Тренерський диплом
- Знаю, що окрім виступів в аматорському клубі «Рух», ви зайняті ще й іншою роботою. Розкажіть детальніше про це.
- Я зараз проходжу навчання на тренерських курсах у Києві.
- Перші враження?
- Та довго все це відбувається. Потрібно сидіти від ранку до вечора. Але в навчанні важко, зате легше - в бою.
- Хто є вашими викладачами?
- Та багато хто. Завжди по-різному.
- А хто складає вам компанію у цьому процесі?
- Теж багато хто. Рева, Срна, Шевчук, Калініченко. Велика у нас група.
- Диплом обіцяють вручити наступного року?
- Ні, ще в цьому році. У жовтні або листопаді у нас буде остання сесія. Отримаємо диплом категорії «А». Потім можна і на PRO претендувати. Ще не знаю: зразу це робитиму, чи трохи пізніше. Поки не ознайомлений зі всіма правилами. Найголовніше - тут закінчити розпочате.
«Рух» і загадкова Англія
- Ви продовжуєте регулярно виходити на поле і вже забили парочку м'ячів за «Рух». На аматорському рівні робити це - простіше?
- Та ні, я б не сказав, що тут легше. Є різні команди. В Прем'єр-лізі все більш зрозуміло - схеми, тактики, стратегії. Виходячи проти суперника, ти знаєш всі його сторони - сильні і слабкі. На аматорському рівні все по-іншому. Плюс - від команди багато залежить. У нас команда хороша, добротний підбір виконавців. В Першій лізі складніше грати, ніж в УПЛ. А на аматорському рівні взагалі інші правила, закони. Це потрібно один раз спробувати, щоб зрозуміти.
- Які аргументи Григорія Козловського, президента «Руху», були для вас найбільш переконливими?
- Я приїхав на останній матч «Руху» в першому колі. Вони грали вдома, і під час поєдинку я з Козловським мав розмову. Побачив на власні очі всі умови, створені у клубі, і вирішив, що настав час отримувати задоволення від улюбленої справи, а не мучитись, як це було у «Говерлі».
- Напевно, посприяв вашому приходу в «Рух» і Олександр Алієв, з яким ви давно товаришуєте?
- Звичайно. Я з ним спілкувався. Дізнавався, що і як. Саша мені сказав, що залишається у Винниках до зими. Ну й паралельно ми теж роботи не припиняємо - закінчувати я не збираюся. Наразі між нами домовленість до зими, а далі - побачимо. Такі справи.
- Нещодавно ви сказали, що «ведеться робота щодо деяких варіантів з Англії». Чи можете пролити трішки світла на ці інтригуючі слова?
- Ну, люди працюють. Говорити поки нема про що. Там ментальність дещо інша. І в тій же Англії, і в тій же Азії. Там люди не дивляться у паспорт. Значення мають лише ігрові дані, а не дата народження. В Україні з цим поки що важкувато.
- Якщо брати Англію, то мова йде про Прем'єр-лігу чи Чемпіоншип?
- Я ж кажу: люди працюють над цим. Більшого сказати не можу. Тільки-но буде якась команда - я скажу: «У мене є така-то пропозиція від такої-то команди». Коли є пропозиція, є вибір - тоді можна про щось розмовляти.
- Колись на вас претендував Боббі Робсон, головний тренер «Ньюкасла». Чому сторони так і не домовилися?
- Не знаю. Наскільки мені відомо, «Динамо» не хотіло мене відпускати. А те, що пропозиція від «Ньюкасла» була - це факт. Мені розповідали про це. Велись переговори на рівні керівництва. Щось більше я вам, на жаль, повідомити не зможу.
- Чи планує до вас у Винники приїхати сім'я?
- Дружина вже приїжджала. Від Києва сюди не так далеко. Зараз ми плануємо усі разом приїхати до Львова. Але окрім того, є багато клопотів, тож надовго сім'я у мене не затримається. Плюс - у молодшої доньки скоро школа, потрібно готуватися до навчального сезону. А в мене графік матчів - неділя, середа, неділя. «Рух» бере участь у всіх турнірах. Тому будемо періодично їздити: то я додому, у Київ, то сім'я до мене, у Винники.
«Говерла»
- Період кар'єри у «Говерлі» закінчився, м'яко кажучи, неприємно. Вас, а також Герасимюка і Хомина усунули від роботи з першою командою. Ви з'ясували, чому так сталося?
- Ніхто нічого не говорив і не пояснював. Один на одного переводили стрілки. Віце-президент нічого не казав. «Я не можу». Тренер своєю чергою казав йти до віце-президента. От і все. Що мені там дізнаватися, запитувати? Це їх проблеми. Опускатися вже до такого рівня... Я не знаю, хто саме, тож стверджувати не буду - один на одного перевалювали хто-що сказав, і хто це рішення прийняв. Навіть не хочу влазити в це лайно, відверто кажучи. Люди говорять про себе своїми вчинками, а час усе розставить на свої місця. Рано чи пізно все таємне стає явним.
