27 липня 2002 року на Скнилівському аеродромі, що під Львовом, сталася найкривавіша катастрофа в історії авіашоу. Після падіння винищувача Су-27 загинуло 78 осіб, серед них - 28 дітей. Жахливі телевізійні кадри трагедії облетіли увесь світ, а в мадридському «Реалі» звернули увагу на пораненого хлопчика, який плакав, а на ньому висіла порвана футболка Королівського клубу.
Мадридці вирішили відшукати свого маленького вболівальника, і через деякий час їх зусилля увінчалися успіхом. Усі необхідні документи були оформлені в рекордно короткі, як для української бюрократичної машини, терміни. І ось через півроку після трагедії Андрій Кузьменко, а також його батьки піднімаються трапом літака, який за кілька годин домчить їх до Мадриду - на запрошення самого «Реала».
Зараз Андрієві Кузьменку - 24 роки. У розмові з «Футбол 24» він пригадав зустріч із всіма головними зірками Королівського клубу початку 2000-х, трагікомічну історію, яка його пов'язує із Вісенте Дель Боске, і своє життя після падіння літака.
«Він був у небі і в якийсь момент пролетів поміж людьми»
- Андрію, що для тебе означає приїзд «Реала» до Львова? З якими думками очікуєш на поєдинок?
- У мене багато ентузіазму. Виникає ностальгія за «Реалом» і його величним стадіоном «Сантьяго Бернабеу». Одразу такий флешбек!
- Чи міг ти мріяти про те, що Королівський клуб коли-небудь прибуде у місто Лева? «Карпати» ж ніколи не претендували на Лігу чемпіонів...
- Я був дуже здивований, коли почув цю інформацію від колег. Мої колеги, до слова, розбиваються на табори, які вболівають, в основному, за «Реал», «Барселону», «Атлетіко» і «Валенсію». Я кинувся «гуглити» і переконався - так, «Реал» їде до Львова. Чесно кажучи, трохи відійшов від футболу. У нас в сім'ї головний футбольний ентузіаст - це мій 8-річний брат.
Перше, що я подумав: класно було б із братом піти на цей матч! Приїзд «Реала» спонукав мене переглянути старі фотографії. Мама зберегла практично все з нашої поїздки у Мадрид - листи, запрошення, маленькі таблички із президентської ложі «Бернабеу» з написами «сеньйор», «сеньйоріта»... Крута ностальгія! Я вже навіть виділив час у своєму щільному робочому графіку. Які б не були форс-мажори у середу, після 20:00 я їду на «Арену Львів».
- Те, що ти опинився у той трагічний день на летовищі в футболці Королівського клубу - це було випадковістю? З чого взагалі почалася любов до «Реалу»?
- В часи дворового футболу, коли мав 11 років, я полюбляв стояти на воротах, але кумира серед голкіперів у мене не було. Зазвичай львівські хлопчаки шукали футболки з прізвищами Роналдо і Роберто Карлоса. Вони як правило були жовтого кольору - збірна Бразилії. Але мені казково підфартило знайти виїзну форму «Реала» чорного кольору - футболку, шорти і гетри. Проблема полягала лише в тому, що на спині взагалі не було прізвища. Як я опинився у цій формі на авіашоу? Все просто: ми перед тим якраз грали у футбол.
- Зіграли, а потім ти не послухався маму...
- Після футболу ми гасали на велосипедах. Хоча мені було 11 років, я розумів: з проханням відпустити на авіашоу до неї краще взагалі не підходити. Запитуєш маму, а через 15 хвилин тебе немає у дворі. Погодься - було б підозріло. Тому я їй, нічого не сказавши, рвонув із двома друзями на Скнилівське летовище. Після катастрофи Су-27 одного з них більше не бачили... Думаю, ти розумієш, про що я - він загинув.
Пам'ятаю, ми були у дворі, хтось на гірських велосипедах, хтось на «Тисі». «Тису», до речі, можна було отримати «на халяву», бо батьки працювали на заводах, і з ними іноді розплачувалися такими речами. Гірські ровери коштували від 450 до 700 гривень. Так ось, ми рвонули на авіашоу, це була дурна ідея хоча б тому, що я не знав, де саме розташовується летовище. До того ж, у той час дорослі львів'яни практично не пересувалися велосипедами, велокультура перебувала практично на нулі. Ми ж наважилися на таку далеку подорож.
Спокусило те, що ми з рідних вулиць бачили, як над летовищем стрибають парашутисти. У них розкривалися такі красиві помаранчеві куполи! Спершу ми приїхали на міст над аеродромом. Подивилися згори на літаки. А потім хтось кинув ідею поїхати далі і підібратися до цього дійства поближче.
- Сам момент падіння винищувача пригадуєш?
