Одному з найсильніших в українському чемпіонаті леґіонерів є що розповісти. Ставши у 18-річному віці чемпіоном Хорватії, у своїх 20 Бартуловіч вже вважався гравцем основи «Дніпра» Олега Протасова. Коли звідти випав, виявився заручником тривалого контракту з дніпрянами. Втім, попри статус орендованого, Младен залишив про себе гарні спогади і в Кривому Розі, і у Львові, попри те, що виступав за «Карпати» лише впродовж року. З поточного сезону 29-річний хорват став одним із лідерів «Ворскли».
В інтерв’ю UA-Футболу Бартуловіч згадав про достойний окремої кінострічки «Кривбас» першої половини 2013-го, розповів про стосунки з Маркевичем, національні особливості контракту з «Карпатами», а також як вплинуло обопільне вилучення на його стосунки з Сергієм Сімініним. Власне, з розмови про справи поточні ми розмову й розпочали. Однак перше запитання, оскільки бесіда відбулася відразу після повернення сім’ї Бартуловічів з Об’єднаних арабських еміратів, напрошувалося саме собою.
- Младене, післявідпускної депресії на фоні контрасту між арабським сонцем і українськими холодами не відчуваєте?
- Ні, бо гарно відпочили, набралися сил і вже трохи скучили за домом. Можна сказати, що в рідну країну повернулися в прекрасному настрої.
- Україна для вас вже стала рідною?
- Безперечно, адже живу тут вже дуже довго. Для мене Україна стала після Хорватії другою Батьківщиною. Тут я одружився, тут у мене народилася донька, маю чимало друзів.
- У Хорватії часто буваєте?
- Під час цієї відпустки ще не був. Зате нещодавно батьки з братом гостювали у нас, в Дніпропетровську.
- Де плануєте відсвяткувати Новий рік?
- Мабуть, вдома, бо донька ще маленька, до частих перельотів вона не звикла. На католицьке Різдво літали до Праги вдвох із дружиною, а на Новий рік і Різдво православне залишимося вдома. Сподіваюся, випаде трохи снігу, щоб сповна відчути атмосферу цих свят.
- Яких емоції залишилися у вас від стартового відрізку в складі «Ворскли»? З одного боку, команда перемогла «Дніпро», зіграла внічию з «Шахтарем», з іншого ж зазнала очкових втрат у матчах із «Говерлою» і запорізьким «Металургом», швидко вибула з Ліги Європи…
- Ми повинні були виступити краще. Не дорахувалися чимало очків у тих матчах, де перемагати були зобов’язані. Досі не збагну, як ми, ведучи в рахунку і володіючи величезною перевагою, зіграли внічию в Ужгороді. Нічого не поробиш, спробуємо компенсувати ці втрати навесні. «Дніпро» і «Волинь», з якими боремося за єврокубкові місця, поряд.
- У чому, на ваш погляд, причина такої нестабільності? Наче й склад у команди досвідчений, кістяк команди сформований давно, тренер теж не новий…
- Відповісти на це питання однозначно складно, бо в кожної поразки чи нічиєї були різні причини. Вважаю, що нам важко грати проти команд, які закриваються, діють від оборони. Власне, найчастіше ми губили очки саме за таких обставин. Суперники не давали нам розбігтися. Комфортніше почували себе в поєдинках з «Дніпром» чи «Шахтарем», коли отримували простір і могли проводити швидкі контратаки.
- Може, вибив команду з рівноваги матч-відповідь кваліфікації Ліги Європи проти словацької «Жиліни»?
- Шок після того поєдинку був величезним. Перемога була фактично в кишені, але пропустили на останній секунді й вилетіли. Втім, розуміли, що життя триває. Мусили готуватися до матчу з «Шахтарем», котрий відбувся всього через три дні. Добре, що зіграли тоді внічию. Це допомогло нам уникнути затяжної депресії. Хоча осад після матчів із «Жиліною» залишився чималий. Ми могли й мали проходити цього суперника.
- Вирішальним у тому протистоянні все ж виявився не пропущений у Полтаві м’яч, а результат 0:2 у Жиліні. Видається, що словаків ви просто недооцінили…
- Для нас то був перший у цьому турнірі матч, тоді як «Жиліна» встигла пройти двох суперників. Ми лише входили в Лігу Європи, словаки були ліпше адаптовані. Можливо, вплинуло стартове хвилювання. Ми програли 0:2, але ж мали забивати і з гри, і не реалізували пенальті. Вдома ми продемонстрували, що є сильнішими, забили три голи. А те, що трапилося на заключних секундах – просто нещастя.
