«У футболі є лише дві травми – перелом і розрив зв’язок. Все інше – дрібниці», - те висловлювання нинішнього гостя UA-Футболу в одному з його давніх інтерв’ю стало для мене своєрідним дороговказом впродовж любительської кар’єри. Навесні цього року лише потім, зробивши знімок і виявивши, що нога зламана, полегшено зітхнув, – Решкових заповітів не порушив, залишив поле з поважної причини.
Футбол без компромісів, кістка в кістку – це те, чого частого бракує огорненій у яскраву обкладинку грі в наш час. Стефана Решка називали одним із найжорсткіших оборонців совєцького футболу. То за умови, що впродовж усієї кар’єри він отримав у матчах Вищої ліги чемпіонату СССР лише дві жовтих картки. Зрештою, Стефан Михайлович вартував би нашої уваги лише з однієї причини: за нейтралізацію легендарного нападника Ґерда Мюллера у матчі Суперкубку Європи «Баварія» - «Динамо» в 1975-му.
.JPG)
Цьогоріч першим єврокубковим перемогам киян виповнилося 40 років. Наставника команди Валерія Лобановського, капітана команди Віктора Колотова, воротарів Євгена Рудакова та Валерія Самохіна з нами вже немає. Активною тренерською діяльністю з тої плеяди футболістів продовжує займатися лише Михайло Фоменко.
Стефан Решко натомість продовжує займатися педагогічною діяльністю в академії МВС. Власне, там, у поділеному на двох кабінетику, Стефан Михайлович і призначив зустріч. Зустрів на КПП, по дорозі провів невеличку екскурсію, розповів, що на території академії, яка знаходиться поряд із Севастопольською площею, де раніше навчали майбутніх криміналістів, нині готують нових поліцейських. «Ось тут, на плацу, вони паркують свої машини, - каже пан Решко. – В окремих приміщеннях нині ведеться капітальний ремонт, теж уже не для майбутніх міліціонерів, а для поліцейських».
Впродовж усієї нашої майже двогодинної розмови до кабінету забігали хлопці. Одні просили м’ячі, а інші – дозволу пограти в футбол перед парою, яку о 12:30 мав вести Стефан Михайлович. «Там холодно, дощ», - каже викладач. «Ні, дощ закінчився, ми тепло вдягнулися», - заперечує юнак. «Ну, добре, - погоджується пан Решко. А коли двері з іншого боку зачиняються, про себе додає: «Вам прийоми вже пора вчити, а не у футбол грати».
***
- Стефане Михайловичу, впродовж 15-ти років футбольної кар’єри Ви пропустили лічені матчі. Як сталося, що не уникаючи жорстких єдиноборств, не зазнали жодної важкої травми?
- Перестав грати лише після того, як отримав від Сергія Балтачі у фіналі Кубка СССР 1978 року. М’яч після флангової подачі суперників летів на рівні живота, я хотів його вибити у падінні головою, а Сергій, знаходячись неподалік, спробував вдарити через себе і влучив мені у голову. Отримав струс мозку, був замінений і після того на поле вже майже не виходив.
А до того грав без замін. По-перше, давалася взнаки добра фізична підготовка. По-друге, перед кожним матчем дуже ретельно розігрівався. З власної ініціативи, адже тоді спеціальних тренерів, які проводять розминку, ще не було. На поле ми тоді вибігали на 15 хвилин – щоб поробити ривки, прискорення й трохи побити по воротах, а розтягнення та махові рухи робили в роздягальні. Головне – професійне ставлення до себе. Я ж, крім усього, ще й не пив і не палив.
- Але в боротьбу Ви йшли безстрашно. Якось попрохав найліпшого в історії львівських «Карпат» бомбардира Володимира Данилюка назвати трьох найжорсткіших з числа тих, проти кого йому випало грати, оборонців. Назвав Олександра Журавльова з «Зорі», Віктора Звягінцева з «Шахтаря» та Вас.
- (Усміхається). За усю кар’єру я отримав дві жовтих картки. Грав жорстко, але в рамках правил, без грубощів. Ніколи не дозволяв собі наступити суперникові на ногу чи вдарити ззаду. Щільний, якісний відбір м’яча – намагався найперше зіграти на випередження, розвернутися і не стрибати в ноги. Мене так з дитинства вчили, то ще стара угорська школа. Або дивлюся, як нинішні оборонці руками собі у верховій боротьбі допомагають і згадую, що говорили тренери в Ужгороді: «Коли борешся головою, руки мають бути на 45 градусів по сторонах, - казали. – Щоб суддя бачив, що не штовхаєтеся». Бо симулянтів на кшталт Селезньова вистачало й тоді. На жаль, нині таким дрібницям дітей не вчать. Може, не вміють навчити. Не лише у нас. В Європі така ж біда. Через те сучасний футбол дуже брудний, набагато брудніший, ніж у наші часи.
