Дмитро Безотосний: «В Україні відбувалася незрозуміла агентська робота, тож полетів до Григорчука»

Іще зовсім недавно екс-воротар «Чорноморця» вважався одним із найкращих вітчизняних голкіперів, демонструючи хороші показники надійності. Отож цілком заслужено викликався до лав національної збірної, щоправда, в ролі третього стража воріт. На жаль, отой одеський колектив не зміг пережити економічну кризу. Відтак основні гравці в пошуках стабільного заробітку роз’їхалися хто куди. Найчисельніший десант (Григорчук, Гай, Антонов — транзитом через «Актобе», Безотосний, а ще раніше — Фомін) знайшов фінансово благополучний притулок за майже дві тисячі кілометрів — у азербайджанській «Габалі» з однойменного міста. За 11 місяців про уродженця Хмельниччини вже майже всі забули. «УФ» намагається виправити таку прикру несправедливість.

Без гарантій, чіплятися зубами, з корабля на бал

— Дмитре, якщо пригадаєте, на початку року просили, щоби в інтерв’ю не було жодних запитань про можливий перехід у «Габалу», в якій незабаром таки опинилися. Не хотіли наврочити?

— Не те, що не хотів… Просто на той момент іще не розумів, що, куди й як. Мене попросили приїхати, а остаточне рішення мали ухвалювати на місці. Сказали: «Приїжджай. Хочеш чи ні?». Мені треба було приїхати ознайомитися з усім, і щоб на мене подивилися наживо. Тобто, коли летів за кордон, не було стовідсоткової гарантії, що підпишу конт-
ракт. Отож не хотів забігати наперед, коли в січні питали про «Габалу». Оприлюднювати таку інформацію варто тоді, коли стоїть підпис у документах. Немає підпису — немає сенсу говорити.

— Певне, переїзд у Азербайджан зацікавив роботою з Григорчуком і хорошими умовами?

— Це в першу чергу. Окрім того, Україна відштовхувала тим, що не було жодної добротної пропозиції. Моїм працевлаштуванням займалися. Утім, агенти нічого конкретного не говорили: «Може, туди? А може, сюди? А може, те? А може, се?». Бачив, що відбувається незрозуміла агентська робота. Відтак вирішив для себе, що не хочу йти незрозуміло куди. Тим паче, не було жодного варіанту в Україні. Отож відгукнувся на запрошення Григорчука. До того ж, час не чекає: був січень, команди проходили збори, а в Азербайджані невдовзі мав поновитися чемпіонат.

— До завершення сезону провели 15 матчів, а клуб здобув бронзові медалі першості. Як оцінили результати?

— Зрозумійте, що ми підписували не довгострокові договори. Відтак їхали туди, щоби суто виконувати завдання. Спершу домовився з керівниками щодо піврічної угоди. Проте, за умови виконання завдання, мали бути інші умови та серйозніша мета. Мене це все влаштовувало, бо приїхав у нову країну, бачив, на якому місці перебуває команда. Переговорив із Романом Йосиповичем. Вирішили, що співпрацюватимемо за спільної згоди. Ніхто не чіплятиметься зубами: ні клуб за мене, ні я за нього. Хоча дуже хотів знову виступати в Лізі Європи.

— Чи складно виступати людині за кордоном, котра майже все життя прожила на Батьківщині?

— Ну, все ж не все життя. Був у Підмосков’ї (в Раменському) в доб­рий час. Отож знаю, як це — грати на чужині.

— Улітку розмовляв із Сиваковим про виступи в «Габалі». Говорив, що від запрошених Григорчуком гравціввимагали неможливого. Як справлялися з тиском?

