У другій частині інтерв’ю UA-Футболу найкращий гравець України 1992-1994 років, а нині «одіозний» телеексперт передачі «Великий футбол» каналів «Футбол 1»/«Футбол 2» розповів, як через жадібність Григорія Суркіса не потрапив до німецького «Кайзерслаутерна», чи справді закрита для нього дорога у ветеранські команди київського «Динамо», про те, як подобріли Фоменко і Сабо й за що Лужний дав би «по таблу» Ярмоленку.
Перша частина розмови: «Я не динамівець. Я просто працював у Динамо»
- Вікторе Євгеновичу, кажуть, що стосунки з Михайлом Фоменком, який у 1993-му очолив «Динамо» замість Анатолія Пузача, у Вас були специфічними. Тим не менш, з Михайлом Івановичем на чолі кияни взяли перше в історії українське золото, вийшовши на перше місце після третього за підсумками першого кола...
- В робочому процесі з’явилася жорсткість. На тренуваннях рвалося все. Вправи Михайло Іванович іноді давав дивовижні. Під час двосторонок на півполя з великими воротами дозволялося робити все – зачіпати, хапати, ставити підніжки. Навіть таке було. Тому зараз Михайла Івановича я й не впізнаю. Він перебудувався і став трохи добрішим. Мабуть, з віком прийшло.
- В коментарі UA-Футболу перед матчем з білорусами Ви сказали, що в збірній не познущаєшся так, як у клубі.
- В клубі робиш, що хочеш і маєш для цього час. Одну гру програв, але весь чемпіонат ще попереду. Крім того, в ті часи «Динамо» запрошувало до своїх лав всіх, кого хотіло. Зараз таке неможливо. Та й запрошувати нікого. В державі з 45-ти мільйонами населення немає нападника! Та завжди в Україні були сильні форварди. Тому я й раджу робити сміливі кроки, взяти у збірну Антона Шиндера з «Ворскли». Думаю, якраз він і допоможе.
Наразі ж із такою атакою наша збірна не грає, а мучиться. З сильними суперниками їй грати ще простіше. Бо можна відсидітися в обороні і втекти в контратаку. А з такими як Словаччина у нас проблеми були й будуть. Бо Ярмоленко з Коноплянкою люблять таскати м’яч. Вони не роблять своєї справи, а демонструють нам, які вони технічні. Замість того, щоб виконувати Яремчука і Раца, тобто, пробігти і подати. Так само ж грали Косовський, Лужний так само нині діють Шевчук і Азеведо. Прості речі, але Ярмоленко і Коноплянка їх не розуміють.
Повозити можна відвертих слабаків. Добре організована оборона усі ці речі легко читає. У мене вже коти у дворі знають, що Ярмоленко прибирає вліво і робить підсічку на когось, хто вривається з глибини. Таке проходить лише в матчах проти команд із слабкими оборонцями. Натомість порахуйте, скільки Ярмоленко робить за матч флангових передач. Одну, дві, три, чотири – це максимум. Через центр теж не пройдеш, оскільки у нас із тими ж словаками крім Рибалки та Степаненка діяв ще й Ротань, який у клубі теж звик грати з глибини, виключно відбирати. Ось і виходить, що центральні хави лише відбирають, а Ярмоленко з Коноплянкою роблять по десять-двадцять дотиків. Федецький чому не може подати? Бо Ярмоленко якщо й віддає йому м’яч, то стягує вправо купу суперників. Шевчук має більше простору завдяки тому, що Коноплянка іноді зміщується в центр. Але цього теж мало.
Я б хотів подивитися на Ярмоленка і Коноплянку, якби забігав Лужний. Він би раз пробіг, другий, а потім відкусив би голову. Пробіг би двічі, а коли не віддали третій раз – дав би в «табло», або в роздягальні вбив би. Ігнорувати забігання флангових оборонців можна лише в тому разі, якщо ти береш ініціативу на себе й віддаєш результативні паси або забиваєш сам. Коли ж не робиш ні одного, ні іншого, та ще й втрачаєш м’яч або віддаєш, як то в основному робить Ярмоленко, назад, то вибачте мені. Я віддавав іноді навіть тоді, коли міг взяти гру на себе. Бо розумів, що людина біжить, а потім може образитися і не побігти.
- Мабуть, Фоменка влаштовує така манера гри Коноплянки і Ярмоленка?
