За цих вартих окремого життя три календарних роки він публічно всміхнувся, мабуть, лише раз. Стримано, але щиро. Сталося це після того, як Артем Кравець вивів Андрія Ярмоленка на порожні ворота на сьомій компенсованій хвилині гри-відповіді між збірними Словенії і України в Маріборі. Тривалий, виснажливий шлях, впродовж якого кожен крок розглядався під мікроскопом, був пройдений не марно. Принаймні, тепер тренерська совість буде чиста. Що б не вирішив 18 грудня виконком ФФУ.
Наша розмова, котра тривала майже півтори години, відбулася ще до жеребкування в паризькому Палаці конгресів. Це інтерв’ю сміливо ділимо на дві частини не лише через об’єм, а й через смислове наповнення. Сьогодні UA-Футбол публікує той відрізок, який присвячений національній команді, тим трьом рокам тренерської діяльності пана Фоменка, впродовж яких його встигли здійняти до небес і кинути згори до грішної землі по кілька разів. Друга частина, котру опублікуємо завтра, присвячена видатному ліберо зіркової команди київського «Динамо» 70-х, його співпраці з Валерієм Лобановським і тренерській діяльності, яка передувала призначенню на посаду наставника збірної. Звичайно, Михайло Іванович не зрадив собі і залишався стриманим і лаконічним. Але навіть уже фірмове «без коментарів», яке прозвучало впродовж інтерв’ю тричі, звучить красномовніше від тривалих балачок.
- Михайле Івановичу, в час вашого призначення на нинішню посаду ви очолювали комітет збірних команди при ФФУ. Тоді кандидатами називали кого завгодно, але не Фоменка.
- Розглядалися в основному кандидатури іноземців. Їх було кілька, але від усіх змушені були відмовитися, оскільки Федерація була не в змозі задовольнити фінансові апетити потенційних наставників. Мою кандидатуру розглянули лише після того.
- Ви приймали команду з двома очками після трьох матчів і знали ситуацію з середини. Зізнайтеся: справді тоді розуміли, що ця збірна здатна боротися за вихід на чемпіонат світу чи все ж існував певний карт-бланш на підготовку команди до наступного відбірного турніру?
- Ми намагалися робити свою справу і робити її добре. Це стосується і хлопців, і тренерського штабу. Добросовісна робота дала свої результати, починаючи з першого матчу в Польщі. Стосовно ж карт-бланшу, то його не було. Ми розуміли, що треба боротися за путівку на чемпіонат світу.
- Мені відомо, що після переможного матчу у Варшаві тренерський штаб дозволив команді розслабитися, зняти нервову напругу, яка панувала напередодні…
- Для преси ми таких речей ніколи не говорили і говорити не будемо. Те, що відбувається в середині колективу, нехай залишиться між нами. Якщо щось розповіли хлопці, то це їхнє право.
- Так чи інакше, після 3:1 у Варшаві потрапляння на чемпіонат світу вже не здавалося справою утопічною. Це розуміння вочевидь позбавило легкості, котра притаманна матчам без надмірної турнірної ваги…
- Це звичні для професійного футболу речі. Тягар результату, можливо, тис й на нас, але суперник теж мав амбіції й через те теж нервував. Перемагає той, хто здатен побороти емоції і проявити у важливий момент холоднокровність.
- Це питання поставив вам не спроста, адже в наступній зустрічі із прямим конкурентом у Подгориці не обійшлося без щастя. Перший тайм точно складався не так, як би хотілося…
- Щастя – то вилучення Романа Зозулі наприкінці першої половини? Не вважаю, що нам тоді сильно таланило. Була важка зустріч.
- Але за рахунку 0:0 чорногорці чисто виходили сам на сам з Андрієм П’ятовим.
-Без щастя у футболі теж складно. Але щастить тим, хто на це заслуговує. Важливо те, що після перерви ми перебудувалися і змогли зіграти в той футбол, який приніс нам перемогу. А що я сказав хлопцям у перерві, що то була за розмова – нехай залишиться між нами. Внутрішньої кухні виносити на розсуд загалу я не звик ще з того часу, як грав сам. Футболісти зрозуміли, що треба працювати не лише за себе, а й за того хлопця. Гравці довели, що у них було розуміння ситуації і що за таких умов треба робити.
- Після цих перемог вам співали оди, але вже восени 2013-го, коли Україна не змогла обіграти в Києві Англію, з’явилися перші вимоги відставки. Ви на цей тиск і всі наступні, з моєї точки зору, необґрунтовані закиди реагували з дивовижним спокоєм…
- Розумієте, я вже в такому віці, що встиг виробити імунітет проти невмотивованої критики. Тим паче, якби мене критикували чинні тренери, ті, хто їсть зі мною один хліб. Але здебільшого нами були невдоволені ті, хто в футболі все знає та нічого не вміє. Вважаю, що на їхні репліки уваги не треба звертати взагалі.
- Тим не менш, якби у вас була змога зіграти матч з англійцями ще раз, прийняли б інші рішення?
