- Володимире, вам 30 років, але з професійним футболом ви попрощалися в 2011 році. Травми?
- Травм було дуже багато. Тільки на одному коліні п'ять операцій. Склалися обставини, що я був змушений закінчити. І перестав грати я зовсім не в 2011-му. До цього року, скажімо так, я боровся і сподівався, що зможу повернутися у футбол. За великим рахунку, я закінчив у двадцять один.
- Усе почалося з першої серйозної травми - розриву хрестоподібних зв'язок у 2005 році?
- Так. Потім була повторна операція, оскільки перша пройшла невдало, стабільності в коліні не спостерігалося. Через таку кількість операцій організм не був готовий до великих навантажень. Потім ще і хрящ став руйнуватися. Це те, що зараз у Віталіка Мандзюка. По суті, закінчив я не через «хрести», а через стертий хрящ.
- Мандзюку буде складно повернутися у футбол?
- Я йому бажаю успіху! Звичайно, медицина просувається вперед, тож у нього є шанс, і я всіляко йому бажаю побороти цю серію травм. Він - молодець, бореться до останнього.
- Як ви порвали «хрести»?
- На рівному місці. Грали із запорізьким «Металургом». Ніхто мене не бив. Я перехопив м'яч, але невдало приземлився - різко корпус повернувся, а коліно залишилося на місці.
- Зозуля повернувся на поле після такої ж травми. З вашої практики - такі травми безслідно не минають?
- Тут психологічний момент. Сама операція не несе в собі чогось страшного. А ось відновлення займає багато часу. Потрібно відновити м'язеву масу. Найголовніше - з першого дня після операції дотримуватися рекомендацій лікарів. Зміцнити ногу непросто, це вимагає великої витримки, тому в жодному разі не можна поспішати з поверненням. Я радий за Зозулю. Молодчина, відновився і забив у першій же грі.
- Скільки відсотків потенціалу така травма відбирає у футболіста?
- Все індивідуально. Залежить від характеру. Тут більше страх психологічний. Треба якомога швидше забути про ступінь складності травми. Природно, нога буде продовжувати турбувати ще деякий час. Це нормально. Ну а скільки відсотків? Хтось не може навіть повернутися на поле або набрати попередні фізичні кондиції, а хтось відновлюється на 100%.
«Алієву батько ставив удар з дитинства»
- Що вам приємніше згадувати: юнацький Євро-2004 чи молодіжний ЧС-2005?
- Чемпіонат світу за статусом більш сильний, та й учасники цікавіші. Результати у нас вийшли різні. На чемпіонаті світу ми могли досягнути більшого. Помилково програли нігерійцям в 1/8 фіналу. Тайво правою ногою закинув м'яч нашому воротареві за спину. А в цілому гра була рівна, ми ні в чому не поступалися нігерійцям. Погано лише, що після тих чемпіонатів багато наших клубів не дали розвиватися гравцям, на відміну від інших країн. На жаль, молоді не довіряли.
- Алієв на Мундіалі забив п'ять м'ячів, на гол менше за Мессі, який зіграв на три матчі більше, ніж Саша. Про Алієва говорили в тому ж тоні, що і про Мессі?
- Вони зовсім різні гравці. Саша забивав неймовірні голи. Збірній Туреччини, якщо я не помиляюся, забив прямим ударом мало не з центру поля! Він зараз, здається, у добірці десятки кращих голів в інтернеті. Алієв всього добився завдяки наполегливій праці. Йому батько ставив удар ще з дитинства. У Саші був величезний талант. Він багато забивав у молодіжці і не раз виручав нашу команду.
- На Євро-2004 програли іспанцям у півфіналі...
- Прикро. По пенальті. Основний час 2:2 закінчився. У іспанців з тієї збірної вийшли, лише подумайте - Сольдадо, Серхіо Рамос, Хуанфран, Рауль Альбіоль, Давід Сілва, Борха Валеро, Рубен де ла Ред.
- Під чиїм началом у збірній було приємніше працювати: Яковенка чи Михайличенка?
- Павло Олександрович, мабуть, для багатьох з нас був не тренером, а наставником по життю. Я його застав, коли лише починав у дитячому футболі. Ще у київському «Локомотиві» я займався з його старшим сином Сашком. Він нас завжди підтримував і допомагав. Для мене це особистість на все життя. Другий батько. Тільки футбольний. А з Олексієм Олександровичем працювалося дуже приємно. Це та людина, за якої мікроклімат в молодіжній збірній був чудовим. У збірну хотілося їхати. Ми летіли до нього. Ми знали, що дні у збірній пролетять у хорошому настрої. Ми билися за нього, тому що поважали і любили.
- Хто, по-вашому, з вашого покоління домігся найбільших висот у футболі?
- Якщо брати мій 1985-й рік народження, то це Артем Мілевський і Саша Алієв. Це два гравці, які досягли чималих висот - грали в першій команді «Динамо» і в збірній України. Але, на жаль, вони далеко не повністю розкрили свій потенціал. Вони могли стати легендами в «Динамо». Звичайно, чималого домігся і Тарас Михалик. Теж грав свого часу у збірній і зараз виступає в хорошій команді. Покоління було талановите, але розкрилися далеко не всі. З різних причин. Хтось закотив рукави, як Григорій Ярмаш - приклад працьовитості, дисципліни, відповідального ставлення - і досі грає в «Зорі». А хтось опустив руки, вирішивши, що так буде завжди, хтось несерйозно ставився до футболу. У кожного своя голова.