- У футбол Ви почали грати не надто рано…
- Ключарки Мукачівського району – то ж глухе село, кріпосне право. Найперше мріяв про те, щоб просто звідти вирватися. Батько у мене інвалідом першої групи був після того, як пошкодив спинний мозок, поливаючи під горою колгоспні виноградники. Їхав до Ужгорода, щоб влитися в трудовий робочий колектив, поступати в художньо-ремісниче училище на столяра-різьбяра. Ось там мене й помітив тренер Василь Федак. Точніше, приїхав до нас в училище і запитав: «Хто грав у футбол?». А в нас на Закарпатті всі тоді м’яча ганяли. Корову за хвіст, а під ноги чи гумовий м’яч, чи надутий свинячий міхур. Природній відбір, закон джунглів – слабкіший гине. Щоб вижити, мусив бути сильнішим і фізично, і морально.
Василь Васильович нас тоді кількох відібрав. З того часу й почав виступати за юнаків ужгородської «Верховини». Закінчивши училище, поєднував тренування з працею на меблевому комбінаті. Аж поки в ході сезону-1965 мене, 18-річного, не зарахували у дорослу команду «Верховини».
- За неї тоді одні мадяри виступали.
- Іштван Пажо, Степан Сербайло, Василь Радик, Ласло Ладані, Степан Грицо – я чи не єдиним українцем серед них був. Але труднощів не відчував, бо угорську розумів добре. Говорити було складно, але з футбольної точки зору труднощів не було. Та й самі хлопці ставилися до мене добре, підтримували.
- З амплуа визначилися вже у «Верховині»?
- Попервах грав на краях оборони – то справа, то зліва. То у 1965 році, коли виходив на поле нестабільно й радше підміняв когось з основних. А в 1966-му Михайло Михалина вирішив перейти на схему гри з двома центральними оборонцями й поставив туди мене в пару з Васею Радиком. Виходило непогано, але в ході чемпіонату потрапив під призов. Якраз готувався поступати в Ужгородський університет, на біологічний факультет. Збирався вчитися заочно й тим самим уникнути служби. Але повістка мене випередила. Принесли її у кімнатку, яку знімав у бабусі. Адресу у військомат училище надало. Тоді контроль був суворий. Це зараз злочинець може одночасно перебувати в розшуку Інтерполу й п’янствувати в елітних київських ресторанах.
«З’явитися з паспортом, особистими речами і спідньою білизною», - вибору текст повістки не давав. Пішов до Михалини. Той сповістив, що призвати мене хоче тренер львівського СКА Сергій Шапошников. Він переглядав хлопців по всій території Львівського військового округу – в Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську. «Треба бігти в інший клуб», - сказав Михалина. За вінницький «Локомотив» тоді якраз виступав Ваня Габовда, мій земляк з Ключарок. Не довго думаючи, сів на найближчий нічний поїзд і поїхав до Вінниці. Ваня мене зустрів, провів до стадіону. Протягом однієї доби вже був у «Локомотиві», а невдовзі поступив й у вінницький педінститут.
.JPG)
- За «залізничників» тоді виступало кілька знаних динамівців…
- Почнемо з того, що очолював нас спершу колишній воротар Олег Макаров, а потім замість нього біля керма команди став Володимир Богданович. Тривалий час за основу киян грали Володимир Онисько та Валентин Трояновський. Саша Александров хоч до основи «Динамо» й не пробився, але теж був дуже сильним футболістом. Крім того, в «Локомотиві» тоді грав хороший воротар Антон Востров, багато забивав Янош Габовда. У 1967-му команду підсилив ще один досвідчений динамівець Валентин Левченко, прийшов Віктор Прокопенко. У Першій лізі ми йшли першими-другими й могли виходити в елітний дивізіон. Але Вінниця до такого кроку була ще не готова. У нас навіть стадіону відповідного не було. То трохи згодом начальник місцевої залізної дороги побудував арену на 30 тисяч глядачів. Втім, найперше «Локомотиву» для Вищої ліги не вистачало футболістів. Своїх не було, а заїжджих не назапрошуєшся.
- Вінницю на Одесу змінили з власної волі?