- Насправді, це втиснулося в один короткий момент, в одну секунду. Знаєш, у реактивного літака є такий високотурбулентний звук, який глушить повністю. Зараз я б, напевно, міг би помітити, що з ним щось не так. А тоді ми не розумілися: ну літак, ну трюки виконує, ну класно. Мені при цьому не виходила з голови думка: «Що ж буде, коли мама помітить моє зникнення?»
...Він був у небі і в якийсь момент пролетів поміж людьми. Не розбився одразу, а рухався по смузі такою «хвилею». А ця «хвиля» від удару і від реактивного двигуна - це лише секунда. Ти стоїш, різкий звук, тоді сильний удар головою об асфальт - і все.
Як я опинився у лікарні - мені розповіли вже потім. Мені ще пощастило. Нас було, як я вже казав, троє. Ми стояли на відстані кількох метрів один від одного. Сталось так, що в мене - реально серйозні травми, інший хлопець одразу помирає, а з третім усе гаразд і він закривавлений, у стані шоку їде додому. Я впевнений, що йому тоді було складніше, бо він на власні очі бачив всі наслідки падіння винищувача. Це для будь-якого віку шокуючі картини, не кажучи вже про хлопчака 14-15 років.
В мене є якийсь такий відрізок, який я не пам'ятаю взагалі, адже отримав закриту черепно-мозкову травму, струс мозку і багато опіків. Розповідали, що було відео, на якому помітно, як я лежу. Коли пройшло трохи часу, я передивився усі відеокадри трагедії, які вдалося знайти - і на жодному себе не бачив.
- Від матері потім сильно перепало?
- Навіть не знаю, як мої батьки дізналися, в якій я лікарні (туди я потрапив завдяки незнайомці - двадцятирічній дівчині). Для них це стало надзвичайним шоком, тому що я тоді був єдиною дитиною в сім'ї. Не хотів би опинитися на їх місці в той момент. Тато потім розповідав, що коли їхав своєю машиною, то створив купу аварійних ситуацій, випив валеріанки.
Варто сказати, що після падіння літака я залишився сам. Всі кудись розбіглися, а я не розумів, що відбувається і сильно кричав, просив про допомогу. Тоді з'явилася ця дівчина і на руках, чи не на руках (вже не пам'ятаю) вивела мене і доправила до лікарні. Потім, на якихось етапах, кілька разів провідувала мене там. Якби не вона - невідомо, що зі мною могло б статися. Закрита черепно-мозкова травма - це дуже серйозно. Після такої травми мені категорично заборонили їздити на велосипеді і займатися спортом. Було дуже прикро, бо мав суперідею займатися боксом.
- Коли ти остаточно оговтався від травм і усього пережитого?
- У мене ще довго існувала тривога і дискомфорт від того, що у ногах залишилися дрібні осколки від асфальту. Вони були під шкірою зовсім маленькі, і їх потрібно було виколупувати голкою. Жахи снилися - як літаки падають. Навіть зараз іноді може щось таке наснитися. Оговтався, напевно, після того, як мене перестало боліти тіло. Але від фізичних навантажень ще довго паморочилося в голові, а кінцівки й досі зрідка німіють. Найгірше, з чим довелося зіткнутись - це опіки. У мене був другий ступінь. Боліло. Ще була величезна проблема через гетри, у яких я перебував на авіашоу. Вони - синтетичні, тому поплавилися прямо на ногах.
«Дель Боске щось прошипів, я йому у відповідь - «соррі»
- Опиши той день, коли дізнався, що тебе запрошує сам «Реал».
- Я про це почув від своїх родичів, а вони відповідно побачили цю інформацію в газеті. В один момент про це заговорили ВСІ. Телефонують люди, приходять додому, беруть інтерв'ю, знімають на камеру мене, нашого собаку (Сміється). Свого часу, ще на етапах лежання в лікарні, мені подарували м'яч з автографом Андрія Шевченка, тож я вже мав певний досвід спілкування з журналістами, які писали про це.
«Реал», Роналдо, Роберто Карлос... Дитині важко було осягнути весь масштаб події до того моменту, поки ми не поїхали в Київ, не поговорили з послом Іспанії в Україні, не отримали закордонні паспорти. Далі - літак...
- Страшно було піднятися в повітря після того, що ти пережив?
- Не те слово - мене аж нудило. Це була зима, в Києві все притрушене сніжком і швидко сутеніло. Я мав на собі якийсь такий примітивний светр - у ті часи в українців не було можливості вдягатися у щось брендове і якісне. Коли злітали - стало неймовірно страшно. Але я розумів, що виходу немає. Довелося перебороти себе.
- Як вас зустрічали у Мадриді?