- То вже історія і не бачу потреби до цього матчу повертатися. Тим паче, за мене це часто роблять ваші колеги.
- Україна була об’єктивно слабшою за Францію в плей-оф відбору до мундіалю-2014?
- Безперечно, то була поразка з числа тих, які важко забути. Особливо з урахуванням, що перший матч ми виграли 2:0. Спрацювали усі фактори – два дискваліфікованих гравці, довша лава запасних французів, вища індивідуальна майстерність суперників. Звичайно, пережити таку невдачу складно. Але саме життя і робить нас загартованими. Тому розуміли, що треба рухатися далі, а не зациклюватися на цій невдачі. Вся кар’єра зіткана із таких падінь і підйомів. Головне, зробити правильні висновки.
- Цей поєдинок у Сен-Дені не нагадав вам матчу часів гравецької кар’єри, коли «Динамо» в чвертьфіналі Кубка чемпіонів-1975/1976 перемогло французький «Сент-Етьєнн» 2:0 вдома, але програло 0:3 на виїзді? Звісно, там була своя специфіка…
- Ось ця специфіка й не дає змоги порівнювати. Різні часи, різні ситуації. Спільне лише одне – поразки в обох випадках були болючими і неприємними. Зрештою, коли невдачі приносять задоволення?
- Не секрет, що при формуванні команди ви звертаєте увагу не лише на суто футбольні характеристики футболістів, а й на їхню відповідність колективу. В той час, коли ви очолили збірну, чимало уваги надавалося персоні Ярослава Ракицького, котрий начебто не горів бажанням грати за збірну. Попервах ви Ярослава викликали, але в склад не ставили…
- На поле завжди виходять виключно найсильніші. За ігровими показниками. Ми проводимо тести, визначаємо готовність футболістів, ведемо індивідуальні бесіди. Доводиться враховувати різні дрібниці як фізіологічного, так і психологічного характеру. З дисциплінарною метою я нікого в резерві не залишав. Якщо футболісти роблять правильні висновки, вони рухаються вперед. На мій погляд, життя вчить Ярослава, він вміє робити висновки з власних помилок.
- Буває, що гравці на вас ображаються за те, що ви не ставите їх до складу?
- То треба запитувати у них самих.
- Вони ж теж правди публічно не скажуть.
- Тоді звідки її знати мені? Я у них теж не запитую.
- Знаю, що ображався на вас, залишившись у резерві збірної на матч із англійцями, Марко Девіч. Пізніше, коли ви не виставили його і в матчі з поляками, Марко навіть демонстративно не вийшов на розминку перед матчем з поляками…
- Обираючи склад на гру, тренер відштовхується від можливостей суперника, враховує його сильні і слабкі сторони. Людей з колективу, який запрошений на збір, ми обираємо, опираючись на ці критерії. Звісно, ображені при цьому можуть бути, але тренерів це цікавити не повинно. Футболісти, яких викликають у національну команду, теж повинні сприймати ситуацію адекватно. Грають виключно найсильніші. Колектив – то не 11 футболістів, а команда. Якщо в ній є люди, котрі будуть ображатися, ця команда далеко не піде.
- З огляду на це ви розглядаєте кандидатуру Девіча в світлі включення його до заявки на чемпіонат Європи-2016?
- Що ж я можу розглядати, якщо наразі невідомо, чи буду я наставником збірної? Дочекаємося 18-го числа. Якщо виконком Федерації мені довірить, тоді зможемо поговорити предметніше.
- Мабуть, ви не станете заперечувати, що були на цій посаді особистою креатурою колишнього президента ФФУ Анатолія Конькова. На мій погляд, з Анатолієм Дмитровичем розправилися, усунувши його з посади, доволі підло. Як на зміни керівництва Федерації відреагували ви?
- Без коментарів.
- У стартовому матчі відбірного циклу до чемпіонату Європи-2016 ви не змогли використати відразу п’ятьох основних виконавців. Гадаєте, без них у домашньому матчі зі словаками, який виявився вирішальним, команда була приреченою?
- Давайте згадаємо, скільки ми у тій зустрічі створили моментів. Після того відповідь на ваше запитання з’явиться автоматично. Нагоди ми створювали, хоча багато шансів забити, безперечно, не мали. Не вистачало реалізації. Крім того, тренерський штаб, мабуть, не зумів достукатися до хлопців, запевнити їх у тому, що збірна Словаччини – суперник, який боротиметься за перше-друге місця. Ми словаків вивчали і розуміли, що то команда, котра має чимало швидкісних футболістів. Ще до матчу я говорив, що з цим суперником буде непросто. Зрештою, рахунок ми навіть зрівняли, але шотландський арбітр Крейґ Томпсон вважав, що Андрій Пятов у тому епізоді порушив правила. Думаю, у чемпіонаті своєї країни суддя цей гол зарахував би.
