Навіть коли мені надходили різні пропозиції від українських команд, був упевнений, що не покину рідний клуб нізащо. Адже я все життя мріяв грати в «Динамо».
Кожен день у київському клубі для мене був у радість. Ми ставали чемпіонами, вигравали чемпіонат, Кубок, Суперкубок... Одного разу пощастило зіграти в Лізі чемпіонів проти «Фенербахче».
Коли Шевченко повернувся в «Динамо», ми з Ярмоленком часто до нього зверталися з розпитуваннями. Ми ж були зовсім молоді. Було дуже цікаво дізнатися про «Мілан», «Челсі»... Але, чесно кажучи, відповідей на свої запитання ми так і не почули.
Один журналіст якось написав про нас з Ярмоленком повну нісенітницю. Після цієї публікації я й припинив спілкуватися з пресою.
Я сам по собі людина досить комунікабельна, але коли до мене ставляться не найкращим чином, бажання спілкуватися зникає.
Ніколи не забуду, як арбітр вилучив мене в матчі з «Карпатами», коли «Динамо» ще тренував Газзаєв. Хочу передати Віктору Швецову великий привіт!
Коли ти судді кажеш: «Товариш суддя, не було пенальті», - а він тебе на три літери посилає... Йому можна мене посилати, а мені не можна сказати, що він погана людина, не те свиснув? Він мені відразу жовту дає. Як мені йому відповісти? Я четвертому кажу: «Тут нічого не було, товариш суддя». А він мене матом посилає. Усі думають, що судді вони такі - свиснуть і заспокояться. А судді посилають ще гірше за футболістів. Просто цього ніхто не бачить.
«Шахтар» вже не в Донецьку живе, а в Києві. І судді розуміють, що все змінюється. Він же зараз не вийде нахабно і не засудить «Дніпро»... Зараз може по голові отримати, можемо його люструвати. Потрібно всіх, до речі, люструвати. Нехай у смітнику посидять півгодини. Може, щось дійде до них. Вони ж не дурні, і починають трохи змінюватися.
Хто мене вчив заробляти пенальті? Не знаю навіть. Напевно, грубі захисники.
Дехто каже, що я падаю в манері Мілевського. Чесно кажучи, не звертав уваги, як він падає. Мене це, звичайно, не ображає, але не хочеться, щоб мене з кимось порівнювали.
Надійний захисник повинен бути жорстким.
Вважаю, не повинно бути авторитетів. Потрібно бути самим собою. Тільки тоді можна стати особистістю.
Я регулярно стежу за оцінками, які мені виставляють. Але більш авторитетною для мене, звичайно, є думка тренера.
Хочу виграти з «Дніпром» золоті медалі. Бомбардирство - це не головне. Я не егоїст.
У нас є бомбардири, які кажуть, що краще програти 5:4, але я чотири заб'ю. У мене навпаки. Ми виграємо 1:0, а я можу не забивати весь сезон, тільки щоб ми стали чемпіонами. Може бути хоч мільйон, скільки хочете часу. Я можу не забивати. Для мене головне - команда.
Усвідомлювати, що на півроку залишився без футболу - це страшно.
Фінал Ліги чемпіонів і Ліги Європи - це мрія, до якої футболіст йде іноді все життя. А потім дивишся з трибуни і розумієш, що цього в твоєму житті може більше ніколи і не бути, а ти навіть не брав участі.
Черданцев, скажи спасибі, що нас не звели із «Зенітом»! А щодо «закрити Лігу Європи», зараз «Дніпро» виграє - і потім закривай.
Вітя Леоненко! Тобі треба три життя прожити, аби досягти того, чого досяг Тимощук. Ти хоч гімн своєї країни знаєш?
Можу дружині іноді приготувати якусь нескладну страву: макарони, деруни, наприклад...
Будинок - це не якийсь там пафос, як багато хто думає. Для мене важливо, в яких умовах буде рости моя дитина. Один можу і в однокімнатній квартирі жити.
Не розумію заздрісних людей. Я ніколи нікому не заздрив.
Я не великий любитель плавання. Один раз пірнув, і все. Це Мандзюк, коли приходить в гості, може у воді по три години сидіти.
Чесно, коли я вперше приходив до військовослужбовців, то у мене були мурашки. І коли я від них йшов, був такий адреналін, стільки емоцій, стільки сил. Це так заряджає... Ці хлопці - вони герої наші. Ми приходимо і розмовляємо. Там не головне принести гроші. Це їм не треба взагалі. Головне - прийти з ними поговорити, проявити увагу.
Історію розповіли: наш кіровоградський спецназ їхав на танку. Чотири-п'ять осіб, один поранений був. І почався обстріл, а вони поверх танка сиділи. Стрибнули вниз. А один так і залишився сидіти зовні. Йому кажуть: «Давай, злазь сюди вниз». Він так заглянув: «А там мало місця, мені і тут добре!» Розумієте, як це? Йде обстріл, а він ліг на танк зверху і так весь обстріл їхав. Він навіть вниз не заліз, тому що для хлопців там мало місця. Я на нього так дивився... Хотів його обійняти.
В АТО я поїхати не можу, тому чим можу, тим і допомагаю. І те, що я виходжу з прапором нашим - це вчергове показує мою позицію. І, може, роблю військовослужбовцям приємно. Вони потім дзвонять, кажуть: «Спасибі велике, нам дуже приємно». Чим можу, тим допомагаю.
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