- Під найсильнішу обструкцію за підсумками тих поєдинків потрапив Олександр Ковпак, котрий у Жиліні не реалізував пенальті, а вдома замість притримати незадовго до пропущеного голу м’яч, вирішив пробити з середини поля.
- Персональних звинувачень в середині команди не було. Програв не футболіст Ковпак, а весь наш колектив. Винити в поразці одну людину було б вершиною несправедливості. А уявіть, якби Ковпак у тому моменті забив? Був би героєм. То ж футбол, рішення треба приймати за долі секунди і не завжди вони виявляються правильними.
- Вам особисто Василь Сачко на початку сезону місця у складі не знаходив…
- Найперша причина полягає в тому, що я півроку не грав на рівні Прем’єр-ліги. За дубль «Дніпра» виходив регулярно, але то трохи інший рівень. Щоб повернути собі форму, ігровий тонус, знадобився час. Зрештою, розумів, що у «Ворсклі» мені попервах буде складно, ще тоді, коли підписував контракт. Залишалося лише працювати. Додавав з кожним місяцем і врешті певну користь команді приніс. У усякому разі, ні на кого я не ображався, розумів, що мушу повернути оптимальні кондиції.
- Тренер ставився до ваших труднощів з розумінням?
- Так. Ми з Сачком легко знайшли спільну мову. Бодай тому, що в один період виступали разом за «Кривбас» у статусі гравців. Василь – футбольна людина, він багато спілкується з футболістами індивідуально. Кожен гравець чітко розуміє, що від нього вимагається. Думаю, у Сачка все виходить. Найголовніше для нього – щоб на полі був порядок. Найперше від футболістів вимагається діяти дисципліновано.
- У «Ворсклі» ви грали на трохи незвичній позиції центрального півоборонця. Наскільки легко адаптувалися до нових вимог?
- Зазвичай ми з Артемом Громовим і Санжаром Турсуновим змінюємося позиціями. Навіть якщо з перших хвилин номінально граю в центрі, загалом більше часу все ж проводжу на фланзі. Безпосередньо в центрі тренер пробував мене лише в кількох матчах. Коли приносиш команді в лінії атаки користь, то прив’язка до позиції особливого значення не має.
- Вашим партнером за командою є Сергій Сімінін, футболіст, з яким у вас восени 2012-го виник інцидент, який призвів до обопільного вилучення. Тоді ви пішли у жорсткий стик, Сергій відповів…
- (Сміється). Образи одне на одного не тримали відразу, ще виступаючи за різні команди. Сімінін – сильний оборонець, жорсткий, проти нього грати дуже важко. Ми з Сергієм згадували той момент і сміялися з нього. Бо там не стільки ми на вилучення напрацювали, скільки не розібрався в ситуації суддя (Дмитро Жуков – авт.). Точніше, арбітр не розібрався взагалі, бо зіткнення було не настільки жорстким, щоб карати його червоною карткою. Нині у нас із Сімініним гарні стосунки. Тим паче, що найчастіше нам доводиться грати на одному фланзі.
Осінь 2013-го. Вилучення в Харкові
- Так чи інакше, за останніх чотири сезони ви отримали п’ять вилучень. То за умови, що за перших шість українських чемпіонатів червоних карток арбітри не показували вам взагалі…
- Що правда, то правда. Звичайно, я не зовсім згоден, приміром, із вилученням, отриманим у поточному чемпіонаті, в грі з «Чорноморцем». Моє порушення на Ґеорґії Ґадрані на червону картку не тягнуло… Я вже навіть намагався аналізувати, чому так часто вилучаюся. Наче й не граю останнім часом надто жорстко. Раніше виходило, що за сезон мав багато попереджень, але обходився без вилучень. Зараз навпаки жовтих карток майже не отримую, зате регулярно трапляються червоні. Вже й намагаюся бути стриманішим, щоб ця історія не повторювалася.
Осінь 2015-го. Вилучення в Одесі
- Власне, після отриманого в минулому сезоні вилучення за порушення на донеччанинові Бернарді ви за основу «Дніпра» більше не грали, хоча й залишалися в обоймі понад півроку. Гадаєте, цей епізод зламав вам кар’єру в дніпропетровському клубі остаточно?
