Євген Левченко: «Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався»

Футбол України 3 Листопада, 10:20 3451
Євген Левченко: «Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався»
Один із найуспішніших українських легіонерів – про лихі 90-ті й український Донбас.

У стандартний образ українського футболіста він не вписується категорично. Розпочинав, наче, як усі: з рідної Костянтинівки перебрався до Донецька, звідти – до Москви. Однак в юному віці доля занесла Євгена Левченка до Королівства Нідерланди. Цей віраж змінив свідомість хлопця докорінно. Нові життєві реалії лякали не довго. Євген почав вчити мову, знайшов безліч друзів поміж власне голландців, заграв у клубах Ередивізії. До Москви наприкінці першого десятиліття 2000-х Левченко приїхав вже людиною з іншим менталітетом і так себе у колись звичному середовищі не знайшов.

Земляків він шокував відвертими фотосесіями, лояльним ставленням до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, навіть розкутістю під час участі в гламурному телешоу. Нині Євген воліє не обмежувати себе осілим способом життя, називає себе «громадянином світу», хоча не приховує, що коли чує український славень, по шкірі пробігають мурашки.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 1

Зараз Левченко всерйоз захопився роботою на телебаченні. Він працює експертом не лише на українських «Футбол 1/2», але й на голландському ТБ. Каже, що не стільки заради грошей, скільки тому, що отримує від цієї праці задоволення. Власне, під час чергового приїзду Євгена в Україну ми й домовилися про зустріч. Недільного осіннього ранку в районі Ботанічного саду поруч із метро «Університет», де телеканал орендує своєму експертові квартиру, не дуже людно. Сонце ледве пригріває…

«Мені тут затишно, є де пробігтися вранці, щоб почуватися в тонусі», - каже Левченко і пропонує поспілкуватися в невеличкому ресторанчику на вулиці Симона Петлюри. Замовляє суп із морепродуктів і фреш із селери й апельсина. Попередження офіціантки, що овощі погано поєднуються з фруктами, сприймає з усмішкою: «Нічого, робіть». Після того починаємо спілкуватися «на диктофон».

- Євгене, не лінуєтеся літати з Нідерландів в Україну спеціально для того, щоб впродовж кількох годин брати участь у телеефірі?

- Мотивує зовсім не матеріальна складова. Найперше приїжджаю через те, що Україна - моя Батьківщина і втрачати з нею контакт повністю мені не хочеться. Кожен наступний приїзд сюди – виключно позитивні емоції. Бодай тому, що кожен раз маю змогу побачитися з друзями, яких, живучи в Амстердамі, зустрічаю нечасто. Не найліпша політична ситуація у нашій державі теж не стримує.

- Коли в останнє бували у своїй рідній Костянтинівці на Донеччині?

- У мене на Донбасі залишилися лише друзі, кілька родичів, зокрема тітка, котра живе в Сіверськодонецьку. Батьки з сестрою живуть у Туреччині. Був у Костянтинівці кілька місяців тому у складі голландської знімальної групи. То була моя ініціатива. Хотілося показати голландцям, що відбувається в Україні насправді. Побували в трьох різних регіонах – почали з Києва, потім поїхали до Львова і закінчили моєю рідною Костянтинівкою. Мав бажання в рамках цього проекту відвідати ще й Донецьк, але із відомих причин поїхати туди не ризикнули, обмежившись кількома районами поруч із прифронтовою лінією. Перепиняли на вулицях людей, задавали їм запитання про ситуацію в країні.

Для мене то не було новиною, але голландцям продемонстрував, наскільки різні настрої панують у різних куточках нашої держави. Як би нинішньому керівництву України не хотілося це приховати, але країну в тих межах, в яких вона була до 2013 року, зберегти вкрай складно. Хоча мені особисто дуже хочеться, щоб Донбас залишився українським. Наразі разом з голландськими телевізійниками закінчуємо роботу над документальним фільмом і ось-ось плануємо його презентувати.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 3

- Тільки на голландському телебаченні?