- Можна й так сказати, бо «Локомотив» у 1968-му ослаб. Спершу у «Чорноморець», а потім і в «Кривбас» перейшов Трояновський, Габовда вже грав за «Карпати». Команда перебувала у середині таблиці. Запросив в Одесу той самий Шапошников. У «Чорноморці» Сергій Йосипович опинився за цікавих обставин. Після львівського СКА він очолював московське ЦСКА. За армійців тоді виступав Борис Казаков, центральний нападник, якого викликали до лав збірної СССР. У якусь мить Шапошников з відомих лише йому причин перестав знаходити для Бориса місце в основі. Через це команда почала тренера плавити. Після чергової поразки Сергія Йосиповича як кадрового полковника відправили на пенсію. Через якийсь час Шапошников вже був у «Чорноморці». Там він знову згадав про мене.
Проте в Одесу перейшов із пригодами. Згідно тодішнього регламенту, футболіст міг протягом одного чемпіонату виступати максимум за дві команди. Та й то в разі, якщо в другому колі провів за колишній клуб бодай один матч, за новий виступати заборонялося. Власне, з урахуванням цієї норми я з Вінниці наприкінці першого кола й переходив. Але з’являється у «Совєцькому спорті» стаття з назвою «Пора обрезать крылья летунам». Присвячувалася вона мені. В ході сезону-1968 я вже був капітаном «Локомотива». «Накануне ответственнейшего матча бросил команду, ушел…», - риторика для тих часів була звичною. Як наслідок, протягом майже двох місяців дебютувати у складі «Чорноморця» не міг. Перші вісім матчів у Вищій лізі чемпіонату СССР провів лише наприкінці сезону-1968.
1969-й. Одесит Стефан Решко проти киянина Віталія Хмельницького
- У 1969-му Ви вже грали у складі одеситів постійно. Зокрема – у чвертьфіналі Кубка СССР проти «Карпат», коли опікали земляка Габовду…
- Він і тоді нам забив, і у 1971-му. Тоді я вже за «Динамо» грав. Ми лідирували і приїхали до Львова вигравати. Але поступилися 1:3. Ваня тоді відкрив рахунок, у своєму стилі сильно вдаривши з доволі далекої відстані головою. Львів’яни кутовий подавали. Габовда мене трохи придавив і вдарив. Мені проти нього було важко, бо то ж земляк. Ми ж з дитячих років знайомими були. Внизу Габовда грав слабо. Зате вгорі обіграти його було майже неможливо. Головою Іван грав краще, ніж ногами. То був нападник, який не просто підставляв чоло, а бив, спрямовував ним м’яч. Порівнятися з Габовдою у вмінні грати головою міг хіба донеччанин Віталій Старухін. Але він з’явився набагато пізніше.
- Остап Савка розповідав, що перед тим матчем у 1971-му Ви сказали Габовді: «Як я тебе не уб’ю, то уйду пішки по шпалах»…
- (Сміється). Всяке було. Ми з Іваном ще в селі встигли трохи пограти. Правда, недовго. Габовда на шість років старший від мене, та ще й у школі вчився лише до сьомого класу. Тоді це було не обов’язково.
- До Вищої ліги Ви прилаштувалися дуже швидко. Як так вийшло?
- Дуже добре, коли тебе бере тренер, який має до тебе як гравця симпатію. Тоді й адаптовуватися легше. Шапошников ставився до мене надзвичайно уважно, постійно підказував. Спочатку мені було важко, бо не вистачало фізичних кондицій. Тренування у Сергія Йосиповича були короткі, але надзвичайно інтенсивні. Тренер це бачив. Ми жили разом на території бази «Аркадія», на березі моря. Шапошников із дружиною там мешкав в окремому будиночку, а я – в гуртожитку. Робили разом вранці руханки, пробігалися. Так мене Сергій Йосипович поступово до складу й підвів.
У «Чорноморці» в центрі оборони грав як правило в парі з Віктором Зубковим, а пізніше – з Олексієм Попічком. Вітя Лисенко діяв справа. Захисна ланка у нас була надійною, пропускали не дуже багато. Показово, що з «Чорноморця» тренер Микола Гуляєв почав викликати мене в олімпійську збірну. Оскільки перші матчі збірна проводила в Одесі, то мені довірили капітанську пов’язку. Так з того часу на наступних два роки, коли грали відбірні матчі до Олімпіади-1972, капітаном і залишився. З 1971-го пов’язку віддали київському динамівцеві Вадиму Соснихіну. Відтоді грав у дуеті з ним, а до того діяв або в парі зі спартаківцем Миколою Абрамовим, або з Володимиром Смирновим із московського «Динамо». Найголовніше, що питання виходу на Олімпіаду ми тоді вирішили.