— Якщо так говорив Сиваков, значить, у нього склалося таке враження. Може, журналісти справді, пишучи між рядків, щось подібне мали на увазі, а він здогадувався. Ми приїхали до Романа Йосиповича, щоби йому допомогти. Відтак «акули пера» покладали на нас більше надій і відповідальності водночас. Ми регулярно грали, на нас робили ставку (хоча не завжди, якщо говорити про мене). Відтак од нас вимагали результату. Це нормальна ситуація. Узяти, приміром, «Шахтар» і його легіонерів. Хоча в нас усе ж дають час на адаптацію. У «Динамо» за певних тренерів (не називатимемо, яких) був такий етап, навіть президент говорив, що дає йому рік-другий. А в Азербайджані від нас хотіли все й зразу — з корабля на бал називається. Ми розуміли стиль і вимоги Григорчука, проте його мали освоїти всі гравці. Чотири людини в полі — не воїни.

Перестрибнути сходинки, 729 хвилин, рентген

— Цього сезону «Габала» вперше кваліфікувалася в Лігу Європи. Що ця подія означала для клубу?

— Справді, раніше клуб навіть перший відбірковий етап не міг пройти. Керівники згадували про це, тому хвалили нас, коли проходили чергову стадію. До нас заходили в роздягальню. Бачили, що президент і вболівальники дуже хочуть побачити команду в єврокубках. Думаю, це був значний крок для клубу. Можливо, навіть кілька сходинок перестрибнули виходом до групи ЛЄ.

— Досвід, який набули впродовж останніх місяців у єврокубках, можете зрівняти з тим, що мали в «Чорноморці»?

— Не можу так порівнювати, бо все індивідуальне й особ­ливе. В Одесі змогли вийти з групи, а тут трішки не поталанило, хоча були шанси й можливості.

— Нині (станом на 15 грудня) «Габала» йде на другій позиції. Це хороший показник?

— Те, на якому місці перебуваємо, — другорядне. Головне, де завершимо першість. Не секрет, ми боремося за чемпіонство, прагнемо виступити краще, ніж раніше. Усі цього хочуть, але нам трішки не щастить. Наче доб­ре граємо, а перемагати не завжди вдається.

— До речі, про показники: донедавна ваша «суха» серія тривала 729 хвилин. Чи найдовший цей відрізок у вашій кар’єрі?

— Щиро кажучи, не стежив за цим. Однак, коли травмувався, то почув новину, що завершилася моя тривала серія без пропущених м’ячів. Зрештою, моя справа — грати.

— Завжди не приділяли цьому уваги?

— Чесно, цього разу не слідкував за статистикою. Не до цього було. Чому? Бо часто грали внічию — 0:0. Скажу, що вже краще зіграти 2:1 або 3:2, але виграти. На жаль, не змогли максимально поповнити очковий доробок, тому трішки відпустили першу сходинку.

— Наскільки розумію, останнім часом вам доводиться лише спостерігати за матчами. Схоже, отримали серйозну травму?

— Раніше були проблеми з привідним м’язом, а тепер ось зламав палець на нозі. Отож доводиться дивитися матчі «Габали» за допомоги Всесвітньої мережі.

— До завершення першої частини чемпіонату ще два матчі. Певне, вже залишитеся вдома?

— Так. Після поєдинку з «Ряванем» (30 листопада) лікарі зробили рентген, виявили перелом. Отож одразу поїхав в Одесу, вдома лікуюся. Днями йду на повторний рентген, дивитимемося: якщо утворився кістковий мозоль — добре, ні — чекатиму, коли з’явиться. Думаю, до команди приєднаюся вже на зборах.

— Отож надалі залишаєтеся в «Габалі»?

— Так, улітку ж підписали контракт на один сезон.

— Як загалом охарактеризуєте своє життя в однойменному з клубом місті?

— Готель — тренування — готель — матчі. Отак опишу своє нинішнє життя. Увесь час присвячую футболу. Немає інших видів розваг. Хіба що в гори можна поїхати, подихати свіжим повітрям, і назад — у готель. Інші думки в голову не лізуть.

— Що собою представляє Габала?

— За українськими мірками, це невеличке місто. Поблизу є гірськолижний курорт.

— Чи складно було звикати до нової культури?