- Можливо, ви пригадаєте найбільш екстремальний, дикий випадок, з яким зіткнулися у «Говерлі»?
- Та багато чого було. Увесь час якісь думки, здогадки, плітки навколо кожної гри, що, мовляв, хтось у ставки грав. Словом, отой весь смітник, в який я намагався не вникати. Мені це нецікаво. Думати про те, хто чим займався - нерозумно. Знаю одне: коли я перебував на полі, то ніяких незрозумілих ігор не було. Тому що я одразу побачу, дізнаюсь і... Словом, не дай Боже. Без мене - будь ласка, можна робити все, що завгодно. Але за спиною - вибачте мене. Нечесну гру людині, яка розбирається у футболі, видно зразу.
- За скільки місяців вам у «Говерлі» ще винні гроші?
- Зараз серпень. Дванадцять або тринадцять місяців - потрібно подивитись у документи.
- Як вважаєте, з вами розрахуються?
- Сподіваюсь, звісно. Так же не можна. Є відповідні органи, які повинні займатися цими питаннями. Я розумію, що наш чемпіонат зараз перебуває у далеко не найкращому стані. Але тим не менше... Люди роблять свою роботу. Яка різниця, де вони її роблять, - на заводі, фабриці чи футбольному полі. Це робота, яку потрібно оплачувати. У людей є сім'ї, діти, дружини, батьки. Такого неподобства не повинно бути. Має існувати орган, який захищатиме працівників. Але в нас із цим, на жаль, біда.
«Динамо»: Лобановський, Белькевич, бразильці і Леоненко
- Ви - найкращий бомбардир в історії українських чемпіонатів. Коли зрозуміли, що Реброва реально обігнати в цьому почесному реєстрі?
- Та я ніколи не замислювався над цим! Про це почали говорити і діставати мене, коли до Реброва залишалися один або два м'ячі. Але я виходив на кожен матч і не заморочувався, що мені обов'язково потрібно забити. Тим паче, я грав далеко не на тій позиції, що раніше - не на вістрі. Мені вже більше до вподоби роздавати, віддавати - гольові передачі або якісь цікаві чи неочікувані паси. Бути асистентом. Тому я спокійно виходив, грав і намагався приносити користь команді. Рекорд прийшов сам по собі.
- Все розпочалося з того моменту, коли ви знехтували пропозицією московського «Спартака» і перейшли в улюблене київське «Динамо». Звідки у вас, узбецького хлопчака, любов до українського клубу? Як же «Пахтакор»?
- Я закохався у «Динамо» ще тоді, коли подавав м'ячі на матчах чемпіонату Союзу. До нас приїжджали і «Дніпро», і «Спартак», і «Динамо», і «Торпедо». Ви ж маєте уявлення, що таке чемпіонат Союзу? Як зараз пам'ятаю, за «Динамо» в парі грали Юран і Саленко. У «Дніпрі» - Антон Шох. Саме «Дніпру» «Пахтакор» програв чи не єдиний матч (0:2) - Шох забив два м'ячі. А от Київ ми обіграли - 2:0. Лужний тоді тільки починав, був дуже молодим. Пригадую, коли динамівці виходили із роздягалень, а ми стояли в тунелі, виникло відчуття, що виходить якась «машина». Всі кремезні, міцні, атлетичні. А до цього я ще безліч матчів «Динамо» переглянув по телевізору. Тож у глибині душі завжди мріяв грати в цьому клубі.
- Чудово пам'ятаю ваші дебютні голи за «Динамо» - у ворота «Жальгіріса» в кваліфікації Ліги чемпіонів. Хто взяв над вами шефство у перші місяці вашого перебування в новій команді? Хто допоміг швидко адаптуватися?
- Це була така команда, що я дуже швидко «втягнувся». Найголовніше - вдало зіграти перші матчі, забити пару м'ячів. Тим паче, «Динамо» завжди славилося хорошим колективом. Якщо приходить випадковий футболіст, команда його дуже швидко відштовхує, «випльовує», і прижитись потім буде дуже важко. В цьому плані у мене не виникло жодних проблем. Я спокійний, врівноважений, старших завжди поважаю. Я ніколи не буду скандалити, але за правду завжди постою. Пару матчів зіграв, там і там забив, тож потихеньку, навіть сам того не розуміючи, вписався у команду. Вона мене увібрала, як губка.
- Які три слова найкраще характеризують Валерія Васильовича Лобановського?