- Кажу ж – він добрішим став. Раніше на кожну дрібницю реагував. Навіть після перемоги над «Барселоною» на нас накричав. Зараз на футболіста накричи – може в собі замкнутися. Правда, коли зарплату отримують, в собі не замикаються. В наші часи на зауваження спокійніше реагували. Мені ж взагалі простіше було. З Михайлом Івановичем знаходив спільну мову, бо тренерів просто не слухав. Фоменко казав: «Вітя, біжиш на ближню і продовжуєш». Може, через те, що постійно «чіркав» і полисів (сміється). Зрештою, у мене всі лисі – і старший брат, і батько. Але мова не про те. Я отримував установку, а рішення приймав такі, які вважав оптимальними в цю окремо взяту секунду. Суцільна імпровізація.
- А підкати?
- О, з цим у Михайла Івановича суворо. Не зробив – звалив. Уявіть: забити два «Барселоні» і бути заміненим, бо підкатів не робив. Та хіба лише в тому матчі так було? Втім, я себе переробити не міг. І не збирався. Мені чому нинішній «Шахтар» імпонує? Бо там усі імпровізують. Певен, що як гравець серед цих бразильців не загубився б точно. Більше того, міг би навіть трохи цікавішим бути. І це не хизування. В технічному плані, повторюю, був готовий ідеально. Звичайно, бразильці теж такі є. Але є такі як Марлос, який на правій виключно стоїть, але йому повністю вистачає лівої. Зрештою, майже всі шульги такі. Юрі Калитвинцеву теж вистачало лівої, щоб грати неперевершено. Блохіна це також стосується.
«Динамо» (Київ) - володар Кубка України-1992/1993
- У Вашій кар’єрі було два моменти, які характиризуються фразою, яка стала назвою до книги Блохіна. «Гол, який я не забив». Який з них частіше згадуєте – каталонську стійку чи спробу забити між ніг Оліверові Кану?
- Кана, звичайно. У Барселоні ж що було? Ромаріо вже на першій нам не забив, чистий гол Ґвардіоли не зарахували, Ігор Кутепов добрий десяток ударів відбив. Я там бігав, як усі. Відбирав, робив підкати. Ми що могли там зіграти по-іншому? Так, всі знають, що у Кумана швидкості немає. Але що з того, що оббіжиш його без м’яча? А з м’ячем ми майже не були. Ну, була стійка, був гол Реброва. Але «Барселона» робила на полі, що хотіла. Я в основному за Ґойкоечеа бігав. Неймовірна швидкість у хлопця. Добре, він хоч до атак нечасто підключався. Міхаель Лаудруп тоді Лужного добряче повозив. Іншими словами, спали ми добре. Наша перемога над каталонцями в Києві досі виглядає чимось неймовірним. Інопланетян перемогли. Шкапенко якого забив? Дехто ногою звідти добити не може, а Паша головою влучив. Дивлюся зараз на Субісаррету й думаю: цій людині я два забив. Він зараз дядько солідний, то дивлячись на нього, ловлю себе на думці: невже я такий древній?
А за спробу забити між ніг Кану мені ще покійний Віктор Банников «напіхав». «Ти - піжон», - каже. Але чому піжон? Дивлюся, людина стоїть на двох опорних. Врахуйте також, що ще й втекти для початку треба було. А на швидкості та ще й коли газон у росі, бігти і контролювати м’яч важкувато. Так, я бив між ніг, але Кан випадково взяв і сів. Тим паче, що удар був несильним. Я зараз всім воротарям раджу: не падайте відразу. Якби Кан полетів на мене, я б його або в бік прибрав, або перекинув би. Коли ж людина стоїть, маєш лише два варіанти: або під опорну бити, або між ніг. Розумів, що якщо вдарю в сторону, воротар встигне скластися. Та ще й сильно в моєму випадку вдарити було неможливо, бо не було розбігу. Банально тицьнув м’яча. Ось і маєте піжона. Яка мені тоді була різниця – розповідати, що забив Кану між ніг чи просто забив?
- Тоді взагалі футболісти інтерв’ю давали ще рідше, ніж зараз.
- У наші часи багато говорити було не прийнято. Інтерв’ю давали лише справді хороші футболісти. Право голосу отримував навіть не кожен гравець основи, не кажучи вже про запасних чи гравців Першої ліги. І не кожен тренер з пресою спілкувався, хоча хороших спеціалістів тоді було трохи більше, ніж зараз. Нині, звичайно, трохи інакше. І радує, що футболісти критично до своєї гри ставляться. Навіть той же Ярмоленко. Але що ми маємо? Після одного й того ж матчу Андрій може сказати одне, Ігор Михайлович - друге, а потім вийде Ребров і подякує футболістам за самовіддачу, скаже, що суперники всією командою в обороні грали, тому було важко. Так ще з 90-х можна було звикнути, що проти «Динамо» в чемпіонаті України майже всі так грають.