- Для нас усіх це було приємним шоком. Виходиш у вестибюль аеропорту, а там сила-силенна людей. Всі на тебе дивляться, фотографують. Приїхали знімальні групи багатьох телеканалів - з величезними камерами і мікрофонами. Пам'ятаю, на одній із них писало Euronews або Eurosport. Ого, подумав я собі. Через перекладача журналісти поспілкувалися з моїми батьками.
Мені також довелося разів сім відповідати на запитання журналістів. Одного разу до мене підійшли в президентській ложі «Бернабеу» і попросили про інтерв'ю. Я дуже хвилювався, бо чомусь думав, що все це одразу транслюється в прямий ефір.
- Які враження справив Флорентіно Перес?
- Для мене тоді деякі люди виглядали майже однаково - в офіційному строгому діловому стилі. Але коли пояснили, що один із них - президент «Реала», я зрозумів, що все дуже серйозно. Зараз я б напевно зумів зорієнтуватись, зреагувати, тримати себе в руках. А тоді це був неймовірний розрив шаблону!
На фото: Флорентіно Перес дарує Андрієві Кузьменку іменну футболку
- Масштаби «Сантьяго Бернабеу» оцінив?
- Одного дня мені організували прогулянку безпосередньо газоном арени. Я, перекладач, мама, тато, посол і ще дві людини пройшлися по травичці, штрафними майданчиками. А через годину-другу на цьому полі розпочався матч. До речі, дуже мені запам'ятався головний тренер «Реала» Вісенте Дель Боске. Він якраз сідав у машину і був дуже незадоволений, що я підійшов до нього за автографом. Простягуючи Дель Боске маркер, випадково розписав йому руку (Сміється). Він щось прошипів, я йому у відповідь - «соррі» - і він поїхав.
На фото: Кузьменки і «Сантьяго Бернабеу»
- У кого з гравців Королівського клубу вдалося взяти автограф?
- Зідан, Фігу, Рауль, Роналдо, Сальгадо, Роберто Карлос, Касільяс... Ікер розписався маркером, інші - ручкою.
На фото: Роберто Карлос підписує футболку для Андрія
На фото: Зінедін Зідан - також для колекції
- Хто з них тобі сподобався найбільше? Від кого - найяскравіше враження на все життя?
- Роберто Карлос, звісно! Я знав, що у нього найсильніший удар. Пригадую, між нами, львівськими пацанами з уст в уста передавалася історія, що Роберто Карлос пробив по м'ячу, влучив у хрестовину і ворота впали. Потім - Роналдо! Феєричний Зубастик, або, як його ще називали, Чубастик. А ще сподобався Макелеле. Чому? Він завжди усміхався і був привітним - як Роберто Карлос і Роналдо.
Та що там казати - в той час це були найпопулярніші футболісти планети. Навіть якщо у них існувала домовленість і вони йшли на зустріч зі мною, то було дуже важко з ними поговорити. Одразу набігало море людей, які «розривали» їх на шматки - автографи, фото на пам'ять...
- Із Касільясом, Роналдо і Роберто Карлосом тобі все ж пощастило поговорити. На які теми спілкувалися?
- З Касільясом мав найтривалішу розмову. Це людина, яка найбільше зі мною фотографувалася і обіймалася. Чому так? Ну я ж був воротарем (Сміється). Ікер казав: «Любиш футбол? Я чув, що ти воротар, мені розповідали. Чи все у тебе вдається?» Але розмови, як наставника з учнем у нас не вийшло. По-перше, багато людей було поруч. По-друге, мовний бар'єр давався взнаки. Коли розповідаю про це зараз своїм колегам - не вірять. І лише коли приношу фото зі знаменитими «реалістами» - роблять отакенні круглі очі.
«Коли зазираєш під кришечку і виграєш Mitsubishi Pajero Sport»
- Що це за історія із парируваним пенальті від мера Мадрида?
- Зараз розповім. У Мадриді був Парк розваг. Це величезний комплекс під накриттям, куди ти заходиш, сплативши певну суму, і можеш цілий день тусуватися. Там прогулювали уроки мадридські підлітки. Було справді дуже круто: у Парку стояли бойовий вертоліт і болід «Формули-1». Неподалік розташовувалися ігрові кімнати із Play Station. Майданчики для волейболу, міні-футболу, столи для настільного тенісу...
Там ми перетнулися із мером Мадрида. «Я чув, що ти воротар, - каже він мені. - Давай перевіримо, яка у тебе реакція». Усвідомлюю, що навпроти мене стоїть старший мужчина у туфлях, далеко не дешевих, і в чорному широкому костюмі. Він відрахував певну кількість кроків і встановив м'яч. Готується пробити по воротах в присутності великої кількості глядачів, які зібралися поруч з майданчиком. Та окей, думаю. Він вдарив у лівий нижній кут, я парирував м'яч ногою.