Зрештою, я не звик жалітися на суддів. Тим паче, що відсутність стількох футболістів справді нашу гру послабила. Інша річ, що попервах говорили, мовляв, ми програли слабкому суперникові. Пізніше ваші колеги, думаю, переконалися, що збірна Словаччини справді сильна. Особливо після того, як вони перемогли іспанців.
- Ця поразка вплинула на психологічний стан нашої команди? Не було відчуття, що після цієї гри втрачено чимало?
- Якби так було, то смислу продовжувати боротьбу не бачив би. Ми прекрасно розуміли і налаштовували хлопців, що все ще попереду.
- В обох матчах з фаворитами групи іспанцями команда продемонструвала пристойний футбол, але забити так і не змогла. Гадаєте, причина у відсутності в Україні нападників відповідного рівня?
- З такими суперниками іноді вирішальним може бути єдиний у матчі момент. Забити не вдалося, тому й програли. Нападників справді бракує, але нічого особливого в цьому явищі не бачу. То – природній процес. Згадати навіть збірну Голландії тих часів, коли у футбол грав я. За великим поколінням Йогана Кройффа настала пустка аж до того часу, поки не з’явився Марко ван Бастен. У 70-ті голландці відкрили новий напрям футболу, а потім впродовж десяти років були непомітними взагалі. Зате коли Кройфф став тренером, він вибудував цілу структуру підготовки футболістів з дитячого віку й до дорослої команди, яка функціонує в «Барселоні» понині. Мабуть, Україна нині переживає період пустки. Мабуть, країни, в якій постійно є футболісти рівня Олега Блохіна чи Андрія Шевченка, Кріштіану Роналду чи Ліонеля Мессі ви не знайдете. Одні йдуть, а на появу інших потрібен час.
- В Україні цей час затягнувся.
- Значить, очікуємо генія в майбутньому (усміхається). Залишатимемося оптимістами.
- В наших умовах, на мою суб’єктивну точку зору, збірна України залежна від такого футболіста, як Гармаш. Яскраво з атакувальної точки зору наша команда грала лише тоді, коли на полі був Денис…
- Погоджуся частково. Наша гра залежить від Гармаша зокрема, але не лише від нього. Не схильний вважати, що результат чи стиль гри може залежати від одного окремо взятого гравця. Футболісти мають виконувати те, що від них залежить, вірити в себе і викладатися на полі повністю. А заодно й підіймати рівень свій і національної збірної в цілому.
- Євген Коноплянка до переходу в «Севілью» і перед ним – то різні футболісти?
- Вважайте, що то я вас запитав.
- Ви маєте з чим порівнювати не лише виходячи з зовнішніх відчуттів. На мій погляд, Євген серйозно змінився ментально і це вплинуло на його гру.
- В принципі, згоден. Коноплянка, приїхавши в Севілью, почав там грати на тому рівні, на якому він грає зараз, не відразу. На адаптацію до вимог нової команди йому знадобився певний час. Якби Євген не змінювався, а грав за тим же принципом, що й до того, він би до складу андалусців, мабуть, не потрапляв.
- Як тренер збірної ви бажаєте, щоб наші провідні футболісти грали в Європі без ґарантованого місця у складі чи щоб постійно виступали в основі українських клубів?
- Якби моя воля, то жадав би, аби всі збірники грали за кордоном. Але в хороших клубах і в топ-чемпіонатах. Бо смислу їхати в першості, які українську не переважають чи їй поступаються, не бачу. Приклад Коноплянки має решту гравців мотивувати. Мабуть, іспанський чемпіонат у порівнянні з українським все ж трохи сильніший. Думаю, серед футболістів нашої збірної є такі, які могли б виступати у топ-чемпіонатах і там з професійної точки зору зростати.
- Вас прийнято вважати тренером старого гарту. З огляду на це вам не буває складно знаходити спільну мову з гравцями, менталітет яких відрізняється від вашого?
- Судячи з вашого запитання, ми прийшли наче з іншого світу. У нас просто набагато більший життєвий досвід. До того ж я не вважаю себе тренером старої формації. Якби я таким був, то давно б закінчив з тренерською діяльністю. Я живу сьогоденням і відштовхуюся від вимог сучасного футболу. Спільну мову з футболістами знаходжу легко. Жодних проблем у спілкуванні в нас не виникає. Найперше тому що гравці, приїжджаючи в національну команду, розуміють, куди вони приїжджають.
- Ви теж працювали клубним тренером на початку 90-х і, мабуть, відчували, що великого бажання їхати у збірні футболісти не мали. Зараз ситуація змінилася настільки, що окремі футболісти ображаються, не отримавши виклику в збірну…
- Перехідний період після розпаду СРСР і формування України як окремої держави завершився. Тому нічого дивного немає.
- Михайле Івановичу, можливості нинішньої збірної в розрізі її виступу на Євро-2016 є загадкою, мабуть, для спеціалістів. На ваш погляд, на що здатен на такому крупному форумі колектив, який ви, сподіваюся, очолюватиме?
- Відповідь на це запитання дасть лише час. І лише.
Другу частину розмови з Михайлом Фоменком читайте завтра.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