- Поки так. То був голландський погляд на речі в купі з особисто моїм. Адже новини з України таі Росії заанґажовані – кожні у свій бік. Хотілося продемонструвати, що існують різні точки зору, що патріотизм полягає у чомусь іншому, ніж у банальному зодяганні жовто-блакитних стрічок. Хоча чимало людей, спекулюючи на цій темі, нагрівають руки і будують політичну кар’єру. Я особисто, приїжджаючи в Україну, не бачу ні глобальних реформ, ні обіцяних владою нововведень.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 4

- Яке враження залишилося від рідного міста, яке живе в умовах передчуття війни?

- До того не був у Костянтинівці понад вісім місяців. Враження гнітюче. Особливо тому, що Донеччина відірвана від контакту зі столицею. Настрої у людей аполітичні, вони бояться висловлювати свою точку зору відкрито. Відчувається, що місцеві жителі жадають, щоб усе те, що зараз відбувається, закінчилося якомога швидше. Без різниці, на чию користь. Особливо серед людей старшого віку. Молодь користується інтернетом і ще схильна аналізувати.

Чим довше цей процес затягується, тим складніше решті України буде знайти спільну мову зі сходом. У Києві доводилося чути, мовляв, вони там самі винні, якщо хочуть України, нехай беруть зброю в руки і захищають рідну землю. Але не все так просто. Проросійськи на Донеччині налаштовані далеко не всі мешканці. Чимало людей хочуть жити в Україні, але губляться під впливом пропаганди чи неправильного розуміння ситуації. На мій погляд, за кожну людину, яка зараз на Донбасі, але хоче жити в Україні, варто боротися.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 5

Літо 2015-го. В рідній Костянтинівці з першим тренером Володимиром Ігнатенком

- Рідний дім Ви залишили зовсім рано, спершу перебравшись до Донецька, потім до Москви…

- У Донецьку, ще навчаючись у спортінтернаті, потрапив до команди «Гарант». У сильну групу, де поряд тренувалися Володя Яксманицький, Сергій Шищенко. «Гарант» - дуже специфічна команда. Її Олександр Косевич утримував. З одного боку, для 14-річного хлопця, було престижно, що мене підпускають грати за основу команди. Серед інтернатівців мені єдиному так пощастило. Був міцнішим фізично, тому й пробився раніше. Досі згадую, яким щасливим був, коли отримав там першу зарплату – цілих 100 доларів.

- Про Косевича доводилося чути різне…

- Спогади про Сан Санича у мене залишилися приємні, хоча цікавих ситуацій вистачало. Зрештою, то був період становлення держави, буремні 90-ті. Золоті хрести, автівки BMW, зарплата з кишені – то було звичне явище. Косевич мене після матчів відвозив на своїй машині до спортінтернату, по-батьківськи напучував, мовляв, давай, розвивайся, у тебе велике майбутнє.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 6

- На невдачі теж, мабуть, реагував відповідно.

- Якось програємо, забігає в перерві: «Ви що?! Ми суддів усю ніч поїли, а ви забити гол не можете?!» Для мене то було страшенним одкровенням, хоча зараз згадую ці речі спокійно, сприймаю їх, як данину тому часу. Зрештою, тоді я теж був юним і не особливо звертав увагу зокрема й на криміногенну ситуацію в Донецьку. Навіщо далеко ходити, якщо борці чи боксери, котрі тренувалися поряд в інтернаті, вже знаходилися в кримінальних структурах. Чув постріли, знав, що йде перерозподіл власності, по новинах постійно розповідали про вбивства і зґвалтування. Але коли тобі 14, то реагуєш спокійніше, концентруєшся на чомусь, що поряд, скажімо, на футболі. То зараз розумію, що ходити по Донецьку вночі було небезпечно. Тоді мене влаштовувало все. Тому й згадую ті часи з приємністю.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 7

- Якими були перші враження від Москви?