- Окрім футбольних зустрічей у вас була насичена культурна програма. Що найбільше вразило у столиці Іспанії?
- Культурні пам'ятки були, звісно, шикарні. Але це більше оцінювали мої батьки. Мене ж приваблювали красиві тачки, яких у Львові тоді не було навіть близько. Наприклад, «смарти». Ми їх називали «запальничками», тому що вони дуже маленькі. А ще ми якось потрапили на ярмарок, де вздовж шляху стояли міми - в гарному одязі і «бронзі». Ти їм кидаєш гроші - вони кривляються в різних позах. В одному місці ми натрапили на магазин із хамоном. Він був розвішаний величезними куснями. Я взяв і сфотографував хамон - у Львові такого ніхто ніколи не бачив. А на нас всі здивовано так поглянули, мовляв, навіщо ви це зробили (Сміється).
На фото: Розчерк від Івана Ельгери
- Маленькі актори всесвітньо відомої стрічки «Мільйонер із нетрів» Ажарудін і Рубіна народилися і мешкали в нетрях Мумбаїв. Здобувши всесвітню славу і побувавши на церемонії вручення Оскара, вони повернулися у домашнє жебрацьке середовище. У тебе, напевно, був схожий контраст, коли ти після розкішного Мадрида знову опинився у Львові - старовинному, проте на початку 2000-х ще дуже занедбаному...
- У Мадриді справді було всього багато. Там навіть пішохідні переходи підсвічувалися спеціальними лампочками, вмонтованими в дорогу. Але для мене контраст полягав в іншому. Кілька наступних місяців після повернення з Іспанії мене на кожному кроці запитували що там і як. Дехто, побачивши на мені кепку чи шарф «Реала», навіть казав: «Прикол! Клас! Краще б я тоді опинився на аеродромі». Повне безглуздя!
- Що обіцяв «Реал»? Можливо, надати фінансову підтримку або ж опікуватись тобою й надалі?
- Можливо, щось і обіцяв, але я про це не знаю. Зате від клубу були дуже круті подарунки. Мені дістався дитячий електронний годинник, а мамі з татом - значно солідніші годинники. Мій вже зламався, а їхні ще працюють. Привезли до Львова багато футболок: серед них футболка Касільяса, одна біла та одна чорна - з написами «Андрій». Це була разова акція. Якщо проводити паралелі, то це схоже на купівлю «кока-коли», коли зазираєш під кришечку і виграєш Mitsubishi Pajero Sport.
«Я лисий і в татухах, тому мені не продають шприци»
- Як склалося твоє життя після цього?
- Мені хотілося займатись спортом, але батьки не дозволяли, бо все могло закінчитися дуже трагічно. В якийсь момент спробував настільний теніс - мій батько є ветераном у цьому виді спорту. Закинув і перейшов у легку атлетику. З мене сміялися, тому що після тривалого лікування антибіотиками я розтовстів і зовсім не був схожим на легкоатлета. Максимальний здобуток? Чемпіон Львівської області на дистанціях у 60 і 100 метрів. Пробігав за 7,0 секунд.
Після закінчення школи я поступив в МВС на юрфак, де захопився баскетболом. Там серйозно набрав масу, після другого курсу закинув навчання. Було багато «зальотів» і на третьому курсі я дійшов до фіналу - мене все-таки прогнали. Я поновився, а паралельно розпочав працювати в кол-центрі однієї із аутсорсингових компаній, яка спеціалізується в сфері телекомунікаційних послуг. Кілька місяців був звичайним оператором, а потім пішов на підвищення. У цій компанії працюю досі. Зараз я - «коуч», навчаю персонал. Впорався і з зайвою вагою: упродовж місяця скинув 37 кілограмів - із 104 до 67. Як? Правильна дієта! Та ні, жартую. Насправді я старався заради однієї людини.
На фото: «Футбол 24» подарував Андрієві два квитки, надані ФК «Шахтар», на матч Ліги чемпіонів проти «Реала»
- Ти - повний тезка «Скрябіна». Чи відчув себе особливим у цьому житті? Адже кілька разів тобі серйозно підфартило...
- В плані якихось нестандартних ситуацій мені справді фартило. Думаю, що це просто дуже крутий збіг обставин. Але бувають і невдачі. Я ось лисий і весь в татухах, тому в аптеках мені як правило не продають шприци (Сміється). В якийсь момент я перетворився з людини, важчої на 30 кілограмів, яка боїться з ким-небудь заговорити, на комунікабельного хлопця. Люди, які знали мене раніше, зараз банально б не впізнали.
Місяць тому сталася ще одна нетипова ситуація. Незнайома людина написала мені у ВКонтакте: «Привіт! А ти Скрябін?» Я проігнорував. Ледь втримався, щоб не відписати: «Що ти куриш?»
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