- Зате «Чорноморець» за підсумками сезону-1970 Вищу лігу залишив. Чому?
- У Шапошникова були непорозуміння з керівництвом. Не знаю, може, то й не причина. Склад у нас залишився тим же, що й у 1969-му. За нас тоді і Валерій Поркуян грав, Іштван Секеч, Прокопенко. Щось не пішло. Я тоді ще, мабуть, молодим був, не все розумів.
- Багаторічний лідер команди Василь Москаленко у тому сезоні зіграв вкрай мало…
- Йому тоді 32 було. В ті часи так довго не грали. Василь здебільшого сидів у запасі, а замість нього капітаном команди став я.
1971-й. Команда київського «Динамо» напередодні матчу з «Пахтакором»
- Мабуть, після вильоту «Чорноморця» київське «Динамо» було не єдиним для Вас варіантом продовження кар’єри?
- Звичайно, були й інші пропозиції. Зізнаюся, до Києва попервах іти хотів не надто. Боявся, адже «Динамо» є «Динамо». «Чорноморець», олімпійська збірна – одне. У Києві рівень був зовсім іншим. Знав, яка тут конкуренція, розумів, що не заграю і заберуть до армії. Тому збирався залишитися в «Чорноморці». Там пропонували квартиру, міг купити поза чергою машину. Стояло завдання повернутися до Вищої ліги. Але поїхав до Києва, переговорив із головою спорткомітету Василем Куликовим. «Усі найкращі сили сюди з’їжджаються, - казав той. – Художники, політики, спортсмени». Зважив також, скільки земляків грало у складі киян. Лише за останній час – Сабо, Медвідь, Михалина, Турянчик. Врешті, погодився. Потім ніколи про те своє рішення не шкодував.
- Впродовж тих двох повноцінних сезонів у складі «Чорноморця» в матчах проти київського «Динамо» Ви протистояли Анатолієві Бишовцю. Мабуть, добре протистояли, раз Анатолія постійно замінювали й він не забив одеситам жодного м’яча…
- У мене навіть фото десь збереглося – нога в ногу з Толиком біжимо. Тоді рідко знімали, але цей кадр увіковічнили. Бишовець із м’ячем, а я трохи попереду. Анатолій був великим індивідуалістом, він часто загравався, не любив грати в пас. Особливо важко йому стало, коли «Динамо» Олександр Севідов очолив. Тренування в Олександра Олександровича були важкими. За них його ще в часи роботи в Мінську критикували, мовляв, позаганяв своїми кросами сердечників на чолі з Едуардом Малофеєвим. У Києві бігових тренувань тоді не любили. При Маслові заняття були коротшими, але дуже інтенсивними. Тож коли прийшов Севідов, Бишовець завжди хворів. То спина боліла, то ще щось. Чорнової роботи Толик не любив.
Але щойно сезон-1971 розпочався, Бишовець кричав: «Хочу грати». Втім, Севідов награв Анатолія Пузача і Віталія Хмельницького і ставив їх. Перемагали ми важко – 1:0, 2:0. Але ззаду надійно грали. Дев’ять матчів «на нуль» на старті сезону, лише 17 пропущених м’ячів за підсумками чемпіонату. Найперше то була заслуга Жені Рудакова, для якого 1971-й виявився надзвичайно сильним. Не дарма його тоді назвали найкращим гравцем і воротарем року в СССР. То ж саме в цьому році Євген у матчі з іспанцями повідбивав ногами все, що можна було й не можна.
А Бишовець не грав і був невдоволений. Коли розпочалася підготовка до сезону-1972, стару пісню Анатолій завів по-новому. То за умови, що інші «старики» - Федя Медвідь, Соснихін, пузач, Мунтян – працювали добросовісно. Лише Хмельницький у 1972-му змушений був закінчити кар’єру через надрив ахіллового сухожилля. Переніс Віталій операцію і закінчив. Точніше, відіграв стартовий матч чемпіонату-1972 проти «Зорі», а після того на поле вже не виходив. У наступному матчі в Ростові Севідов вперше наважився виставити в основі поряд із Бишовцем молодого Олега Блохіна. Анатолій забив двічі й так вони той сезон із Пузачем і Блохіним утрьох і провели.