- Пам’ятаєте, як грали при Фоменкові матч, який міг бути «золотим», проти «Дніпра» в Дніпропетровську?
- Коли Юра Максимов забив і ми програли? Так дніпряни самі в себе чемпіонство й вкрали, програвши за тиждень до того «Металісту». Взагалі, мені матчі з «Дніпром» ніколи не вдавалися. За «Динамо» я їм не забив жодного м’яча, навіть пенальті двічі не реалізував. Всім забивав, а «Дніпру» не міг. Вперше їхні ворота вразив, вже виступаючи за ЦСКА. Зате Волотьок забив у 92-му. Згадую той гол, бо то ж Олег видумав «літачка», а не Роналдо. Забив і полетів кудись. Роналдо тоді лише 15 було. Шкода, що Волотьок не забрендував винаходу (сміється).
Зате я постійно «Таврії» забивав. І за тюменський «Геолог», і за олімпійську збірну СССР, і за київське «Динамо», і за ЦСКА. Для воротаря Білошапки я, мабуть, ворог номер один. Тому й шкодував, що не грав у фіналі першого чемпіонату. «Таврія» у мене була з когорти тих команд, яким забивав навіть, якщо не дуже хотів.
Мені також цікаво, скільки голів я забив, перекидаючи м’ячі через воротарів. Згадую, як «Шахтареві» на Республіканському забив. Через Шуткова перекинув, вже плазував плазуном, а м’яч у дальній кут залетів. Шкода, що записів матчів саме з перших чемпіонатів України не залишилося.
1991-й. Леоненко проти «Шахтаря» ще у футболці московського «Динамо»
- Правда, що Фоменка звільнили з «Динамо» через те, що він здав кубковий матч рівненському «Вересу»?
- Взимку, коли мокрий сніг ліпив? Я тоді не грав. Травма, здається, була. Дивився ту гру зі свого «Мерседеса», заїхавши в арку на старому “Республіканському”. Я думав, що ти інші чутки згадаєш. Десь читав, немов то Леоненко Фоменка з «Динамо» прибрав. Навіть не розумію, звідки ростуть ноги в таких нісенітниць. Навіщо мені було знімати Фоменка? А стосовно «договірняків», то у 90-ті їх значно обережніше організовували, ніж зараз. Домовлялася група людей між собою і акуратно все провертала. Такого, як між «Динамо» й «Іллічівцем» у 2009-му точне не було. То коли маріупольські гравці знали, що вони здають, а їхній тренер Ілля Близнюк і футболісти «Динамо» - ні. Так і вийшло 9:0. Бодай раз Мілевський розкрився, перший раз людина, виступаючи за «Динамо», хет-трик зробила.
Мені Вацко якось сповіщає: «Вітю, тебе он Ярмоленко обігнав вже». Так Ярмоленко забив стільки, скільки я за чотири сезони. І кому забив? У нас ще гравці з досвідом виступів у чемпіонаті СССР виступали. А зараз можна причепити метелика, вдягнути фрак і забивати. Лише бутсів взути не забути. Шовковський у такому чемпіонаті може до 50-ти грати. З «Шахтарем», «Дніпром» і «Зорею» потрудитися треба. Й усе. Команди добираються на матч по 26 годин в один бік. Севідов нещодавно телефонує: “Поруч із тобою проїжджаю”. - “Куди”? - “В Луцьк”. - “То скільки їхати”? - “1000 кілометрів”. Раніше їх “Ентузіаст Харків” називав, бо без грошей грали, а тепер – “Дальнобійник Харків”. Як можна хизуватися досягненнями, граючи проти таких суперників?
- Можна сказати, що найскладніше з тренерів Вам було знаходити спільну мову із Сабо?
- Сабо зараз ходить задоволений. Він зараз прекрасний чоловік. Ні за що не відповідає. Виховує маленьку дитину і почуває себе щасливою людиною. Ми зараз із Йожефовичем друзі. Людина змінилася повністю, відпочиває. Але коли Сабо за щось відповідає, то відразу починає вишукувати ворогів. Та ще й зрозуміти його іноді складно. Досі. Він російської досконало й понині не вивчив.
Взагалі, я пишаюся тим, що знаю особисто Трошкіна, Блохіна. Володимира Миколайовича взагалі «батею» своїм вважаю. Через те, що Григорій Михайлович свого часу вирішив, що лише Трошкін може ставити мене на місце. То за умови, що нічого поганого я не робив. Просто висловлював невдоволення в голос. Підходив до Сабо і запитував: «Йожефе Йожефовичу, як можна готуватися до Ліги чемпіонів, живучи на заправці?» Уявіть, так і було, коли їздили на збори в Швецію. То ж нині можна поговорити зі всіма. Раніше на футболіста, який пішов розмовляти з тренером, дивилися скоса. Мовляв, доносить щось. Зрештою, так і було. Йожефович так і здавав футболістів словами: «О, попросився грати у складі і ні хріна не продемонстрував».
