянської збірної, молодого, сповненого сил і амбіцій, та ще й у італійський клуб – «оплот» футбольного капіталізму, це здавалося неймовірним. Навіть більше – ще коли молодий Заваров всього кілька років тому робив свої перші кроки в київському «Динамо», він сам не повірив би в те, що з часом вийде на поле у складі зарубіжної команди.
Улюблений гравець VIP-вболівальника й автомобільний слід
Щоб зрозуміти, який тиск здійснювався на Заварова і чому, варто нагадати бекґраунд. На той час у «Ювентусі» лідером і «десяткою» був сам Мішель Платіні – без перебільшення, один із найвидатніших гравців в історії світового футболу, трьохразовий володар «Золотого м’яча». Стомлений француз останні роки догравав важко, надсадно. І хоча було очевидно, що він піде, перший після його відставки сезон «Юве» провалив, з числа призерів опустившись на шосте місце – лише за додатковими показниками зачепившись за єврокубки.
Хто замінить Платіні? Туринці пробували різні варіанти. У команді були гравці високого футбольного інтелекту, а додавалися ж і нові – той же данець Мікаель Лаудруп, гравець непересічного таланту. Однак у бажанні найкращого «Ювентус» шукав нові й нові варіанти, й у підсумку взявся за той, який здавався неймовірним.
Кажуть, ключовим було бажання самого Джанні Аньєллі – великий італійський промисловець, власник концерну «Фіат» та великого туринського клубу, уважно стежив за грою київського «Динамо» та збірної СРСР, які в 1986 році показували особливий футбол. І улюбленим гравцем президента «Ювентусу» став якраз Заваров. З того часу Джанні, який в своєму житті нечасто чув «ні», наполегливо боровся за запрошення свого улюбленця. Хай інші й казали – дістати «Алессандро» з-за «залізної завіси» буде не легше, аніж з Місяця.
Аньєллі задля посилення свого клубу використав усі важелі. Спершу він «бив» на пролетарський аспект – пропонував групі спеціалістів радянського футболу приєднатися до улюбленого клубу туринських «автозаводців». Це був той самий «потрійний варіант» – клуб готовий був підписати відразу трьох гравців (серед них обов’язково Заварова), а також головного тренера «Динамо» та збірної Лобановського.
Потім Аньєллі задіяв автомобільне лоббі – за свідченням першого радянського агента, співробітника «Совінтерспорту» Абрамова, всесильний автомагнат пропонував в замін за Заварова допомогу в розробці нового радянського автомобіля «Ока» (раніше, нагадаємо, «Фіат» був одним із головних діячів зі створення Тольяттинського автозаводу).
Коли «залізна завіса» привідкрилася настільки, що стало можливо запрошувати радянських легіонерів за кордон, синьйор Джанні з подвійним завзяттям взявся за трансфер улюбленого гравця. Від імені італійського бізнесмена переговори з радянською стороною проводив його довірений друг Джуліо ді Ґропеллі. У червні 1988 року, якраз у дні, коли радянська та італійська збірні брали участь у фінальному турнірі чемпіонату Європи, посланець Аньєллі проводив переговори в «Совінтерспорті», домагаючись одного – щоб радянська сторона назвала ціну за омріяного «треквартісту».
Коли ж у відповідь він почув не категоричне «ні», а готовність торгуватися, ді Ґропеллі помчав додому й у серпні повернувся уже з конкретикою – 3 мільйони доларів за трансфер і особистий контракт для Заварова на 150 тисяч доларів на рік. Коли ж у переговори включилися радянська федерація й особисто Лобановський, сума зросла до 5 мільйонів плюс автобус і два автомобілі для ФК «Динамо», а також комплекти форми й можливість провести збори та товариський матч в Італії. Такою виявилася ціна за одного з найталановитіших гравців радянського футболу.