1972-й. Динамівці виходять на матч проти московського ЦСКА. На передньому плані - Вадим Соснихін, Євген Рудаков, Стефан Решко
- Ви ж з того часу грали в парі з досвідченим Вадимом Соснихіним…
- Директор в усіх розуміннях. На полі він що хотів, те й робив. Ведемо в домашньому матчі 2:0 – Вадим підключеться до атаки, стане на правому фланзі і чекає, поки йому віддадуть передачу. Отримає м’яч, обіграє одного чи двох, а народ на трибунах у захваті. Люди Соснихіна дуже любили. Навики атакувати у Вадима, звичайно, були, адже розпочинав кар’єру він як нападник. Як людина Директор був трохи гордий, але по-гравецьки з ним було комфортно. Зігралися ми дуже швидко. Ще зі зборів. Так і провели ми весь сезон майже без замін. Майже, бо Севідов наприкінці матчів кілька разів випускав Рому Журавського. Аби той на медаль награв. Хавів міняти не міг, бо там усі зірки, тому й сходилися на мені. Молодший як-не-як.
Я виконував більше чорнової роботи, Соснихін підчищав. Хоча ми тоді в лінію оборонялися. Тому й сміюся, коли кажуть, мовляв, у лінію захист почав грати лише зараз. То тільки добре забуте старе. Ми і в «Чорноморці» так грали, і в «Динамо» при Севідові.
Чим тодішня гра в обороні відрізнялася від нинішньої, так це персональною опікою. Тоді команди грали мінімум у два нападники. Найпоширеніший варіант – центрфорвард і два блукаючих нападники. То до того, хто грав на вістрі, прикріплявся персональник. Нині ця модель забута. Шкода, бо мені, скажімо, не зрозуміло, як може «Шахтар» забивати два м’ячі «Динамо» з п’яти метрів. Два оборонці стоять у межах воротарської зони, а нападник б’є з п’ятиметрової відстані. В наші часи такого не було і не могло бути. З нападниками ми грали щільно. Ні, по всьому полю за гравцем ніхто не бігав, але в межах карного майданчика його не відпускали. Бо там передавати опікуна ніколи.
- У 1972-му Ви дебютували в єврокубках.
- Добре пам’ятаю матчі з польським «Гурніком». Особливо виїзний. Важко було, хоча вдома перемогли 2:0. Я тоді на правому фланзі Анджея Шармаха опікав. Перший гол у наші ворота записали на Влодзімежа Любанського. Хоча насправді то Міша Фоменко після флангової передачі у свої зрізав. Але врешті, поступившись 1:2, вийшли у чвертьфінал і потрапили там під «Реал».
Команде фото напередні матчу з «Реалом» в Мадриді
- Віктор Матвієнко розповідав, що побачивши монументальні трибуни «Бернабеу», команда просто злякалася…
- Стадіон інший, незвичний, хоча при стотисячній публіці для нас грати було звично. Програли ми з іншої причини. Через те, що їхали на матч з Парижа автобусом. Іспанією тоді диктатор Франко керував й у СССР з цією країною не було дипломатичних відносин. Іспанські візи ми отримували у Франції, а звідти мали летіти до Мадрида. Але прибуваємо в аеропорт і дізнаємося, що працівника «Air France» оголосили страйк. До матчу менше доби. Нас до вечора годували обіцянками, мовляв, ось-ось полетимо.
Втім, коли на вулиці було вже темно, ситуація не вирішилася. Нам дали невеликого двоповерхового автобуса і на ньому десь о другій ночі прибули в іспанську столицю. Вранці – руханка, ввечері – гра. Звичайно, на поєдинок ми вийшли мертвими. Карлос Сантільяна, надзвичайно сильний нападник, котрий добре грав вгорі, після подачі штрафного забив нам вже на другій хвилині. Також важко було впоратися з Амаро Амансіо. Досі пам’ятаю, як весь стадіон виспівував його прізвище.
- Гадаєте, не поміняй Севідов наприкінці фінального матчу Кубка СССР-1973 проти «Арарату» Леоніда Буряка і Олега Блохіна, прихід до керма «Динамо» Валерія Лобановського відклався б?