Деякі ж справді ходили до тренерів, щось «стукали» й запитували, мовляв, чому мене не ставите. Багато таких було. Але я до того байдуже ставився, бо знав, що мушу виходити і грати. А якщо десь провинився, то погоджувався. Як приміром у Штутґарті, коли через три тижні зборів Сабо знайшов у номері 14 банок з-під пива. Я ж не став говорити, що зі мною ще Саня Призетко попивав. Але то ж три тижні! За такий період і 70 банок можна випити.
- Призетко говорив, що пішов з «Динамо» саме через конфлікт між Вами та Сабо.
- Може й так. Йожеф Йожефович прагнув, щоб ми не спілкувалися, не хотів, щоб ми селилися в одному номері. А ще говорив, що я чомусь там Шевченка навчив. Але це ж дурниці. Я вважаю, що Призетко «Динамо» не завадив би, не варто його було відпускати. Так само, до речі, як і Мізіна. Сергій фактично центральний оборонець, а за кар’єру 106 голів забив, він лише іноді в півобороні грав. Або як можна було відпускати Олега Матвєєва? Людина ставала найкращим бомбардиром чемпіонату, граючи в середній лінії, на позиції «фантазісти». Ребров через це ще засмучений ходив. Мотя у Києві на тренуваннях дива творив, а на поле в складі першої команди майже не виходив.
Не помітити Мізіна – раз. Не помітити Призетка, який у 16 років грав у Вищій лізі чемпіонату СССР – два. Не помітити Матвєєва – три. Про що це свідчить? Що в «Динамо були слабкі тренери.
Команда київського «Динамо» напередодні заключного матчу групового турніру Ліги чемпіонів-1994/1995 проти «Баварії»
- Вас якраз помічали постійно. Зокрема звинувачуючи, що поданий Леоненком кутовий призвів до голу.
- З «Баварією» в 94-му вдома? Мене тоді спершу Сабо звинуватив, а потім Григорій Михайлович у себе в кабінеті. «То ти винен, що ми програли», - казав. Спершу не зрозумів, а потім запитав: «Я що один грав?» Зрештою, за весь проведений у «Динамо» час звик, що відповідаю за всю команду, бо вважаюся лідером. Я й отримував більше за інших. Від одних більше в п’ять разів, ше від когось – у десять. Але то не були великі гроші. Сучасні футболісти з мене сміялися б.
- Після тієї Ліги чемпіонів стосунки з керівництвом у Вас зіпсувалися остаточно?
- Як Вам сказати? Ігор Михайлович міг посваритися, поматюкатися. Але він швидко відходить. Григорій Михайлович – інший. Стосовно ж Сабо, то в нього завжди, коли команда програє, футболісти винні. Я був єдиним футболістом, який грав із Йожефом Йожефовичем в тенісбол в одній парі. Грав Сабо добре, а я просто акуратно приймав м’яч. Так, щоб Йожефович міг завершити. Коли йому не виходило, винними були солдати, які проходили поруч, проблеми з зором. Так само й з командою. А в проблемах з паховими кільцями дружини були винні.
У Сабо завжди так було. Між тим, я його тричі рятував від відставки. Про «Спартак» зайвий раз згадувати не буду. Ще було Запоріжжя в 1996-му. Перед грою Йожефович викликає. «Вітю, ти готовий?», - питає. «Ясно, що готовий. Інакше навіщо їхати?» «Сьогодні треба виграти». «Так завжди треба», - кажу. Питання для мене дивні і нецікаві. Я ж не знав, що відставкою пахне. Вийшли, я забив, перемогли. Йожефович щасливий.
- Сабо взимку в інтерв’ю нашому виданню сказав: «Вважаю, що Вітя зараз не має права повчати нікого. Того, що робив він, зараз не робить ніхто. Алієв і Мілевський проти Леоненка – невинні дітки».
- Йожеф Йожефович страшенно не любив, щоб футболісти палили, матюкалися, говорили щось погане про тренерів між собою (думаю, хтось передавав наші балачки). Але п’яним мене ніхто жодного разу не бачив. Тиску підвищеного теж не мав. З бази не тікав ніколи. Для мене було шоком, коли довідався, що дехто міг втекти з бази і повернутися о дев’ятій ранку напівп’яненьким. При мені такого не було. То вже коли мене з команди «пішли» практикувалося.