У донецькому спортінтернаті пробув до переїзду в Москву півтора роки. Перед тим, як мав їхати до російської столиці, тренер Володимир Ігнатенко з Костянтинівки підбадьорював: «Їдь, пробивайся, старайся». Сів на нічний поїзд – і в дорогу. Коли вперше потрапив на Курський вокзал, то було щось неймовірне. Мені тоді було 16, хлопець фактично з села. Вийшов з поїзда, а ніхто не зустрічає. Розгубився, адже мобільних тоді не було, а інших контактів не мав. На щастя, простоявши з великими очима на пероні хвилин 20, людини таки дочекався. А вже потім вразило власне місто Москва. Масштабами, кількістю людей, темпами розвитку. Але адаптувався я швидко. Показово, що через якихось півроку мене, 17-річного, вже допускали до тренувань з основою ЦСКА.

То нині армійці та «Шахтар» знаходяться приблизно на одному щаблі розвитку. Тоді ж футболіст, потрапляючи в ЦСКА, мав перспективи значно вищі, ніж у Донецьку. Відчув це відразу, коли побачив, скільки молодих гравців з різних куточків СССР з’їхалися на перегляд. Відбір був шалений. Був щасливий вже бодай тому, що зміг опинитися в числі тих небагатьох, кого тренери вирішили залишити.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 8

Подружжя Левченків з маленьким Євгеном на руках

Різниця у підході до справи в армійському клубі в порівнянні з «Гарантом» відчувалася відразу. Так, у Донецьку я заробляв по 100 доларів і міг купити собі чіпси чи горішки. Але постійно почувався голодним. Старші хлопці, чи борці з боксерами відбирали талони й передані батьками консервації. Але вбачаю у цьому позитив. Бо колектив ставав згуртованішим. Натомість інтернат ЦСКА – компактний, з нормальним харчуванням, ми знаходилися під постійним наглядом адміністрації, по вечорах там не вимикали води й світла. Хоча й там були нюанси.

- Які саме?

- Основна увага і фінансування в армійському клубі зосереджені на першій команді. Дубль був змушений виживати. То за умови, що юнаків клуб назбирав багато. Вистачало й конфліктів у середині колективу. Час від часу розповідало, як треба грати, керівництво. Але загалом, якщо згадувати суто футбольну складову, то враження від того періоду позитивні. Особливо від співпраці з тренером Юрієм Аджемом, легендарним гравцем «Таврії» в минулому, котрий, очолюючи дубль ЦСКА, зробив чималий вклад у моє становлення як гравця. Аджем вміло нівельовував межу між тренером і футболістами. Він мав з підопічними тісний контакт, чимало речей демонстрував власним прикладом. Приміром, всі ми захоплювалися, як Аджем виконує штрафні.

- То при ньому Ви сформувалися як центральний хавбек?

- Почав грати на цій позиції ще в Донецьку, хоча до того мене використовували і як центрального оборонця, і як диспетчера. В ЦСКА моє вміння бачити поле, роздавати паси оцінили в повній мірі. З тих пір на позиції опорного півоборонця грав постійно. Аджем мені так і сказав: «Це твоя позиція. Намагайся грати тут».

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 9

- Тренер першої команди Олександр Тарханов звертав на Вас увагу?

- У мене з ним було дві розмови. Перша – щойно приїхав. На другий день Тарханов підійшов до мене і сказав: «З задоволенням підписали б із тобою контракт». Вдруге розмовляли, коли мене почали підпускати до основи. «Мені подобається те, як ти прогресуєш», - сказав тренер. Не дивно, адже починав я із команди юнаків 1978 року народження, поряд із майбутнім збірником Росії Ігорем Семшовим, швидко перейшов у дубль. Тарханов обіцяв, що буде підпускати до першої команди, дав певні поради, сказав, щоб не ніяковів, частіше брав гру на себе. Крім того, бачив Олександра Федоровича на окремих тренуваннях дубля. В їх ході теж отримував певні підказки. Звісно, бачив Терханов мене і під час двосторонок дубля з основною командою, за яку тоді виступали Владислав Радімов, Дмітрій Хохлов, Євгєній Бушманов. Кілька разів ми навіть перемогли основу. То були неймовірні емоції.