- Хтозна. Знову ж – тренер хотів, щоб Валерій Зуєв і Віктор Кондратов, котрі виходили на заміну, отримали за участь у фіналі звання майстрів спорту. Севідов не міг передбачити, що на останній хвилині через непорозуміння між Валерою Самохіним і Фоменком Левон Іштоян рахунок зрівняє. Там Міша «фраєрнувся», то очевидно. Він мав вибити м’яч, який ішов на нього. Замість того Фоменко пропустив, крикнув воротареві: «Играй!» Удар Андріасяна Самохін відбив, але Іштоян зіграв на добиванні. Після того ми були приречені. В додатковий час без Блохіна і Буряка атаки в нас не було. 2:1 програли і поїхали додому поїздом, а Севідов залишився у Москві. Пригадую, Олександра Олександровича зняли безпосередньо з тренування. Він поїхав у ЦК і більше в команду не повернувся. Сезон ми завершували з Михайлом Команом і Віктором Терентьєвим.
- Офіційно наставником команди на фініші чемпіонату наче вважався Валерій Лобановський…
- Він їздив з нами, приглядався, але в тренувальний процес не вмішувався. Перше тренування Валерій Васильович провів напередодні матчу-відповіді Кубка УЄФА проти німецького «Штутґарта». Вдома ми перемогли 2:0, мали шанси виходити далі. Лобановський нас за добу до матчу добре поганяв, навантажив наприкінці сезону швидкісною роботою. На ранок просинаємося – страшенна крепатура. Згоріли 0:3. На мій погляд, Валерій Васильович цю поразку спровокував свідомо. Щоб почати 1974 рік з нуля. Лобановський разом з Базилевичем збиралися втілювати свої програми, науковий підхід. З підготовкою до єврокубків форму довелося б форсувати. Іншими словами, тренери зробили все, щоб «Штутгарт» ми не пройшли. Також тоді заморозок був, слизьке поле. Підігріву газону тоді ще не було, а ми мали лише по одній парі бутсів. Це ускладнило завдання. Суперники вийшли на прилипках, а ми – на шипах. Німці ліпше трималися на ногах.
1973-й. Штутґарт. Напередодні матчу Кубка УЄФА динамівці відвідали завод «Мерседес»
- Які у вас були перші враження від навантажень Лобановського?
- Два тижні після матчу в Штутґарті перепочили – й до роботи. Незвичним було все – інтенсивність, навантаження, об’єм. Лобановський з Базилевичем перед кожним тренуванням робили установку, наче перед грою. Коли виходили, то вже знали, що будемо робити й для чого. Раніше такого не було. «Шість на шість», «гра один в один», «робота над швидкістю», «робота над витривалістю», «силова витривалість» тощо. Звичайно, попередні тренери теж складали план занять, але нам ніхто нічого не пояснював.
Лобановський спершу казав, що будемо працювати над швидкісними якостями. Щоб їх відшліфувати, треба докласти максимальних зусиль впродовж коротких, на п’ять-сім секунд ривків. Вправи на витривалість – навпаки затяжні й виконувалися на фоні втоми. Для нас це була велика школа. Ми теж почали вчитися. Бо ж, самі розумієте, як футболісти вчилися в інституті. Раз в рік там з’являлися, щоб сесію здати. Прийшов з подарунками й витратив час на те, щоб залікову заповнили – ось і вся наука.
Звичайно, попервах нарікали, кричали, рвалися м’язи. Всяке було. Але коли сезон розпочався, відразу стало зрозуміло, що робота була проведена не марно. Сходу виграли і кубок, і чемпіонат.
- У єврокубковий сезозн-1974/1975 «Динамо» вступало з розумінням, що здатне поборотися за перемогу в Кубку кубків?
- Розуміння прийшло після того, як в 1/8 фіналу пройшли франкфуртський «Айнтрахт». Перемогу над софійським ЦСКА на стартовій стадії сприйняли як належне. Так, шість збірників, хороша команда, але теж, як і ми, соцтабір. «Айнтрахт» - то два чемпіони світу Юрґен Грабовскі і Бернд Гельценбайн, то німецька Бундесліга. Власне, коли журналісти питали Гельценбайна про очікування від матчу, він відповідав, що «Айнтрахт» переможе вдома 4:0, щоб до Києва поїхав, хто захоче. Точніше, навіть не до Києва, а в Росію. Вони нас тоді всіх так сприймали.
На такому полі кияни грали у Франкфурті-на-Майні
Але виходимо на поле. Щойно пройшов дощ, слизько. І щойно матч розпочався, як Бернд Нікель пробив зліва – 1:0. Перша хвилина. У цю мить згадав про висловлювання німців, які нам читали перед матчем. «Точно буде штук п’ять», - подумав. Заповнений стадіон реве, горять фаєри – десь аж моторошно стало. Але поступово з шокового стану вийшли, ще в першому таймі Володя Онищенко рахунок зрівняв. Коли ж у другому таймі суддя призначив пенальті за те, що я притримав Гельценбайна, проти якого грав персонально, ми залишалися спокійними, хоча й вдруге в матчі програвали. Наприкінці гри навіть перемогу вирвали завдяки голам Блохіна і Мунтяна. Володя тоді гарно здалеку приклався. М’яч ковзнув по мокрому полю і увійшов у ворота.