Сабо тривалий час, очолюючи «Динамо», взагалі мене обожнював. Згадую “Кубок содружества” в Москві. Грали ми не на штучному, а на суперштучному полі з назвою «більярд». На бетоні покритому тканиною. При падінні отримував опік ступеня навіть вищого, ніж перший. Футболісти усі в зеленці, червоні від мазюк ходили. Я рукавиці вдягав, щоб руки поберегти. Журналісти думали, що мені холодно. «Звичайно, мерзну», - підігрував. Грати на тому турнірі було, по-перше, не корисно, по-друге, незвично, по-третє, то трохи не наше. Але нічого, виходили і перемагали. Три роки поспіль. У період, коли мали б лише розпочинати підготовку до сезону. Але Лобановський нас збирав після невеличкої відпустки 29 грудня, ми грали міні-футбольний турнір у Києві, бігали під снігом чи дощем кроси в Маріїнському парку, 2-3 січня вирушали на збір до німецького Руйта, де погода була такою ж, як удома, а до 26 січня, коли стартував “Кубок содружества”, вже всі були в формі.
Тому мене смішить, коли хтось сьогодні згадує термін «весняний футбол». Таке поняття з натяжкою могло існувати в наш час. Бо поля, на яких проводилися матчі, були не дуже якісними. Технічним футболістам на таких газонах було найскладніше. Поле на «Олімпійському» в Києві було гіршим, ніж на дніпропетровському «Метеорі» цієї весни.
- Гадаєте, Лобановський, повернувшись у «Динамо», з Вас знущався?
- Ні. Просто я при ньому навіть на заміни в першій команді не виходив. Він не знущався, а просто зробив так, щоб я не грав. У Васильовича 13-го номера не було в жодній команді, ніколи. Виняток він зробив лише раз, віддавши 13-ку мені. Нині ж смішно.
Я вже був однією ногою в «Кайзерслаутерні». Мене туди Бернд Штанґе привіз, із Отто Рехаґелем особисто познайомив. Цей тренер мені підходив ідеально. Коли там перебував, Рехаґель особисто заїздив за мною в готель, брав до себе в машину і разом їхали на тренування. Отто познайомив мене зі своєю дружиною, вечеряли разом в ресторані. «Вітю, у мене дружина розуміється в людях ліпше, ніж я», - каже. Можете собі уявити, щоб так вчинив хтось із наших наставників? Після Лобановського таке ставлення було приємним шоком. І тренування в Отто всі футбольні. Не було біганини, працювали в основному з м’ячем.
Штанґе, до слова, теж мене кликав всюди, де тільки не працював. Навіть в Австралію. До Англії ми разом їздили. Але я не з власної волі виявився невиїзним. Пригадую, як після одного з тренувань у тому ж «Кайзерслаутерні» у мене набрякла нога. Далася взнаки стара травма гомілкостопного суглоба, через яку я свого часу навіть ходити не міг. В коліні набиралася рідина, Володимир Малюта ставив уколи, після яких 20 хвилин не міг піднятися. Заново ходити потім вчився.
Досі вдячний Григорієві Михайловичу за те, що він дав мені свого особистого масажиста Валеру Виноградова. Валера зараз – профессор, ми з ним близькі друзі. Тоді він на ноги мене поставив. Так ось. У Кайзерслаутерні коліно розболілося, вартувало б тейпування робити. Але боявся, що Рехаґель помітить і забракує, мовляв, хворих йому не треба. Тому налаштував себе: «Вітю, терпи і щось роби». Відмінно знаючи німецьку, тобто, не знаючи її взагалі, пішов до аптеки, купив вати, клейонки, прийшов у готель, посцяв і зробив собі компрес. Та після чергового тренування чую, що болі не проходять. Питаю Штанґе. «Так тут тейпуються всі, - заспокоїв Бернд. – Не хвилюйся, замотуй. Тут навпаки вважають, що без тейпування збільшується ризик отримати травму». Коли побачив, що в роздягальнях величезні мотки тейпів стоять, то подумав, що то кабінет для тейпування.
- Залишитися в «Кайзерслаутерні» Вам же не травма завадила?
- Звичайно, ні. Пригадую, після одного з тренувань пересікся з Міхаелем Баллаком, котрий якраз починав грати за «Байєр». Леверкузенці теж готувалися поряд. «Чому ти сюди приїхав? - питає Міхаель. – Нащо тобі «Кайзерслаутерн», якщо «Динамо» в Лізі чемпіонів грає?» Що мені було відповідати? Що приїхав я не з «Динамо», а з «Динамо-2», а «Динамо», точніше, Лобановському я на хрін не потрібен?