- Як у Вашій кар’єрі виник голландський варіант?

- Усе банально. ЦСКА на той час був не тільки великим клубом, а й командою, яка працює на продаж гравців. Клуб співпрацював з кількома аґентами. В одну мить з’явився Костянтин Сарсанія. Після одного з тренувань він підійшов до мене і сказав: «Якщо хочеш спробувати свої сили за кордоном, у мене є варіант». Спершу відмовився, сказав, що мені це не вигідно, хочу залишитися в ЦСКА і розвиватися тут. Пізніше Сарсанія підійшов удруге. Повідомив, що приїжджали представники з Голландії та Бельгії, висловлювали в мені зацікавлення. Вирішив порадитися з батьками.

Відчуття були двоякі. Жадав проявити себе в Москві, але й чемпіонати Голландії чи Бельгії на той момент мені здавалися цікавішими за російський. Тим паче, що за «Вітесс» тоді вже виступав Діма Шуков, з котрим кілька разів пересікався в ЦСКА. Тому схилився до того, що варто спробувати. Поїхав, а після кількох тренувань мені запропонували підписати з «Вітессом» контракт.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 10

- Вашим першим тренером в Арнемі був Лео Беенхаккер?

- Ні, він прийшов трохи згодом. Я починав грати при Франсі Тайсені. Франс – добра, спокійна людина. Він мені довіряв, почав поступово підпускати до матчів за першу команду, дозволив дебютувати у поєдинку на Кубок Голландії, потім випустив на заміну в чемпіонаті. Але після того, вочевидь через низькі результати, Тайсена змінили на Беенхаккера. Лео – окрема історія в моєму житті. Він відразу сказав: «Женю, ти ще молодий, тобі треба грати в другій команді, а ще краще, щоб ти пішов в оренду».

- Ви послухали?

- А хіба мав інший вихід? Перейшов на правах орендованого в «Гелмонд Спорт», який виступав у першій голландській лізі. І не шкодував, бо провів там прекрасний сезон, хоча попервах вважав, що то був крок назад у моїй кар’єрі. Для мене то була перевірка на міцність. Спеціфіка першої голландської ліги така, що доводилося виконувати чимало фізичної роботи. Набрався досвіду, зміцнів. Та що найцікавіше, у матчі на Кубок ми перемогли «Вітесс».

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 11

Однак для мене ще важливішим було те, що в той період вивчив голландську мову. Допоміг мені в цьому Джон Стеґеман, котрий тоді був нападником «Гелмонд Спорту», а зараз очолює «Гераклес», клуб, який посідає у поточному чемпіонаті Нідерландів четверте місце. Джон взагалі не володів англійською й щоразу, усю дорогу на тренування тріщав мені на вухо голландською. Спершу не розумів взагалі нічого, але поступово почав розбиратися і дожився до того, що за якийсь рік розмовляв голландською вже вільно.

- Озираючись назад, можете погодитися з Беенхаккером, який вважав Вас замолодим чи думаєте, що то він вже був застарим?

- Тоді він ще не був настільки старим. Може, тоді Лео десь і був правим, але я з ним не був згоден, бо при Тайсені вже встиг зіграти кілька ігор і хотів залишитися у «Вітессі». Беенхаккера в Голландії називають Дон Лео. То через те, що він чітко і розумно висловлює свої думки. Проблема лишень у тому, що ці слова найчастіше порожніми словами й залишаються. То не докір Лео, але зазвичай він говорить багато, але не по суті. У «Вітессі» перед тренуваннями Беенхаккер запалював свою величезну сигару, збирав нас і розповідав не про тактику, не про те, чим ми будемо займатися, а про своє особисте життя і про те, як він працював у мадридському «Реалі». Тому в моєму розумінні Лео якимось витонченим спеціалістом не є. Але здобути прихильність частини футболістів він здатен. Футболістів і жінок. Ловелас він ще той, жінки від Беенгаккера сходили з розуму. Лео – ґалантний, джентльмен, завжди відчиняє перед дівчатами двері. Зі сторони подивитися на це доволі цікаво.