Перемогли 3:2 й оскільки рейсовий літак додому відправлявся наступного дня, очікували на реакцію ранкової преси. «Ми не знали, що в Союзі є такий футбол», - писали німці. По Штутґарту 1973-го нас не запам’ятав взагалі ніхто. Ми активно використовували забігання. Голландський варіант, в СССР так не грав ще ніхто. Після Франкфурта ми почали розуміти, що здатні на щось серйозне.
Читайте також - «Всегда ли мы ощущаем, что наша жизнь и есть история?»
Вдома ми перемогли «Айнтрахт» вже спокійніше, хоча той матч запам’ятався мені казусом на початку другої половини. Після першого тайму вели 2:0, а на перших хвилинах другого непорозумівся з Рудаковим. Віддавав воротареві назад, у руки, але в стулку воріт. А Женька вибіг назустріч і з м’ячем розминувся. Томас Рорбах фактично забіг з м’ячем у ворота, хоча той залетів би за лінію вже й сам. Тоді кожен хотів забити. Після того Лобан дав команду: «Назад, ризикувати не треба, контратаки». Тоді совєцька преса називала такі дії раціонально-прагматичним футболом.
- З голландським ПСВ у півфіналі було складніше, ніж із «Айнтрахтом»?
- Складно порівнювати, але то теж було чимале випробовування. У ті роки на провідних ролях були німці та голландці, через те «Ейндховена» перед півфінальними матчами ми побоювалися. Пригадую, під яким враженням від суперників був наш лікар Віктор Берковський. Заходить у роздягальню і розповідає: «Вони там на розминці так жонглюють, так м’яч зупиняють, швидко перепасовуються. Що зараз буде?» Технарі страшенні, особливо на нашому фоні. Ми, граючи у «квадрати», робили прості передачі, носилися як несамовиті. А суперники працювали з м’ячем стоячи, витончено. Професори проти селян – не інакше.
Але коли гра розпочалася, ці «селяни» забігали так, що від техніки суперників не залишилося й згадки. Щоб продемонструвати своє вміння, голландцям спершу вартувало м’яч піймати. Хоча наприкінці матчу вони нас прихопили серйозно. І стійка була, і м’яч забили. Правда, суддя положення «поза грою» зафіксував. Не знаю, було воно там чи ні. У ці миті ми відчули, що таке голландський футбол, сповна. Вели 3:0 і почали утримувати рахунок, трохи «запара» з’явилася в діях.
1975-й. Ейндховен. Ральф Едстрем забиває у ворота Рудакова перший м'яч
Думаю, поїдь ми до Ейндховена з результатом 3:1, втримати відрив було б непросто. Маючи ж перевагу в три голи, можна грати спокійніше. Хоча забив нам тоді Ральф Едстрем два. Перший гол – Женька Рудаков випустив м’яч з рук і швед добив, після кутового. А другий – після подачі штрафного. Перед тим, як голландці мали «стандарт» виконувати, прибіг Вітя Колотов і каже: «Стефане, давай я з Едстремом, а ти по м’ячу грай». Зрештою, на той момент Леонід Буряк вже рахунок зрівняв, а отже гол Едстрема нічого не вирішував.
- Після ПСВ в перемозі над «Ференцварошем» у фіналі, мабуть, не сумнівалися?
- У тому турнірі ще були важкі суперники, але «Црвена Звезда» перемогла мадридський «Реал», а самих югославів у півфіналі переміг «Ференцварош». До того угорці також здолали «Ліверпуль». Ми розуміли, що команда, яка пройшла таких опонентів, простою бути не може. Але сама гра вийшла навдивовижу легкою.
Запам’яталися радше спроби мадярів тиснути на нас морально. Вони ж нас сприймали як совдепію, як поневолювачів. 1956-й закарбувався в пам’яті кожного угорця назавжди. Тому наслухалися під час матчу від гравців, а коли здійснювали коло пошани, то змушені були лише до півполя добігти. До тих воріт, за якими сиділи фанати «Ференцвароша», вирішили не наближатися. Там вочевидь сиділи в основному націоналісти, які після совєцької окупації змушені були тікати з Угорщини. То щойно ми до них трохи приблизилися, в наш бік полетіли банки, різні речі, фрукти. Добре, що є що кидати. За нашими мірками то були дефіцити. Ми ще дивилися – підняти б кинуті з трибун банани(сміється). У ті часи в наших магазинах легше банку ікри було купити, ніж банан. А то ж капіталісти, вони гнили-прогнивали тоді й продовжують загнивати зараз (усміхається).