— У місцевих мешканців є свої звичаї. Ми не маємо до цього жодного стосунку. Дивимося на все й мовчимо.

— Що найбільше здивувало?

— Є певні моменти, проте не хочу деталізувати їх. У тамтешніх людей свій світогляд. Не маю права обговорювати їхнє життя чи робити зауваження. Я поважаю їх. На мій погляд, їхнє ставлення до віри на порядок сильніше, ніж у нас. Це суто моя точка зору, котра сформувалася із спілкування в футбольних колах. Можливо (чи швидше за все), помиляюся, бо в українських людей теж є своя віра, не менш важлива й вагома.

Дюшбара, діаспора, сімейний консиліум

— Як вам тамтешня кухня? Як розповідав Аржанов, перше, що спробував у Казахстані з місцевого, була конина.

— У них конина, в нас — баранина. Розумієте, у цьому плані живу по-футбольному. Відтак маю раціон відповідний. Не можу собі дозволити таке, що на мені може негативно позначитися. Не дай Бог, узагалі отруюсь. Насамперед, потрібно залишатися професіоналом і стежити за тим, що споживаю. Звичайно, на вихідних можна скуштувати щось, десь і якось. Сподобалася дюшбара (суп із пельменями). Загалом, є багато смачних і різноманітних страв із баранини. У Азербайджані все гаразд із харчуванням. Хоча українцям певні страви можуть здатися гострими.

— Як і з ким проводите своє дозвілля?

— Тут є українська та російська діаспори, тож маю з ким провести вільний час. Намагаємося гуртом або в гори махнути, або в ресторан піти, або в Баку з’їздити. Інколи корисно відволіктися від роботи. Та більшу частину присвячую відновленню та спілкуванню.

— Мешкаєте без з сім’ї?

— Після зборів до мене приїжджала дружина з дитиною на п’ять днів. Організували сімейний консиліум, і вирішили, що для нашого чада буде краще в Україні. Для нас важливо віддати його в садок, аби він міг спілкуватися зі своїми ровесниками. Не хотіли обмежувати його, щоби він повсякчас був із нами. Крім того, в Габалі мінлива погода: то сніг, то туман, то дощ. Немає особливо куди піти погуляти з дитиною. Зважаючи на все, вирішили, що, за можливості, прилітатиму додому навідати родину.

— Як часто буваєте в Одесі?

— До прикладу, коли збірні грають між собою, то нам дають кілька вихідних. Отож у ці вікна є змога побути вдома два-три дні: відтак із дитиною час провів, сім’ю побачив.

— Місяць тому відзначали день народження. Як відсвяткували своє 32-ліття?

— Скромненько, у вузькому колі друзів. Потрібно було готуватися, бо чемпіонат — у розпалі. На той момент був насичений графік: Ліга Європи, чемпіонат і Кубок.

— Григорчук на чолі «Чорноморця» та «Габали» — це одна й та ж людина?

— Ой, складне питання… Тренерська робота з кожним днем, місяцем і роком еволюціонує. Роман Йосипович вносить певні корективи й робить висновки для себе, зважаючи на набутий досвід. Щороку Григорчук прогресує. Як наслідок, з’являються свої нюанси в тренувальному процесі. Його головне гасло — завжди перемагати й підкоряти нові вершини. Це, як було в Одесі, так і залишилося. У цьому плані точно не змінився. Роман Йосипович — максималіст. Отож хоче завжди вигравати, та щоб його команда була лише найкращою.

— Іще недавно вас викликали до лав збірної. Чи плекаєте надію поїхати з Україною на Євро до Франції?

— Це запитання радше не до мене. Я, як і кожен футболіст, тішитимуся, якщо отримаю запрошення до головної команди країни.

— Гадаю, наше інтерв’ю нагадає Фоменку про вас.

— Ага! Розгортає газету Михайло Іванович, а там я, тож перша думка: «А я гадав, що Безотосний уже завершив». Жартую, звичайно.

Євген ДЕМЯН