Повернувся до Києва й на базі в Конча-Заспі зустрічаю Валерія Васильовича. Ось тоді він вперше й звернувся до мене «Віктор Євгенович». З того часу й маю це прізвисько. «Як Німеччина?», - питає Лобановський. «Наче все супер», - відповідаю. Проте невдовзі Григорій Михайлович виставив суму, від якої Рехаґель жахнувся. Замість мене за 300 тисяч доларів купили болгарина Маріана Христова і чемпіоном Німеччини став він, а не я. А я потім ще й у «Вольфсбурґ» їздив. Мене туди в оренду хотіли взяти й розрахуватися «Фольксваґенами». Керівництво «Динамо» теж відмовилося. Ось вам і підхід. І «Динамо» не потрібен, і не відпустили нікуди.
- У ЦСКА відпустили.
- Жартуєш? В оренду відпустили. Безсонов тоді зробив команду з тих, кого зміг зібрати. У нас склад не дуже сильний був, а на третьому місці тривалий час йшли. Якби трохи підсилилися, то залишилися б у призерах.
- Ну, склад непоганий був.
- Кого назвеш?
- Рева, Ревут, Уляницький, Закарлюка, Балицький…
- То ти назвеш. А звичайні люди лише Беженара, Шкапенка, Леоненка і Едика Цихмейструка знають. Карлу Серьогу, мабуть, уже не всі пам’ятають.
- Сумним вінцем Вашої кар’єри стали півроку в «Закарпатті»…
- До речі, не шкодую, що туди поїхав. Мене Юра Калитвинцев попросив. Гарно там було. З людьми познайомився, спробував надзвичайно багато нових для себе страв. Закарпаття – дуже цікавий край. Там стільки різних народностей. Назвали мене «няньо», тобто, батько. Зараз там Геннадій Москаль «няньо». Правда, не для всіх, здається.
За чим шкодую, то що не Ахметов президентом клубу, якому я належав, був. Підійшов би до нього і відверто сказав, що хочу піти. Певен, проблем не було б.
- Елано, Матузалем, Ілсіньо…
- Розумію, що маєш на увазі. Треба бути абсолютним телепнем, щоб тікати з «Шахтаря», маючи такі статус і умови, як тобою названі. У «Шахтаря» були проблеми лише з бразильцями. Окремі з них під придурків косять або справді такими є. Ось Каріока взяв і просто втік зі «Спартака» під час чемпіонату. То нормальна людина? Або Жо дурив у ЦСКА всіх, що у нього травма, а сам щолютого залишався вдома на карнавал.
Логіку бразильців мені збагнути важко. Але вони талановиті. В Україні всі футболісти повинні спати з м’ячем. Крім донецьких бразильців і Коноплянки. Він теж технічний, але дивує, чому свого таланту не використовує. У нього є всі задатки для гри в нападі, а він діє тільки на фланзі півоборони, причому тільки зліва. У Євгена є швидкість, але він себе обмежує, бо зліва може виключно зміститися вправо і пробити. А ще зліва оббігти, бо, на щастя, швидкість хороша.
- Вікторе Євгеновичу, правду ж кажуть, що Ви п’єте багато пива?
- Звичайно. Пив і п’ю. Але не постійно, коли хочу. Чи коли побігаю гарно, кілограми два скину. Треба відновлювати сили. Втім, на роботу напідпитку не приходжу ніколи. Я ж ще тоді, коли про паління всі боялися говорити, дав інтерв’ю і сказав, що люблю пиво. З того часу все – алкаш. Але мені від того ні холодно, ні жарко. Якби на моєму місці був Ребров, то вже, мабуть, зійшов би з розуму. Я ставлюся спокійно. Як каже Безсонов: «Навіщо забивати собі голову різною х…рнею?»
- Нині Вам дорікають за те, що не готуєтеся до ефірів.
- Дивлюся матчі і роблю помітки на папері. Причому нотую не тому, що пам’яті не маю, а через те, що аналізуємо безліч матчів і можна просто заплутатися. Життя ж показує, що більше двох поєдинків у день сприймати важко. Третій дивишся без сприйняття – що в телевізор, що в стіну.
- У Вас є свої сторінки у соцмережах?
- Ні, бо ціную свій час. Навіщо мені читати, що я «козел» чи «молодець»? А ще треба відповідати на запитання на кшталт «що носите» чи «що їсте». Це ж по півдня треба витрачати на такі дурниці. Кому як не Вам знати, скільки придурків зараз в Інтернеті оселилося. Блохіна облили брудом з ніг до голови, хоча ліпшого за нього в Україні не було і ще не скоро з’явиться. Безсонов хіба що поряд стоїть.
