«Він ціле життя усміхався
Широко до всіх навкруги.
Позичав їм останні гроші,
А сам не просив взайми»
(Андрій Кузьменко, «Добряк»)
Дніпрянин з поту і крові, справжній, а не дутий патріот клубу, якому віддав себе без останку. Кажуть, начебто легендарний Євген Кучеревський незадовго до своєї смерті сказав генеральному директорові «Дніпра» Андрієві Стеценку: «Залиште цю людину в клубі назавжди».
Власне, побажання видатного тренера виявилося пророчим. Тільки хто б у 2006-му, коли Кучеревський у віці 65-ти років загинув у автокатастрофі, подумав, що Вадим Тищенко переживе його лише на дев’ять років? Тромб, раптова смерть уві сні – 14 грудня 2015-го клуб «Дніпро» і весь український футбол осиротіли.
Таких опорних півоборонців в Україні були одиниці за всю історію. Жорсткий, безкомпромісний, безстрашний – Тищенко був з числа тих гравців, які не захищали власну половину поля, а фактично її випалювали. Він міг грати у зірковому «Динамо» Лобановського, але з власної волі опинився в «Дніпрі». Випадок справді унікальний.
Давай повернемся у своє місто,
З якого втікнути так хотіли
Вадим Тищенко народився 24 березня 1963 року в Городку Львівської області. Унікальними футбольними даними хлопчина швидко привернув увагу тренерів львівського училища фізкультури і вже в 12 років перебрався на навчання до обласного центру.
- Високий зріст, координація рухів, швидкість, інтелект – Вадимові батьки привели на світ по суті готового футболіста, - згадує друга обдарований у свій час півоборонець Богдан Самардак. – Серед нас Тищенко був наче якийсь бразилець, пришелець з іншої планети. З шостого класу ми навчалися в одному класі, сиділи за однією партою. Пізніше теж разом навчалися в інституті і служили в армії. Тренер нашого класу в спортінтернаті Фред Бушанський вважав нас взірцем. Бажаючи продемонструвати якийсь елемент решті учнів, вчитель говорив: «Вадику, виконай передачу, а ти, Бодю, прийми на груди і пробий». Власне, з того класу лише ми двоє у великому футболі себе й знайшли. Точніше, повноцінно знайшов Тищенко, а я був десь поряд.
- Крім Боді Самардака, з футболістів у нашому класі згадала б також Сергія Поліщука, воротаря Ореста Явдика, Товта, - каже інша однокласниця Вадима Миколайовича, дружина екс-футболіста «Дніпра» Віктора Рафальчука Оксана Рафальчук. – У нашому класі були представники різних видів спорту, скажімо, Наталка Лоза. Вона так само, як і я, була легкоатлеткою. А Вадик мав пофігістський склад характеру, запам’ятався веселуном, жартівником. Вчитися він не дуже любив, але при цьому вловлював усе на льоту і мав непогані оцінки.
- В якийсь період тренери з виховною метою відрахували Вадима зі школи, він був змушений повертатися додому, в Городок, - розповідає Богдан Самардак. – Уявіть наше здивування, коли через п’ять місяців ми туди приїхали на якийсь турнір, у якому, зокрема, виступали юнаки київського «Динамо». Менш ніж за півроку Тищенко виріс на 20 сантиметрів! Тренери відразу повернули його назад, до Львова. Власне, з того часу Вадимом уже цікавилися представники різних клубів. Він розумів, що майбутнє пов’яже з футболом і на навчання у старших класах особливої уваги не звертав. Але при цьому не задирав носа, залишався людяним. Пригадую, як одного разу зробив нам сюрприз: приніс о пів на одинадцяту вечора на підносі курча табака і банку соку. «Вгощайтеся», - каже. Тоді ж це був надзвичайний дефіцит.
Я куплетами у тебе заплетений,
Ми з тобою не зіпсуті монетами
- Фактурний, високий, з прекрасною тілобудовою, свої знамениті підкати він почав виконувати ще у нас в спортінтернаті, - згадує Володимир Данилюк. – Я у ті роки нерідко тренував цю групу разом з Бушанським і добре розумів, що з Тищенка будуть люди. Боєць – таким він був навіть серед дітей.