- Коли Ви повернулися у «Вітесс» з оренди, Беенхаккера вже не було…

- Тоді команду очолював Генк тен Кат. Генк – дуже правильний тренер. Визнаю це, хоча й не розумів Генка як людину. Він міг прийти вранці і не привітатися, міг безпідставно накричати. В команді у тен Ката було лише футболістів п’ять, з ким він спілкувався. То – Мішель Креек, нінішній помічник Франка де Бура в «Аяксі» Орландо Трустфулл, Нікос Махлас, Деян Чуровіч й іще один чи двоє гравців, які були кістяком команди. Решту він вважав запасними. Тен Ката багато хто не любив, але йому треба віддати належне. Він – прекрасний наставник і хороший тренер. У мене з Хенком були важкі стосунки, бо я вважав, що молодим футболістам треба давати шанс. Тен Кат нас майже не випускав, бо опирався на свій кістяк. Доходило до того, що за гол п’ятою в двосторонці Генк на мене накричав: «Ти клоун! Іди бігай по колу». Для мене то був відчутний ляпас.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 12

- Ви не відповіли? Чи там не прийнято відповідати?

- У тому й річ, що відповідати там прийнято. Але у мене тоді був інший менталітет. Як виходець з СССР, вважав, що доводити свою правоту треба вчинками, а не словами. Рой Макаай, який теж грав у «Вітессі» у другій половині 90-х і з яким ми досі спілкуємося і граємо у футбольний гольф, згадує, як я, ледь приїхавши до Голландії, сидів у роздягальні, забившись у куток, нікому нічого не відповідав. Я й Денисові Олійнику, коли він приїхав у «Вітесс», говорив, що тут цінується комунікабельність, нідерландці люблять спілкуватися. Для них спілкування є однією з основних складових менталітету.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 13

Голландці язикаті, вони тренеру відповідають завжди. Для мене це було дикістю, до того я навіть подумати не міг, що тренерові можна перечити. В розумінні ж голландців дискусія – то шлях до істини. На відміну від нас, вони не вважають, що вік тренера обов’язково дає йому право на єдино правильну думку. Злам у менталітеті, коли усвідомив, що у суперечках тренера і гравця немає нічого поганого, в мене відбувся десь через чотири роки. Тоді ж, у 1998-му, Генк, мабуть, відчував, що я мовчу й через те висловлював до мене претензії частіше, ніж до інших. Як наслідок, у першій команді я став з’являтися рідко, виступав спершу за другу команду «Вітесса», а потім знову був відправлений в оренду в «Камбюр».

- У «Вітесс» Ви вже повернулися, коли команду очолював Рональд Куман…

- При ньому я теж грав рідко. По суті, у «Вітессі» заграв лише тоді, коли команду очолив тренер другої команди Майк Снуй. Цей спеціаліст мені вірив безмежно, надав мені усі привілеї. «Женю, я в тебе вірю, - казав Снуй. – У тебе є талант, ти можеш розприділяти гру». То був, мабуть, найяскравіший період і для мене, і для «Вітесса». Ми тоді пройшли в Кубку УЄФА бухарестський «Рапід» і бременський «Вердер», а «Ліверпулю» в 1/16 фіналу програли двічі по 0:1. Для мене поєдинки з мерсисайдцями пам’ятні особистим протистоянням зі Стівеном Джеррардом.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 14

Проти Джеррарда...

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 15

...і Дані Мерфі

- Саме у цей період Леонід Буряк вперше покликав Вас до лав збірної України. Ваші відчуття? Наші тренери залишилися такими ж замкненими?