Сучасних футболістів розбестили великі гроші. Зустрічають вони умовного Леоненка і оцінюють його не по тому, як він колись грав, а на чому їздить, як вдягається. Їх футбольний світогляд обмежений нинішнім часом. Вони з мене сміються, а Трошкіна чи тим паче Біби взагалі не знають. Нинішні тренери люблять говорити, мовляв, футбол пішов вперед. Хрін! Скільки команд у Європі змогли б перемогти «Динамо» зразка 1985-1986 років? П’ять від сили. Хоча вони тоді грали у начебто стоячий футбол. Ще одна дурниця. Єдина відмінність того футболу від сучасного в тому, що Чанов міг взяти м’яч у руки від свого гравця і ходити з ним півгодини по штрафному майданчику. Чи багато зараз знайдеться футболістів, здатних перегнати Блохіна чи Бєланова? Про Заварова взагалі мовчу, бо таких півоборонців у сучасному українському футболі просто немає. Та й таких як Паша Яковенко, Рац, Яремчук теж.
Так, через Лобановського пройшло чимало людей. Але ті, хто виживав, знали, що їм треба робити, досконало. А зараз що знають? Не знають і не хочуть знати. Все тому, що не критикує їх ніхто. Вдоволені, що отримують великі гроші. А преса їм потурає. Ось «Динамо» від Шурика» що може про киян написати? Що все у них прекрасно. Навіть ті, що можуть написати, намагаються бути стриманими, бо не отримають акредитації чи не поїдуть з командою на виїзд. Ну, ви у себе часто об’єктивно пишете.
- На закордонні виїзди UA-Футбол ні з «Шахтарем», ні з «Динамо», ні зі збірною не їздить.
- Отож. Бо написали правду і вас вважають ворогами. Очікувати від преси позитиву – це ж тупість. Наші футболісти вже обирають: хто про них добре пише, тому дають інтерв’ю, критикують – ні. Ось Саша Шовквський начебто сказав: «Вітя, от тєбя воняєт». Я ж знаю, що то не його слова, що за нього це написали. Той, хто вклав ці слова Сашкові у вуста, хоч розуміє, як тупо виглядає, коли гравець захищає тренера?
В пресі ж цим дурощам підігрують. А діти приклад беруть, сприймають футбол виключно як нагоду їздити на дорогих автівках. Для мене багато речей зараз виглядають неприйнятними. Особливо, коли дивлюся, що діти приїжджають на тренування з найновішими мобілками, в дорогій машині і в оточенні охорони. Яка перспектива є в цієї дитини? Вона ж народилася розслабленою, бо в неї тато не дуже розумний. Навіщо охорона? Це ж понти.
Я ніколи зіркою бути не хотів. Коли виходив на поле, то думав про перемогу команди. Лише тоді ми отримаємо преміальні. А зараз зарплати такі, що перемагати не обов’язково. Розслаблено побігав, півгодини ганьби від президента чи тренера й не переймаєшся. В межах ста тисяч доларів у кишені однаково лежить. Умовних десять тисяч штрафу теж не лякають. Раніше не виграв – живи на зарплату. Якщо ще й у карти програв, то зовсім сутужно було. Деякі ж у карти програвали будь здоровий. Не буду говорити хто. Я не програвав майже ніколи. Лужний теж майже завжди вигравав. То ж цілий місяць граєш, а в день зарплати ті, хто програли, розраховувалися.
- Після деяких висловлювань і небажання підтримувати акцію, започатковану Романом Зозулею, Вас почали називати сепаратистом.
- Нехай називають. Сепаратист і скотина – то зараз найласкавіші на мою адресу слова. Я в політику ніколи не влазив. Ветеранами граємо матчі, зокрема збираємо під час них гроші на підтримку української армії. Але я не розповідаю про це на кожному кроці.
Можу згадати, яке ставлення у мене було до збірної України. Якось перед товариським матчем з литовцями команда збиралася в Конча-Заспу. Віктор Євгенович напередодні поїхав у Суми, щоб купити там собаку породи самоїд. Звідти на базу й на гру. Виграли 5:2, я забив двічі й після того з чистою, вже помитою собакою поїхав додому. Наче й нічого особливого, але тоді в збірній люди грали дуже неохоче. То лише з приходом Григорія Михайловича на посаду президента ФФУ це ставлення почало змінюватися. До нього якщо не щомісяця, то щопівроку тренерів змінювали. Про футболістів годі й говорити. В збірній не грали тоді тільки лінивий, ти і Вацко з Денисовим. Я навіть не встигав запам’ятовувати облич і імен новачків.