У 1981-му, після закінчення спортінтернату, нетривалий час повиступавши у чемпіонаті Львівщини, 17-річний гравець опинився у Вінниці, в складі друголігової «Ниви». Наставник команди Юхим Школьников підпускав юнака до основи поступово, але вже через два роки він став у команді однією з незамінних персон.
- Тищенко влився у наш колектив якось миттєво, - розповідає тодішній атакувальних півоборонець «Ниви» Паша Касанов. – Вадим став своїм буквально з дебютного матчу проти одеського СКА. Тоді Школьников виставив новачка вперше. В одному з епізодів Тищенко відібрав м’яч, сам його протягнув, пройшов до воріт і забив. Ми виграли – 1:0. То був для Вадика фірмовий стиль. Він вигризав м’яч у суперників «з м’ясом». А якщо не встигав виконати підкату, то доганяв опонента і одначе робив перехоплення. З таким футболістом за опорну зону ми були спокійні. Комфортно було, виступаючи на позиції плеймейкера, мати такого гравця під собою й мені. Вадим виконував чорнову роботу, а я грав на атаку. Пригадую, напередодні якогось важливого матчу Тищенко зламав на нозі палець. Але Школьников наполягав: «Вадику, видумай щось, треба зіграти». І що ви думаєте? В тому місці, в яке впирався великий палець, бутсу розрізали і Вадик справді зіграв!
Після зайнятого «Нивою» в сезоні-1983 третього місця талановитого хлопчину запримітили селекціонери команди київського «Динамо». Та те, що для багатьох молодих футболістів того часу було маревом, юному Тищенку виявилося не до душі.
Форточка закрита целофановим кульком
«Пашо, набридло, більше не можу, візьму і піду», - якось сказав мені Вадим. «Ти що, з глузду з’їхав?» - цитуючи себе, згадує Касанов. – Тищенко не переносив фірмових для Валерія Лобановського навантажень. «Той човниковий біг мені вже в печінках», - казав. За словами Тищенка, в день матчу дублерів, який мав відбутися о 19:00, Лобан проводив тренування з цими безперестанними «човниками», після яких сил не вистачало ні на що. «Треба спати – а я не можу, всього трясе», - ділився переживаннями Вадик.
«Куди мені тренуватися – тут Блохін, Буряк? Хто проти них я?» - пригадує слова Тищенка гравець дублю «Динамо» 80-х Володимир Горілий. – Скромний був, навіть сором’язливий. Але при цьому трудився, не шкодуючи себе.
- Тищенко хотів повернутися додому, у Львів, - згадує інший представник динамівського дублю тих часів Руслан Колоколов. – Вадима, котрий був на три роки за мене старшим, Лобановський, окрім дубля, активно залучав до тренувань з основним складом. Особливо під час зимових зборів. Тищенко, мабуть, грав би за першу команду, але проходити усі щаблі бажання не мав. Тому й пішов. А мені запам’ятався добрим, добродушним велетом. Зрештою, таким він був завжди. Зокрема й тоді, коли ми бачилися востаннє. Тоді ми з Геною Литовченком приїхали в Дніпропетровськ у статусі тренерів «Харкова». Тищенко ж у «Дніпрі» допомагав Олегові Протасову. Після матчу зібралися разом, посиділи, позгадували, дуже тепло поспілкувалися. Минуло стільки років, а більше з того часу не бачилися…
- Лобановський пропонував Тищенкові підписати контракт разів десять, - згадує слова друга Богдан Самардак. – «С ума сойти, - обурювався Лобан. – В киевское «Динамо» не приглашают два раза, а этого сопляка десять раз упрашиваешь, но он отказывается!» Вадик хотів піти ще й тому, що вже в юні роки мав проблеми з паховими кільцями і не хотів динамівськими навантаженнями цю травму ускладнювати. Власне, Лобановський кликав Тищенка навіть зі Львова, коли той таки втік з динамівського дубля і виступав за першолігові «СКА-Карпати». Та той відмовився. Гроші ж у Києві і Дніпропетровську тоді платили приблизно однакові, але не у них була справа. В «Дніпрі» Тищенко відчував себе комфортніше. Кучеревський не так тиснув на команду, не завозив її перед матчами на базу. Поряд був близький друг Євген Шахов. Футболісти могли випити по сто грамів і їх за це ніхто не штрафував. Тищенко був людиною волелюбивою. Не дарма зі вступом до комсомолу він тягнув аж до десятого класу. «Стой здєсь, іді сюда» - це не для мене», - казав. Потреба робити з примусу Вадима дратувала надзвичайно.