- Пропали з поля зору талановитий Олександр Ситник і Дмитро Воробей. Де вони, не знаєте?
- З Ситником ми разом працюємо в динамівській академії, тренуємо дітлахів 2001 року народження. Воробей, на жаль, з професійним футболом закінчив.
- А чим він займається?
- Не можу сказати. Не знаю. Але начебто теж хоче піти тренувати.
«У ФК «Харків» уся команда грала на Гладкого»
- В історію українського футболу ви вписали своє ім'я, ставши автором першого голу ФК «Харків» у вищій лізі. Для вас це щось значить?
- Це було приємно. Забив «Кривбасу». Погано те, що клуб припинив існування. Було б вдвічі приємніше, якби це був чинний клуб.
- Чи шкодуєте, що в 2005 році пішли за Литовченком з групою футболістів і проміняли «Металіст» на харківський «Арсенал»?
- А в мене вибору не було. Я належав «Динамо», вирішував не я, а за мене. В «Арсенал» мене відправили в оренду, тому що «Металіст» не планував її продовжувати. Геннадія Володимировича я дуже добре знав, він хотів бачити мене в «Арсеналі». Який гравець відмовиться? Я пішов туди, де мене хотіли бачити.
- Повернутися у «Металіст» можливості не було?
- Ні.
- Деякі гравці ФК «Харків», напевно, із заздрістю через рік-два дивилися, як відроджується «Металіст» під керівництвом Мирона Маркевича?
- Ви розумієте, доля така штука, що сьогодні ти в одній команді, а завтра в іншій. У нас залишилися знайомі хлопці в «Металісті», і ми лише раділи за них. По-іншому бути не могло. У Харкові «Металіст» - народна команда.
- За напругою матчі «Металіста» і ФК «Харків» нагадували дербі?
- Починали, скажімо так. Але, на жаль, харківські вболівальники не прийняли ФК «Харків» у місті. Була невелика група уболівальників і все. Любов у Харкові до «Металіста» така сильна, що будь-якому іншому клубу ніколи і не наблизитись.
- Напевно, ФК «Харків» найбільше зараз асоціюється з тим, що звідти вийшов Олександр Гладкий. Стати найкращим бомбардиром у такій команді - досягнення саме собою унікальне?
- Я вважаю, це заслуга самого Саші і його праці на тренуваннях. Коли я був у команді, то дивувався, як Саша віддавався роботі. Він завжди після тренування залишався працювати. Ті голи, що він забив - результат його праці і таланту. Більше навіть праці. Це типовий форвард, якому півмоменту може бути достатньо, щоб вирішити результат матчу.
- Чому він менше забиває в «Шахтарі», ніж тоді в ФК «Харків»?
- У ФК «Харків» у нього була стабільна ігрова практика. Там вся команда грала на нього. А в «Шахтарі» всі виконавці найвищого рівня - від воротаря до нападника. Ледь не кожен гравець у «Шахтарі» може забити. Саші потрібно продовжувати старанно працювати, щоб бути на виду. По-іншому ніяк.
«Бачу себе тренером»
- Грали ще Чеберячко з Федецьким. Вам складно повірити, що хлопці доросли до статусу фіналіста Ліги Європи?
- Ні, тому що і Женя, і Артем - роботяги. Я шалено радий за них. З Артемом ми грали трохи менше, а от Женю знаю ще по «Динамо-2» і «Динамо-3», плюс у збірній разом грали. Такі гравці будь-якій команді стануть подарунком. Я пам'ятаю, що Чеберячко у Литовченка один час навіть під нападниками грав, і взагалі, де його тільки не використовували - і в опорній зоні, і справа в захисті. Універсальний футболіст!
- Після ФК «Харків» ви підписували контракт з «Кривбасом», але не зіграли жодного матчу...
- Це якраз було після останньої моєї операції в Німеччині. Я хотів подякувати керівництву клубу і тренеру Юрію Максимову за те, що дали мені останній шанс. Колектив у «Кривбасі» був неймовірний. Мені дали час, але коліно вже не відповідало вимогам професійного спорту. Довелося прощатися!
- Ви зараз граєте за любителів у «Музичах». У вас там сильна банда підібралася. На обласному рівні багато відомих гравців, чи не так?
- Це Саша Романчук дав інтерв'ю, і ви дізналися (сміється). На районному та обласному рівні можна зустріти справді багатьох, включаючи, наприклад, нігерійців Окодуву і Омоко. З футболом остаточно попрощатися дуже важко. Все одно тягне на поле, незважаючи на травми. На полі ти не думаєш про біль або втому, просто отримуєш задоволення. А в «Музичах», крім мене і Романчука, грають ще Андрій Башлай, Саша Ситник, Женя Паламарчук.
- В обласних командах можна хоч трохи заробити?
- Поєднується приємне з корисним. Але це не ті гроші, на які можна прожити. Ми граємо заради любові до футболу.
- Ким бачите себе далі?
- Зараз я тренер, тому буду намагатися розвиватися в цьому напрямку. А далі - як Бог дасть. Головне - працювати. Це те ж саме, що бути гравцем. Тут один шлях. Працювати і вдосконалюватися.
Валерій Пригорницький
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