Ми ж навіть саму перемогу стримано сприймали. Отримали медальки, випили шампанського з кубка. То Петрашевський потурбувався, ще до матчу підготував ящик чи два «мускатного». Федерація футболу СССР преміювала, давши по 500 інвалютних рублів, еквівалент, здається, 705-ти доларів. Якби програли, то отримали б по 300 рублів. Там же, в Швейцарії ті гроші швидко й витратили. Купили в основному техніку. Але ж сильно не накупишся. Техніка тоді була дорогою. Скажімо, відеомагнітофон коштував 2000 доларів. Тому купували в основному телевізори вартістю 500-600 доларів. Я придбав програвач і магнітофон «Панасонік». Працює по нинішній день.
Усе те добро могли везти без проблем, бо Володимир Щербицький вперше виділив нам спецрейс, окремий літак. До того ж, як правило, добиралися з пересадками, через Італію чи Іспанію, звідти – до Москви й лише потім до Києва. Звісно, всі ці колонки, телевізори й магнітофони носити-виносити було б незручно. Втім, прилетівши до Києва, додому не заїжджали взагалі. Відразу пересіли в автобус і поїхали на базу, адже через три дні мали проводити важливий з точки зору боротьби за перше місце у відборі до чемпіонату Європи-1976 матч зі збірною Ірландії.
- Ірландців ви перемогли, зате у чемпіонаті СССР найближчих кілька поєдинків провели так, наче довго перемогу в Кубку кубків святкували.
- Яке там святкування? Після гри з ірландцями два дні побули вдома – і знову до роботи. 2:2 у Львові – то договірний матч. Перед грою до нас ще третій заступник голови Ради міністрів УССР Володимир Семичастний, котрий відповідав за команду, підходив: «То наші львівські друзі, треба їм допомогти. Подивіться, може, своїх ображати не треба». Після матчу Володимир Юхимович дякував, що прислухалися. Та нам і самим після фіналу і матчу з ірландцями треба було відпочити морально. При Костянтині Бєскові в Ірландії збірна СССР згоріла 0:3.
Зрештою, так само з «Карпатами» домовилися ми й через рік. Теж зіграли 2:2. Тоді ще пенальті суддя наприкінці зустрічі призначив і його ніхто не хотів іти бити. Відправили як молодого Буряка. Він і дав на 33-й ряд: «Бабуся соняшник продавала, а Льоня в ню влучив».
1975-й. Стефан Решко у тому самому матчі у Львові
А «Чорноморцеві» в 1975-му відразу після Львова програли чисто. Одесити перед матчем просили нічию, а ми відмовилися. Я тоді в Одесі не грав. У центрі оборони поряд із Фоменком діяв Коньков. На самому початку нам тоді центральний нападник Володимир Родіонов після подачі кутового забив. Решту часу наші давили одеситів так, що ті голови підняти не могли. Общипали всі стійки і поперечини, а забити не змогли. Можливо, такі ігри теж потрібні. Щоб збадьорити команду, опустити її з небес на грішну землю. А то вже думали, що будемо спиною грати і при цьому голи забивати. Після того зрозуміли, що треба мобілізовуватися. В півсили не досягнеш нічого. З пів-Блохіним чи пів-Мунтяном і «Чорноморець» міг грати на рівних.
- Трохи пізніше, у вересні 1975-го Ви забили єдиний у кар’єрі гол.
- Золтанові Мілесу, теж закарпатцеві, який тоді захищав ворота московського «Локомотива». Придавили ми москвичів з самого початку гри до «бессарабських воріт». Метрів за тридцять від воріт суперника зробив перехоплення і віддав вправо Веремеєву. Володя пішов уперед, а я побіг у скупчення, до штрафного майданчика. Веремеєв виконав свою фірмову вирізку. А я зіграв на випередження, у падінні. Добре, що не зачепив Мілесової голови, бо м’яч летів високо, мені довелося тягнутися, стрибнув на перехоплення й Золтан. Навіть не зрозумів спочатку, що забив, бо на мене навалилося кілька оборонців. Але підіймаю очі – м’яч у воротах, мене обіймають. А мені соромно. Я до цього не звик. Забив і забив…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