- Ой, мені вже ставили це запитання. Важке запитання! Трьома словами це зробити неможливо. Лобановський - це геній, які народжуються раз у сто років, як мінімум. Це чоловік, який бачив футбол на багато років вперед. Ще досі застосовуються деякі елементи його гри. Це просто Футбольний Мозок. Васильович був дуже сильним психологом. Він мав підхід до кожного гравця, знав, що сказати і коли сказати. Робив це вчасно - щоб людина не падала духом. Лобановському достатньо було сказати дві-три фрази, і ти вже злітаєш на крилах, виходиш з потроєною самовіддачею на наступний матч. Щоб довести і собі, і йому: «Ви не помилилися в мені».
- З ким із партнерів по команді ви розумілися з півслова?
- З Валіком (Белькевичем, - О.Б.) було ідеальне порозуміння. Я знав, що він може, він знав, що можу я. Ми розуміли, що давати, куди давати і як давати. Далі я перелічувати не буду, тому що беру до уваги лінію атаки. В нас була ігрова схема - не те що поставили по полі, хто де грає. Існувала взаємозаміна. Я міг опинитися у власному штрафному майданчику, а Федоров, Ващук чи Хацкевич - у чужому. У всіх тих поколіннях, які я пройшов у «Динамо», в нас не було посторонніх людей. Всі підходили колективу і за людськими, і за ігровими якостями.
- Деякий час вашим партнером по атаці був Георгій Деметрадзе. Згодом він вирішував конфлікт у донецькому «Металурзі» з допомогою ножа, нещодавно відсидів термін у грузинській в'язниці. Які у вас із ним були суто людські відносини?
- Та нормальні! У мене з ним ніяких проблем не виникало. Грузини - вони ж гарячі хлопці. Але в «Динамо» я нічого такого екстраординарного не помічав. Георгій був спокійним, врівноваженим. Звісно, під час гри різні виникали ситуації. Коли щось не вдавалося, то він міг і погарячкувати, матюкнутися. З ким не буває?
- Назвіть найекзотичнішого легіонера, з яким довелося пограти. В тому ж «Динамо» було багато бразильців...
- Діого Рінкон був дуже сильним гравцем, поки в команду не приїхали його співвітчизники. Родольфо також пристойного рівня футболіст. Але коли приїхали третій, четвертий - їх виявилося забагато. Бразильці знизили до себе планку вимог і стали дуже розхлябано відноситися до роботи. Навіть тренерам важко було з ними впоратися. А ще Родріго такий виступав, пам'ятаєте? Ми йому дали прізвисько «Че Гевара» (Сміється). Кумедний такий трохи. Пам'ятаю, як вони із Санею Алієвим билися за штрафний.
- Рінкон розповідав, що після повернення з України змушений був лікуватися від алкоголізму. Ви помічали за Діого пристрасть до спиртного?
- Чогось такого не можу розповісти. Але, наскільки мені відомо, у бразильців є схильність до «цих справ». Шкода, що так все закінчилося - Діого ще міг довго грати на високому рівні. Але, зрештою, скільки б вони не грали, однаково повертаються додому. А що там з ними потім відбувається - важко сказати. Як стверджував один чоловік: «У Бразилії є дві професії - ти або футболіст, або злодій. Третього не дано». На жаль, у Бразилії мені ще не доводилося бувати, але таку характеристику чув неодноразово - і не від однієї людини. Талантів там безліч. З м'ячем бразильці - просто чарівники.
- Рік тому не стало Валентина Белькевича - вашого товариша, з яким ви полюбляли грати у більярд. Опишіть, наскільки вправно він заганяв кулі у лузу.
- Він грав дуже круто. У нас в команді було багато любителів більярду, але саме Белькевич демонстрував дуже пристойний рівень. На базі змагалися постійно. Усі готуються до матчу, а Валік із Гуськом (Олегом Гусєвим - О.Б.) «рубаються» в більярд. По вихідних ми збиралися на більярд або в боулінг сім'ями. Брали по три-чотири доріжки і грали команда на команду.
- Як часто згадуєте Белькевича?
- Я не забуду його до кінця життя. З цією людиною провів десять років в одній кімнаті. Я знав кожен його рух, кожну думку. Заходить, а я вже знаю, що він скаже. Так, як і на полі.
- Тему «Динамо» хотілося б закінчити запитанням про ще одного непересічного динамівця - Віктора Леоненка. Останнім часом виникало немало скандалів, пов'язаних із його критикою на адресу команди. Як вважаєте - вона обгрунтована? Чи, можливо, Віктор Євгенович переборщує?