«Алессандро ді Торіно»
З великою помпою «Ювентус» хизувався своїм придбанням. П’ять мільйонів доларів, хай і з усіма бонусами, які дотягували й до п’яти з половиною, не здавалися вже великою ціною за справжній прорив на трансферному ринку. Туринський клуб став першопрохідцем серед грандів на незораній ниві радянського футболу. Італійська преса прикидала, кого «Стара синьйора» може ще ангажувати з київського «Динамо» та московського «Спартака», а аналітики захоплювалися бізнесовою хваткою Аньєллі, який зміг дістати гравця з чемпіонату, котрий до цього був зовсім закритим для купців із Серії «А» та європейського футболу в цілому.
Заварова презентували у чорно-білій формі (у той же час із «Порту» прибув мініатюрний Руй Барруш – безпосередній конкурент, а також Альтобеллі з «Інтера», Мароккі з «Болоньї» та ще кілька новачків), але він виявився зовсім іншим, ніж нахабнуваті, розкуті західноєвропейські «професіонали». Саша не володів італійською, стримано й лаконічно відповідав на запитання й вів себе скромно, навіть сором’язливо. На відміну від інших футболістів, які змалечку звикли до уваги диктофонів, фотоапаратів та відеокамер, він не прагнув зірковості чи піару. А, отже, в очах прискіпливої місцевої преси, ставав мішенню для додаткової критики.
А ще й треба додати, що сам старт «Алессандро» у новій команді не задався. У дебютному матчі Заварова «Ювентус» розгромив на виїзді «Комо» в першому турі чемпіонату, а сам Саша відіграв увесь матч без особливих нарікань. Однак уже в наступному матчі – домашньому кубковому поєдинку проти «Асколі» – радянський легіонер провів на полі всього 20 хвилин, за які встиг відзначитися автоголом (рикошет після штрафного) та досить безглуздою травмою. В одному з епізодів він врізався в рекламний щит. Замість очікуваної феєрії публіка побачила заміну вже на початку матчу – наставник туринців Діно Дзофф випустив замість Олександра Антоніо Кабріні. На кілька важливих тижнів пошкодження викинуло Заварова з гри.
Повернувшись, він відзначився своїм прем’єрним голом, вразивши ворота «Чезени». А потім на кубок видав і матч-бенефіс проти «Брешії», забивши обидва м’ячі своєї команди в різному стилі й різними ногами (це видає в ньому справжнього майстра). Але й для самого Олександра, і для його нової команди сезон виявився неоднозначним. Так, «Юве» трішки поліпшив свою гру, але посів лише четверте місце. Титулів не було. Але ж, о, боги! Яка то була ліга! «Мілан» з великими голландцями, «Інтер» з великими німцями, «Наполі» з самим Марадоною, а також Карекою і Карневале, схід яскравої зорі Баджо в «Фіорентині»! І навіть серед такої великої компанії «Стара синьйора» не бажала бути четвертою!
Сам Заваров місцями був дуже крутий, однак для такого клубу крутим треба було постійно. На першому році контракту стало зрозуміло – в наступному сезоні радянському легіонеру треба буде стрибнути вище голови, щоб заслужити право лишитися у цій команді. А серйозності своїх намірів туринці підтвердили ділом – після сезону, який не задовольнив амбіцій клубу, були продані Лаудруп (у «Барселону») та Раш (у «Ліверпуль»). До речі, удвох – за суму, меншу, ніж покупка самого лише Заварова. Це так, щоб підкреслити, наскільки великі були надії на екс-динамівця.
Оптимістичний заспів та лебедина пісня
Треба віддати належне самому Заварову – при всьому тиску, при великій конкуренції, при складності з адаптацією він працював, не покладаючи рук. До того ж, з приходом мінчанина Алейникова зажилося легше й веселіше – хоча б у побутовому плані. Та й попри не надто вдалий дебютний сезон у рівні самого Олександра сумнівів не було – швидкий, технічний гравець, однаково небезпечний і при темповій атаці, і при швидких контрвипадах, він залишався у планах тренерів і все ще користувався прихильністю президента клубу.