- Тищенко мені розповідав, що знаючи, як прискіпливо Лобановський ставиться до деталей, свідомо провокував того, аби бути вигнаним з команди, - розповідає інший близький товариш Вадима Миколайовича, легендарний у минулому футболіст чернівецької «Буковини» Віктор Будник. – Він виходив на тренування замість бутсів у кедах, але Лобановський терпів. Зате не хотів терпіти три-чотири роки в динамівському дублі Тищенко. Він любив згадувати поїздку динамівців у турне в Америку. Вадик у молодості завжди носив велику шевелюру. Якось Лобану це не сподобалося. «Вадим, с такой прической в футбол не играют», - сказав. Довелося йти у найближчу перукарню й стригтися. 40 доларів за стрижку Тищенко тоді заплатив! Я після того ще довго жартома запитував Вадима, скільки коштує постригтися в Америці.
Ми знов зустрілись, веди мене на каву
Врешті, Тищенко таки домігся, аби Лобановський відпустив його з «Динамо» до Львова бодай на час військової служби. У першоліговому «СКА-Карпати» Вадим провів два повноцінних сезони, забив у 77-ми матчах 11 м’ячів. І лише після того, в 1987-му, стався омріяний перехід до «Дніпра». Євгенові Кучеревському Тищенко впав в око начебто ще тоді, коли він виступав у складі «Ниви». Під час товариського матчу вінничан проти «Дніпра» Вадим, кажуть, «стер» з поля досвідченого Володимира Устимчика. Після того дніпряни застосовували усі методи впливу, аби хлопець таки грав у них.
«Дніпро»-1987
- Взагалі, дивуюся, яким чином Тищенко зумів вирватися зі «СКА-Карпат» так швидко, - каже півоборонець львів’ян Віктор Рафальчук, котрий пізніше теж грав у «Дніпрі». – Армійське керівництво тоді стримувало футболістів у себе з допомогою погонів прапорщика, разом з якими тривалість служби розтягувалася на п’ять років. Вадимові якимось чином після двох сезонів вдалося цієї долі уникнути.
- У «Дніпрі» Тищенко адаптувався швидко настільки, що виникало враження, неначе він грав тут усе життя, - згадує півоборонець команди Володимир Багмут. – Прекрасна людина, він відразу став прикладом для багатьох гравців нашої команди, зокрема й для мене. Коли Вадим грав, то на полі літали іскри, горіло полум’я. У підкати Тищенко йшов безстрашно й вибивав м’яч або чисто, або разом із ногами суперника. Але коли ставалося, що суперник уникав підкату і прокидав м’яч собі на хід, Вадим страшенно лютував, коли його не підстрахували. Не щадив він нікого. На полі то був звір. Але найцікавіше, що в повсякденному житті то була тиха, скромна людина.
Легка мелодія вітром жене паруси,
В домах панельних історій яруси
«Дніпро» став чемпіоном СРСР-1988 і володарем Кубка Союзу в 1989-му. У 1987-му Валерій Лобановський почав запрошувати Вадима до збірної СРСР, але значно більше часу він віддав олімпійській команді, яка вела боротьбу за путівку на Ігри-1988. З цим завданням очолювана Анатолієм Бишовцем команда впоралася, але на Олімпіаді в Сеулі Тищенко не відіграв жодного матчу, хоча золоту медаль таки отримав.
Вадим банально не встиг відновитися після важкої травми меніска, через яку гравець пропустив майже весь чемпіонський сезон-1988 і втратив нагоду поборотися за місце у національній збірній, яка на чемпіонаті Європи в Німеччині стала другою. Травми, яка перекреслила чимало сподівань, Тищенкові завдав 12 березня 1988-го гравець «Металіста», стрибнувши суперникові на опорну ногу.
