Перед вересневими матчами збірної України проти білорусів та словаків UA-Футбол піднімав питання якості нападників головної команди країни. Власне, всесвітній секрет громадськості ми не відкрили, коли назвали Гладкого, Кравця та Будківського не надто якісними (м’яко кажучи) нападниками. До поєдинків з Білоруссю та Іспанією «підтягнувся» Селезньов, але й Євген панацеєю не став. Македонцям Селезньов забив, але матч провів далеко не видатний. Євгена справедливо сварили за малорухливість та флегматичну манеру футболу. На гру проти Іспанії нападник вийшов на останні п’ять хвилин…
Перед ключовими матчами плей-офф перед Фоменком - та ж проблема: хто буде завершувати атаки, які на флангах розганятимуть Коноплянка та Ярмоленко? Будківського Фоменко, схоже, викликає просто для кількості (в чемпіонаті України Пилип – дійсно один з найсильніших нападників з українським паспортом, але одна річ – протистояти «Металургу» та «Говерлі», інша – Іспанії, Словаччині, або Словенії). Гладкий і Кравець – приблизно однакові за рівнем і за манерою гри нападники-трудові конячки. Та збірній України потрібен саме бомбардир, гольовий хижак, людина дотику.
Селезньов? Не обговорюється. Ігнорувати Євгена було б блюзнірством. Зозуля? Надто специфічний форвард. Та й зараз не в формі, тому питання корисності / не корисності Романа наразі є абсолютно недоречним. Девіч? А ось тут починається найцікавіше…
Михайло Фоменко – досить прогнозований тренер. Як видається, Михайло Іванович вкрай боїться не догодити, чути критику, знаходитися під тиском. А, можливо, просто панічно боїться втратити роботу. Цим можемо пояснити використання тренером принципу «головне – не нашкодити» в ситуаціях, в яких, ризикнувши, можна при успіхові отримати значно більше, аніж при невдачі - втратити. Цим можемо пояснити крайність в стосунках з підопічними: погодьтеся, визначення основного складу за допомогою думки самих підопічних – метод, не характерний для авторитетного і самодостатнього спеціаліста. Цим, нарешті, можемо пояснити деякі кадрові рішення: «замовний» виклик і залучення до збірної Зінченка, разове залучення до лав команди Каменюки (Микита – дуже якісний гравець, але навряд чи Михайло Іванович викликав би захисника «Зорі», якби цього не вимагали вболівальники та журналісти). Втім, ігнорування Марко Девіча в психологічний портрет Фоменка не вписується.
Все могло б бути значно простіше… Мовляв, Марко не вписується в нашу ігрову філософію, він не достатньо кваліфікований нападник, перебуває не в найкращих кондиціях і так далі… Подібний коментар міг би зняти багато запитань, але Михайло Іванович вирішив включити дурня віддав перевагу призабутому в цивілізованому світі методові і публічно відхрестився не від Девіча, а від запитань про Девіча. Завдяки коментареві «без коментарів» (вибачайте за каламбур) керманич збірної намагається приховати істинні мотиви ігнорування Девіча і не впасти в очах громадськості (мовляв, сумнівається в кваліфікації нападника, якого люблять і поважають українські вболівальники).
Чи потрібен Марко збірній? Скажемо так, розмін когось з тріо Будківський-Гладкий-Кравець на Девіча не збіднив би нашу команду. Навпаки, зважаючи на вміння Марко нестандартно завершити епізод або самотужки створити для себе момент, екс-нападник харківського «Металіста» додав би тренерському штабові кілька додаткових варіантів побудови і ведення гри.
Очевидно, Михайло Іванович має якісь дуже серйозні мотиви, які спонукають його не викликати Девіча до збірної. Спробуємо розібратись.
Вказівка згори
Зважаючи на те, як легко піддається «впливу» Михайло Іванович Фоменко (чи хтось ще вважає, що Зінченка заграли не за вказівкою, а за власної ініціативи головного наставника?), тренерові банально могли не дозволити викликати до національної збірної представника чемпіонату ворожої для України держави. Але з цією версією не клеїться факт ігнорування Фоменком Девіча в стикових матчах проти збірної Франції. Особливо в матчі-відповіді, коли Україна вже горіла 0:3 і нічого не створювала в атаці. Тоді Девіч був гравцем «Металіста», тому про політичні мотиви мови й бути не могло.
Особиста неприязнь
Цілком логічна версія, якби не одне але – м'який характер Фоменка і шалене хвилювання за результат. Навіть якби Девіч чимось допік наставнику, Михайло Іванович, швидше за все, переступив би через особисті образи і заради добробуту команди примирився б з нападником. Конфлікти з підопічними – це парафія Олега Блохіна, а не Михайла Фоменка.
Не прийняття Девіча колективом
Жодної нестиковки ця версія не має: Михайло Іванович знає про негарне ставлення колективу до Девіча, але нічого змінити не може. Тому Марко не викликається до лав збірної, а громадськість, щоб не виносити «сміття з хати», тримають в необізнаності.
До Марко в збірній відносилися прохолодно ще тоді, коди Девіч виступав за «Металіст». Не всім, очевидно, до вподоби дещо егоїстична манера гри нападника та його специфічний характер. Крім того, хмизу до вогнища підкинув пропуск Девічем важливого поєдинку проти Чорногорії. За офіційною версією, Марко вибув зі строю через травму, але злі язики «прив'язали» до цієї ситуації новину про весілля Девіча. Марко звинуватили в тому, що весільна процедура для нападника важливіша, аніж відповідальний матч збірної.
Але найсуттєвіша причина «не любити» Девіча навіть не в цьому… В кваліфікаційному матчі чемпіонату світу 2014 проти Сан-Марино Девіч і Селезньов мали по два забиті м’ячі. Команда заробила право на пробиття пенальті, м’яча, очевидно, проігнорувавши командну нараду, вхопив Девіч, забив і став першим гравцем в історії збірної України, кому вдалося оформити хет-трик. Чим не підстава для вигнання?
Так чи інакше, ми можемо тільки здогадуватися. Шкода, що головний тренер вважає непотрібним пояснити вболівальникам та журналістам цю доволі пікантну ситуацію.
Ігор Семйон
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