- Так, тут і надалі відкрита дискусія між тренером і гравцями не віталася. Мабуть, понині так. Якщо ти зірка калібру Андрія Шевченка чи Анатолія Тимощука, то тренери з тобою на контакт ще підуть. Якщо ж гравець «молодий», то він має заткнути рот і працювати. На мій погляд, такі підходи – застарілі. Тренери мають зрозуміти, що молоді гравці теж розуміють футбол. Йоган Кройфф у 17 років вже керував «Аяксом». Те саме стосується й нинішнього футболіста «Роми» Кевіна Стротмана. В 17-річному віці він керував діями роттердамської «Спарти». Такі речі не залежать від віку, а від психологічного і ментального розвитку. Гадаю, прогрес нашого футболу напряму залежить від того, коли теза «тренер завжди правий» перестане бути аксіомою.

Так чи інакше, запрошення від Буряка у 2002-му було приємним сюрпризом. Пам’ятаю свій дебют у складі збірної, коли замінив Андрія Гусіна в товариському матчі проти словаків у Трнаві. То якраз період, коли я перестав ніяковіти, а грав у футбол. Перед виходом на поле Леонід Йосипович коротко промовив: «Не бійся. Вперед. Удачі». Після того він ще кілька разів телефонував, але більше не викликав.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 16

Шкода, що наступного разу повернувся до збірної аж через п’ять років, коли тренером був Олег Блохін. Пригадую, тоді переглядати мене у Голландію приїздив Вадим Євтушенко, з яким нині працюємо експертами на телеканалі «Футбол». Власне, з того часу підтримуємо добрі, навіть дружні стосунки. Євтушенко – людина з європейським менталітетом і баченням футболу. Тоді в Ґронінґені ми зустрічалися після матчів, спілкувалися на різні теми. Євтушенко приїздив разів п’ять, радив мені більше брати гру на себе, частіше бити.

- До Ґронінґена у Вашій кар’єрі була роттердамська «Спарта»…

- Рішення перейти туди далося непросто. Запрошував туди, очоливши «Спарту», Майк Снуй. Зупиняло те, що команда грала у першому дивізіоні. Хоча й склад там був зібраний під вихід в Ередивізію. Прекрасний нападник Ріґа Мустафа, Денні Куверманс, котрого потім запросив ПСВ, Рікі ван ден Берґ – атака у нас була просто прекрасна, ми забили за сезон понад 70 голів.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 17

- «Вітесс» залишитися тоді не пропонував?

- Чому ж. Міг перепідписати угоду. Але на дуже слабких умовах. Інший варіант – переїхати до Греції. Тому й обрав третє – піти з людиною, яка знає і довіряє у нижчий дивізіон.

- З першої спроби, за підсумками сезону-2003/2004, «Спарта» в Ередивізію не вийшла…

- Майже весь сезон ішли першими, а наприкінці розслабилися. Програли дві поспіль зустрічі і виправити ситуацію вже не змогли. Нічого, через рік із завданням впоралися.

- Але Ви зі «Спартою» в Ередивізії не грали. Через те, що пішов з команди Майк Снуй?

- Не через те. Так, Майк пішов, але я отримав запрошення від «Ґронінґена» і вирішив, що для мене цей перехід буде кроком вперед. Зрозумів це, посидівши, ось як із вами зараз і поспілкувавшись із тренером Роном Янсом. За ті півгодини він ознайомив мене із своєю футбольною філософією, чітко пояснив, у якому ключі ми будемо грати. Рон сказав мені, що побудує гру навколо мене, враховуючи мої сильні і слабкі сторони, що я буду опорним півоборонцем. «Знаю, що ти можеш виконувати великий об’єм роботи, - говорив Янс. – Ми підберемо футболістів і побудуємо команду навколо тебе. Підсилення буде робитися на тому рівні, щоб потрапити у зону єврокубків». За підсумками сезону-2004/2005 «Ґронінґен» посів 12-те місце, команда прагнула прогресувати, якраз будувався новий стадіон «Євроборґ».