- «Людина-підкат», «Дві ноги – два шлагбауми. Розставляє в обидва боки і пройти не здатен ніхто» - то ми так про Вадима говорили, - розповідає інший дніпрянин, олімпійський чемпіон Сеула Євген Яровенко. – Пригадую, як ми відвідували Тищенка невдовзі після перенесеної ним першої операції на хрестоподібних зв’язках у московській лікарні. Здавалося, попереду процес видужання. Але, вийшовши в туалет, Вадим послизнувся, впав і розірвав зв’язки повторно. Усе було в крові, Тищенко терпів страшенний біль, а наступного дня переніс повторну операцію. Витримав і в 1989-му вже став володарем Кубка СРСР. Через добу після повернення з Москви ми тоді мали вилітати на два контрольних матчі – проти Херсону й Астрахані. В аеропорту помічаємо, що немає Тищенка. Літак вже навіть рушив на злітну смугу, як Вадим з’явився. Довелося літак розвертати. Ми тоді ще сміялися: «Днепр» своих не бросает».
Останню сигарету ми викурим на двох
У 1990-му Тищенко навіть був кандидатом на потрапляння в заявку збірної СРСР на чемпіонат світу. Та до Італії Вадим не поїхав. У «Дніпрі» він провів ще два сезони – взяв участь в останньому чемпіонаті СРСР і виграв бронзу першого чемпінату України. Потім була Земля Обітована, два сезони за «Хапоель» з Хайфи.
«Дніпро» напередодні бронзового матчу прем'єрного чемпіонату України проти «Шахтаря». Стоять крайні зліва - Володимир Багмут, Вадим Тищенко, Володимир Горілий
- Вадим туди приїхав разом зі мною, різаний-перерізаний, весь у шрамах, на ньому живого місця не було, - розповідає Володимир Горілий. – Та ще й з тріщиною плюсневої кістки. Контрактів з нами підписувати не поспішали, запропонувавши їхати без жодних гарантій на збір до Німеччини. «Я манав, не поїду», - кажу. «Гарику, ти молодий, - в свою чергу сказав Тищенко. – А я ж не знаю, чи буде у мене ще нагода десь пограти». Тоді ж в Україні ні заробітків, ні футболу нормального не було. Так і грав: потримає за півгодини до тренування ногу в льоді, потім затейпує, перебинтує і виходить на поле. Спершу криває, розбігується. Я мовчу, хоча все розумію. Після матчу приїжджаємо в готель – знову відро льоду, знову туди занурюється нога і гамується страшенний біль. Вадик терпів і в підсумку затримався у «Хапоелі» два роки. А я відіграв там лише рік. У 1994-му, коли Тищенко лягав на чергову операцію, ізраїльські лікарі, переглядаючи знімок, жахнулися. «Наші футболісти навіть до поля не підійшли б з такими труднощами, а він грав два роки», - дивувалися.
- Ізраїльтяни ж не знали, на що здатен Тищенко, - продовжує Володимир Горілий. – Мав він проблеми з гемороєм. А грати потрібно. І що ви думаєте? Перед виходом на поле Вадим перетягує геморой навіть не лейкопластирем, а ізолентою, фіксує хворе місце і виходить у такому стані на поле! Людина дивовижної самопожертви.
Врешті, травми змусили Вадима Тищенка завершити кар’єру рано, в 31-річному віці. Та футбольні болячки спокою не давали. Вадим Миколайович переніс ще кілька операцій, йому вставили штучні тазостегновий і колінний сустави. Попри це, Тищенко залишався у футболі. З літа 1996-го він вже працював помічником В’ячеслава Грозного в «Дніпрі» й від того часу залишався у тренерському штабі рідної команди, з невеликими паузами, 15 років.
Пригощав він усім, чим мав
- Мені пощастило навіть трохи пограти з Тищенком-гравцем, - згадує воротар «Дніпра» кінця 90 – початку 2000-х Микола Медін. – Фактично, вже тоді капітан був для нас одночасно й тренером на полі. Він вів команду за собою. Цілеспрямований, жорсткий, з відмінним контролем м’яча, Тищенко міг дивитися в один бік, а передачу віддати в інший, виконати діагональ, але зі своїм хворим коліном не уникав жодного єдиноборства. Достатньо було Вадимові Миколайовичу прикрикнути, а іноді й просто подивитися, як суть претензій була зрозумілою. Воротарям Тищенко зауважень робив менше, але свою особливу думку стосовного гри голкіперів мав. Я й решта юних футболістів дивилися на Вадима Миколайовича, Валерія Городова, Горілого, Багмута, наче на богів. Ми тоді на базі воліли зайвий раз не потрапляти старожилам на очі.