- Ви згадали про матчі за ветеранів. Ось що написав член виконкому ФФУ Артем Франков: «Знаєте, що Леоненка не беруть в жодну ветеранську команду? Така ось доля»…
- Це Франков таке сказав? Знаєте, я ось якраз створюю ветеранську збірну з гравців «Динамо», «Шахтаря» та «Металіста». Збірну зірок. Розмовляв з Безсоновим, Рацом, Яремчуком, Леоновим, Матвєєвим, Орбу, Воробеєм, моїм новим колегою, до речі. А з ветеранської команди «Динамо» я пішов сам. Хлусу сказав: «Я тебе не знаю, більше мені не телефонуй». Річ ось у чому. Я завжди формував перед виїздами списки. Постійно чергував Даміна і Кузнєцова, не брав їх разом, бо було забагато людей. Так само постійно змінював воротарів – Сироту, Романенка, покійного Самохіна. Взагалі, намагався брати тих, кому це потрібно. Може, не таких відомих, але хто потребує підробітку.
Так само було й перед Одесою, на День військово-морських сил. Я особисто туди не їздив, бо мусив працювати. Людям мали видавати костюми, сорочки і кросівки. Повідомив про це Зав’ялову: «У п’ятницю маєш бути в офісі у Хлуса». В неділю телефонує вже сам Андрій: «Візьми мене на виїзд». «Як? Ти ж маєш бути в Одесі», - дивуюся. «Мене не взяли». Виходить, Хлус щось повирішував за моєю спиною. Коли він наступного разу мені зателефонував, сказав ту фразу, про яку згадував вище.
- Єдине, чим Ви не займалися ніколи – тренерською діяльністю.
- Мені іноді кажуть, мовляв, чому ти такий розумний, а тренером бути не хочеш? Бо я знаю, як це важко. То треба забути про сім’ю, а я цього не бажаю робити категорично. Й щиро дивуюся Луческу, якому 70 і він досі терпить цей стиль життя. Гроші, слава – це добре, але є ж речі не менш важливі. По-друге, то треба влізти в голови двадцятьом людям одночасно, розібратися, що з них можна витягти. По-третє, в наших умовах тренер змушений ще й навчати. В ідеалі наставник професійної команди має сказати: «Зроби те, те й те». В нас мусиш навчити бити по м’ячу, розібратися з тими, хто прийшов п’яний. Тренер змушений бути батьком, матір’ю, братом і сватом. Навіщо мені це? Я не хочу старіти. Прийде якийсь «чайник» і різні язви проявляться відразу. Тим паче, якщо той гравець талановитий, але розгільдяй. Щоб довго не пояснювати, подивіться на Гармаша.
Зрештою, футболіст за межами поля може робити що завгодно, але вийшовши на поле має давати результат. Так було зокрема у моєму випадку. Тільки я не дозволяв собі на полі вибриків і не отримував червоних карток. Жовті отримував лише за відкидки м’яча або за те, що вибігав при виконанні суперниками штрафних зі стінки до свистка.
А тренером я все ж трохи був. Три роки тому. Друг з прокуратури попросив і я погодився. У них свій чемпіонат між юристами є. Причому грати могли лише любителі. Раніше “підстави” робили, але коли почали перевіряти, більше ніхто не наважувався. Усе просто – допускали за посвідченнями прокурорів, слідчих, адвокатів. Їх підробка – кримінальна справа. Хто ж ризикуватиме? Думав, нічого складного там не буде. Але суддівство там таке, що арбітра хотілося вбити ледь не щоматчу. У фіналі з одеситами грали, то на УТК імені Банникова всі глядацькі місця були заповнені. Ми виграли і стали чемпіонами.
Також недовго тренував ФК «Маестро». Але мені ставлення не сподобалося, тому й пішов. Тренування о дев’ятій, а люди з’їжджаються пів на десяту. Хто як може. Вони, наче, й з повагою ставляться і п’яним ніхто не приходить, але мені такі варіанти не підходять.
- Після завершення кар’єри Ви начебто якимось бізнесом займалися?
- Та ні. Кілька будинків разом з дружиною побудували і кинули те все. У нас змусити людей працювати навіть за гроші дуже складно. То зараз ми дожилися до того, що раз маєш роботу, то ти вже найщасливіша людина. Навіть якщо отримуєш невеликі гроші. Зараз ось вибори наближаються. Знаєш, скількох ми вже депутатами і мерами зробили, проводячи матчі за їхньої підтримки? При цьому завжди кажу, що не треба нас асоціювати з якоюсь партією. Так і живу.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