- Це думка Віктора Євгеновича. Він бачить ситуацію по-своєму. Скільки людей - стільки й думок. Всім подобатися ти не будеш. А за тренера говорять його результати, тому він завжди повинен давати максимум. Сергій прийшов, команда стала грати у трохи інший футбол. Плюс - виграли Кубок і чемпіонат, давно цього чекали. Попереднє чемпіонство було у 2009-му, коли я йшов з команди. Дай Боже, щоб Ребров так продовжував надалі. Але, як то кажуть, видертися туди дещо легше, ніж там втриматися, тож цей рік буде не менш складним. Те, що зараз відрив між «Динамо» і «Шахтарем» становить 5 очок, ще нічого не означає.
Війна і любов до України
- Після «Динамо» ви поїхали у Казахстан, але дуже швидко повернулися в Україну, де зіграли за цілий ряд команд. Ви тут вже, якщо не помиляюся, 15 років. Чим вам до вподоби Україна?
- Усім! Коли моя дружина вперше сюди приїхала, то сказала: «Це все - моє! Мені більше нічого не потрібно, я хочу жити в Києві». В Україні все добре, все супер. Тільки треба, щоб ситуація на сході налагодилася. Бо зараз лячно. Це неправильно, недобре...
- Ким ви зараз почуваєтеся більше: українцем чи узбеком?
- Батьківщину ніхто не обирає. Я там народився, провів дитинство, юність. Словом, виховався. І вже звідти розпочався мій шлях у дорослий футбол. Та й збірній Узбекистану я віддав практично все, що міг. Прикро, що на Кубок світу не встиг з командою з'їздити. Була у мене така мрія - на Кубок світу потрапити і виграти Лігу чемпіонів. Не здійснилося ні перше, ні друге. Шкода, але нічого страшного. Тож дві батьківщини у мене.
- Ви давно розумієте українську мову, але чи можете нею розмовляти?
- Розмовляти? Так, трохи (каже українською і усміхається, - О.Б.). Я от пограв на Закарпатті, а там взагалі змішані українська, угорська, словацька мови. Навіть Олег Герасимюк, який родом з Волині і чудово розмовляє українською, часто не розумів деяких закарпатських фраз. «Солов'їну» я знаю давно, хіба якесь надто рідкісне літературне слово може загнати мене у глухий кут.
Пам'ятаю, коли я тільки перейшов у «Динамо», мене запросили на прямий ефір програми «Гол», яку вів Гливінський. Перед ефіром я попросив його врахувати, що запитань на українській, скоріш за все, не зрозумію. «Так-так, без проблем». Розпочався ефір, а він мені ставить запитання українською (Сміється). Я розумів-розумів, правильно відповідав, а на останньому запитанні спіткнувся. Тож Гливінському довелося ще раз формулювати запитання - цього разу російською. Хоча, за великим рахунком, першу фразу українською я почув ще у літаку, коли летів із Москви в Київ. «Праворуч», «ліворуч».
За два-три роки життя в Україні повністю пізнав мову. У мене доньки ще з дитячого садочка вивчали українську, а потім навчалися в українській школі. Просив їх, щоб вдома вони розмовляли зі мною українською.
- У вас, напевно, залишилося багато родичів в Узбекистані. Що вони думають про війну на сході України? Яке їх бачення цих подій?
- У мене там тільки батьки залишилися. Та й те, лише позавчора вони поїхали додому - спершу побували у мого брата в Москві, а потім і сюди приїхали. Чесно кажучи, тему політики ми навіть не обговорюємо. Буває, що не просто друзі, а навіть дуже близькі люди телефонують з Москви і запитують: «Що там у вас відбувається?» Розпочинаються суперечки: «Це у вас там нісенітниці по телевізору показують!» - «Ні, це у вас!» Це розмови ні про що.
Чесно кажучи, правди ми не дізнаємося ніколи в житті. Болить, бо це відбувається на нашій території. Але що саме відбувається - ми можемо знати тільки з чуток. По телевізору говорять і показують те, що потрібно говорити і показувати. Але зараз люди далеко не такі дурні, якими були раніше. Втикати у «ящик», який зомбує, сенсу нема. Я переглядаю тільки новини, щоб розуміти в загальному, що відбувається в нашій країні.
Тож намагаюся на ці теми не розмовляти. Поки самотужки не побачу, не помацаю, не почую - обговорювати це не бачу сенсу. Потрібні факти, а не тріпання язиком.
- Як вам хоча б той факт, що на території України затримують російських солдатів, фіксують безліч російської військової техніки?
- Це факт, так. Але для чого це все? Велика політика. Відповідь знають лише там, «нагорі». Зрозуміло, що для чогось це таки робиться. Такі удари не здійснюються спонтанно, вони готуються роками. Це хіба наші діти дізнаються, що відбулося насправді, так як ми зараз дізнаємося про події, які сталися десятки років тому. Історію пишуть люди (це важливо розуміти!), а хто їм диктує історію - теж питання. Тож це важка і глобальна тема, про яку можна говорити, говорити і говорити.
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