Тричі впродовж нетривалого періоду Вадим Тищенко ставав у «Дніпрі» головним чи виконувачем обов’язки наставника. Однак близькі до команди люди сходяться на думці, що повноцінно свій талант Вадим Миколайович розкрив, працюючи у першій половині першого десятиліття 2000-х помічником Євгена Кучеревського. Саме у той період дніпряни перемогли у рамках Кубка УЄФА німецький «Гамбург», «Дніпро» став базовим клубом збірної України.
- Вадим Миколайович тоді виконував усю чорнову роботу, - пояснює Микола Медін. – Він складав плани тренувань, розподіляв навантаження. Кучеревський відповідав за стратегію і тактику. У них тоді склався прекрасний тандем. Євген Мефодійович і Вадим Миколайович прекрасно одне одного доповнювали.
- Певен, у Тищенка були задатки, щоб стати видатним тренером, - вважає Володимир Горілий. – Але йому бракувало емоцій, він палив себе з середини. Підкурить цигарку і сидить, мовчки переварює в той час, коли вартує дати волю емоціям. «Володю, я розумію, що головний тренер – це престижно, але я не витримаю», - казав Вадим мені.
- Якось запропонував Тищенку переглянути кількох 16-річних вінницьких хлопців, - розповідає Паша Касанов. – «Добре, нехай приїжджають, їх на вокзалі зустріне адміністратор», - каже той. Відправив я цих дітей і передав їм для Вадика пакунок – коньяку, вина, цукерків. «Гостинець хлопці «адміністратором» передали, сказали, що для Тищенка, - сміявся після мого дзвінка Вадим. – Вони ж не могли знати, що зустрічав їх на вокзалі Тищенко особисто».
- Вадим Миколайович – тренер-практик, він звик працювати мовчки, без зайвого ажіотажу, - говорить Микола Медін. – Тищенко страшенно не любив публічності, інтерв’ю й прес-конференцій. Він волів відмовчуватися і часто говорив про це, коли працював у його штабі тренером воротарів у той період, коли з «Дніпра» пішов Володимир Безсонов і ще не прийшов Хуанде Рамос.
Коли прийде вже той момент, коли...
Впродовж чотирьох останніх років Тищенко обіймав у клубі «Дніпро» посаду спортивного директора, координував зокрема й за роботу селекційної служби.
...Одним з останніх з Вадимом Миколайовичем за кілька годин до його смерті розмовляв Віктор Будник.
- Зетелефонував Вадику в неділю ввечері, - розповідає Віктор Миколайович. – У принципі, зідзвонювалися ми часто, радилися з футбольних питань. Цього разу Тищенко спершу не відповів, але близько дев’ятої вечора перетелефонував сам. Був бадьорий, у притаманній для себе манері жартував.
- В останнє ми розмовляли минулого тижня, близько 12-ї ночі, після матчу Ліги Європи «Дніпро» - «Русенборґ», - каже Володимир Горілий. – Обговорювали справи команди, мимохідь згадували якісь житейські теми. Тобто, все як завжди. Ніколи б не сказав, що через лічені дні цієї людини не стане.
- Тищенко ніколи не жалівся на здоров’я, не мав такої звички, - згадує Євген Яровенко. – В останнє бачилися з ним підчас матчу першості України серед юнаків, не старших 19-ти років, між «Дніпром» та «Шахтарем». Коли мова зайшла про здоров’я, Тищенко вимовив своє звичне: «Та, по-стариковски».
- За попередніми висновками лікарів, причиною смерті став тромб, - ділиться почутим Володимир Багмут. – Нещодавно Вадим переніс запалення легенів важкої форми, два місяці не міг оклигати. Не знаю, може, це й дало ускладнення.
- Прокинувшись вранці, зауважив, що на телефоні 15 пропущених дзвінків, - знову слово Володимиру Горілому. – Відразу зрозумів, що трапилася якась біда. Набрав Володю Багмута й він повідомив страшну новину, від якої не можу отямитися досі. Ми втратили людину з числа тих, яких у житті трапляються одиниці. Я у своєму житті таких, мабуть, вже не зустріну…
У Вадима Миколайовича залишилася дружина Світлана, з якою він прожив у шлюбі 27 років, а також двоє дітей – 27-річна Катерина і 18-річний Сергій.
Вічна пам’ять видатному Майстрові…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