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 18

«Ґронінґен»-2005/2006

Слова не розійшлися з ділом. У першому для мене сезоні в складі нової команди ми фінішували п’ятими, перемогли вдома ПСВ і «Аякс», видали на новому «Євроборґу» безпрограшну серію з 15-ти матчів. То був найщасливіший, найуспішніший період у моїй кар’єрі. Не тому що я постійно грав, а через те, що ми постійно досягали того, що запланували. А ще грали справді добре. Нещодавно згадували ті часи, зустрівшись із легендою «Ґронінґена», норвезьким нападником Еріком Нефландом. Він прийшов до нас із «Манчестер Юнайтед», забивав неймовірні голи.

- Влітку 2006-го у «Ґронінґені» також з’явився Луїс Суарес…

- Він замінив Нефланда, хоча це здавалося чимось нереальним. У перших кілька тижнів перебування в «Ґронінґені» цей зубастий кролик виглядав надзвичайно кумедно, навіть по м’ячу сильно вдарити не міг. Це дивувало всіх і розумного пояснення такому явищу ніхто не знаходив. Період адаптації для Суареса вийшов навдивовижу важким. М’ячі після його ударів летіли, наче банани – то вліво, то вправо, то звалювалися з ноги. Луїс багато падав, не відпрацьовував в обороні. А для «Ґронінґена» то була неприпустима розкіш. Я тоді грав лівого центрального півоборонця, Суарес – лівого нападника. У мене з Луїсом виникали постійні сварки. «Ти мусиш відпрацьовувати», - кажу. Той невдоволено матюкався. Іспанською, але суть я розумів.

На адаптацію Суарес витратив близько місяця й лише тоді поступово зрозумів, чого від нього хочуть. В Уругваї він звик грати «вільного художника», а тут від нього вимагають відходити назад. Потенціал був помітним, але Суарес не розумів системи гри і через те випадав. Ми казали: «Луїсе, тобі не треба оборонятися повністю. Ти повинен добігати до певної лінії, скажімо, до центру поля, щоб зберігалася компактність».

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 19

Коли розуміння прийшло, коли Суарес набрав у масі й міцно триматися на ногах, він почав постійно забивати й справа пішла як по маслу. Якщо на перших тренуваннях Луїс відлітав від усіх, як тріска, то згодом зіштовхнути його було неможливо. Вже тоді, у Ґронінґені, з’явилися оті фірмові прокидання і пролізання крізь оборонця, коли м’яч завжди відскакував до Луїса. То якась феноменальна риса – просте прокидання без різких рухів вліво-вправо й м’яч завжди відскакує до нього.

- Суарес тоді ще нікого не кусав?

- Ні. Але в якійсь грі у нього не виходило зовсім нічого, йшов дощ і Рон Янс вирішив замінити Луїса, здається, ще до перерви. Суарес, виходячи з поля, вхопив у когось парасолю і кинув нею в бік тренера. Звісно, після того Луїса покарали, мені як капітану команди довелося з ним довго розмовляти. Але найсмішніше – коли Суарес переходив із «Ґронінґена» в «Аякс», Янс на прощання подарував йому парасолю. Ми тоді довго сміялися.

- Суарес нормально сприйняв?

- Теж сміявся.

Євген Левченко: Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався - изображение 20

- Якщо говорити безпосередньо про Вас, то як поєднувати обіцянку Янса, що гру команди він будуватиме навколо вас. Із тим, що закривати Вам довелося різні позиції?

- У нас був здвоєний центр. Точніше, ми грали або з одним опорним хавом і двома висуненими вперед, або ж у два півоборонці. Ось коли ми грали у два опорних, я діяв лівіше. Янс завжди говорив, що бігати по флангу – то не моє. Але одного разу все ж поставив мене на ліву бровку. Це було смішно. Ми тоді випробовували нову схему. За тренерським задумом, правий фланг мав носитися, а лівий відтягувався вниз. В цю ліву зону мав вриватися Суарес. Насправді спрацювала ідея слабо. Лівий фланг просідав, оскільки Суарес вривався туди рідко, а мені, щоб обігрувати суперників, не вистачало швидкості. Я міг зробити гарну передачу, але не обіграти. Після кількох ігор від цієї схеми ми вирішили відмовитися.