Щоправда, у суворому італійському футболі «улюбленців» не буває – тут вимагають максимальної віддачі щоматчу, і часу, щоб себе проявити, дають зовсім небагато. Ось і від Олександра в другому сезоні чекали уже зовсім іншої гри – не епізодичних «проблисків», а справжнього лідерства. Тим більше, що на той час преса в Італії «роздувала» скандал – нібито Заваров особисто відповів на критику Аньєллі через ЗМІ, і навіть довелося викликати із СРСР Лобановського для «розрулювання» ситуації. Казали навіть, що якби туринці змогли виторгувати бразильця Дунгу, то вже після першого сезону відправили б Заварова в «Дженоа»…
Але у підсумку він залишився ще на рік, і в тому сезоні четверта команда Італії особливі сподівання покладала на Кубок УЄФА. І от якраз у цьому турнірі Заваров започаткував успішний похід своєї команди. У польському Забже «Ґурник» запекло противився італійським фаворитам, але саме гол Олександра приніс перемогу «Ювентусу». Відкликнувшись на фланговий простріл, здається, Руй Барруша, Саша вразив ворота авторитетного голкіпера Вандзика, випередивши іншого досить відомого у майбутньому польського гравця Вальдоха.
На той час Заваров був міцним гравцем основи команди Діно Дзоффа – він грав у поєдинках з найсильнішими суперниками як в Серії «А», так і в єврокубках. А на континентальній арені «Юве» грав досить упевнено – обігравши поляків і вдома (4:2), італійці переграли ще й ПСЖ (1:0 і 2:1) та «Карл-Маркс-Штадт» (2:1 і 1:0). У надзвичайно складному протистоянні з «Гамбургом» «зебри» пробилися у півфінал, де їх чекала інша команда з ФРН – «Кельн».
Утім, навесні Заваров уже не так часто грав у основному складі. Уже тоді стало ясно, що у Заварова проблеми. У матчі з «Кельном» його заміняв юний Казірагі. А в фінальних зустрічах із «Фіорентиною» Олександр лишався у запасі. Зате грав Алейников – на позиції руйнівника він на той час підійшов туринській команді, хоча на довшу перспективу його також не було в планах «Юве». У підсумку Барруш, Заваров і Алейников виявилися «списаними», а натомість у команду прийшли центрхави із клубів, які туринці пройшли в Кубку УЄФА – Хесслер («Кельн») та Баджо («Фіорентина»).
5 липня 1990 року особливим розпорядженням Держкомспорту СРСР Олександр Заваров був направлений на роботу у французький «Нансі» – «граючим тренером» згідно штатного розпису. Так закінчилася його туринська історія – казка з величезною кількістю персонажів, важкими випробуваннями й щасливим кінцем. А на пам’ять Олександру Анатолійовичу лишилася дружба з нинішнім президентом УЄФА, «спадкоємцем» якого його називали вболівальники, а також той самий титул володаря Кубка УЄФА – першого з радянською пропискою. По факту це була оренда в французький клуб, узгоджена з «Юве» і Платіні, який хотів бачити Олександра на своїй батьківщині.
Чому не вийшло у Заварова в одному з найкращих клубів світу? Важко назвати якусь одну причину того, що він опинився у запасі. По-перше, основна претензія від керівництва – він мало забивав. Олександр на це парирував: «Так для чого було купувати хава для такого завдання?» По-друге, Дзофф пробував радянського легіонера зліва в півзахисті, але це не підходило йому по функціоналу. По-третє, на той час у команді вже було відразу кілька серйозних конкурентів, плюс – готувався сенсаційний трансфер флорентійця Баджо. Напевно, варто також враховувати й складність переходу гравця із СРСР в один з найкращих клубів Серії «А». Й особливості того періоду для самого «Ювентуса», який переживав зміну поколінь й попрощався за останні кілька років перед Заваровим не лише з Платіні, а й з Ширеа, Тарделлі, Кабріні, Бонєком.
У будь-якому випадку, в історії Олександр Заваров залишиться як перший радянський футболіст, уродженець та вихованець українського футболу, якому покорявся Кубок УЄФА. Ще в його активі – Кубок Італії та два незабутніх сезони в Серії «А», яка на той час була однозначно найсильнішою лігою світу.
Артур Валерко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