- То була одна з причин, хоча справи у мене недобре складалися й до цієї картки. Я ж понад місяць не грав за першу команду й до матчу з «Шахтарем». Вже тоді, коли тривало перше коло минулого чемпіонату, розумів, що доведеться шукати інші варіанти продовження кар’єри. Вилучення моє становище погіршило ще більше.
- У вас не склалися стосунки з Мироном Маркевичем?
- Не в тому річ. На моїй позиції грав Євген Коноплянка, мабуть, найкращий гравець України. Конкурувати з ним було важко. Так, в окремих матчах я виходив, але то було ситуативно, коли не міг грати Євген. А стосунки з Маркевичем у мене були цілком нормальні. Я цього тренера ціную і поважаю.
- Проти «Копенґагена», коли Коноплянка був травмований, в грі-відповіді Ліги чемпіонів ви навіть вийшли в основі…
- А зазвичай виходив на кілька хвилин. Наскільки я розумію, Маркевич розраховував набрати багатьох іноземних футболістів. Оскільки я теж леґіонер, знайти мені місце на полі в умовах ліміту було складно. При цьому я Маркевича не засуджую. У нього своє бачення. Думаю, він хоче створити команду з іноземців, щось на кшталт свого «Металіста».
- Ваш тривалий контракт з «Дніпром» виявився палицею з двома кінцями. З одного боку, знаходилися в непоганому клубі. З іншого – переставши потрапляти до складу, були від дніпрян залежними і вимушено грали по орендах…
- Не можна шкодувати за минулим. З «Дніпром» теж пов’язані різні періоди кар’єри – і гарні, і погані. Загалом своєю кар’єрою задоволений. Може, хотілося б довше пограти власне у «Дніпрі», але вийшло як вийшло. Попервах, коли перестав потрапляти до основи дніпрян, я сам прохав, щоб мене віддали в оренду. Хотів мати більше ігрової практики.
- У стартовому для себе в складі «Дніпра» сезоні-2006/2007 ви вважалися гравцем основи. Олег Протасов вам довіряв, але у наступному чемпіонаті усе помінялося. Чому?
- В першому колі теж наче грав багато. Ми завершили першу половину чемпіонату на першому місці, а в зимовому антракті клуб запросив чимало нових футболістів. Запитав Протасова, на що можу розраховувати. Він сказав, що стільки ігрового часу як раніше, у мене вже не буде. Тренер сказав, що для мене як молодого футболіста оптимальним варіантом буде оренда. Якраз з’явилася можливість піти у «Кривбас». Я погодився.
- Після команди, яка претендує на чемпіонство, ви потрапили в клуб без суттєвих турнірних завдань.
- Молодий футболіст мотивацію знайде завжди. Хотілося грати, повернутися в «Дніпро». До того ж українська ліга тоді була сильною, набагато сильнішою, ніж зараз. Тренер Олег Таран, який тоді очолював «Кривбас», своє вміння досягати результату демонстрував завжди. Коли до нього йшов, то знав, що з ним «Кривбас» вигравав у 1999 році бронзу. Таран вміє працювати з молодими футболістами. Він давав шанс багатьом, зокрема й мені. Особливо сильну команду цей тренер створив у сезоні-2012/2013. Щоправда, після того чемпіонату «Кривбас» розвалився, але грали ми дуже добре.
Шкода, що все так завершилося, що нас не захотіли фінансувати. Команда у нас була така, що в наступному сезоні могла боротися за єврокубки. Футболісти в «Кривбасі» тоді були сильні – Олексій Антонов, Денис Дедечко, Сергій Самодін, Віталій Лисицький, Богдан Шершун, Валерій Федорчук. Ми грали разом тривалий час, зігралися майже ідеально.
- Ця команда – то явище для нашого футболу, адже, мабуть, ніхто більше в новітні часи не грав без грошей так, як то робили ви. «Кривбас» тоді зіграв внічию з «Динамо», переміг «Дніпро», у рівній боротьбі поступився «Шахтареві»…
- Ми намагалися не думати про те, що буде завтра, а виходили на кожну гру і прагнули перемогти. Хоча, звісно, розуміння, що «Кривбасу» може не стати, існувало. Відповідно мали підшукувати інші варіанти працевлаштування і мусили себе проявляти з ліпшого боку. Власне, та гра, той футбол нам справді допомогли. Майже всі футболісти після «Кривбасу» влаштувалися у клубах Прем’єр-ліги.
- А за «Кривбас» ви, виходить, ті півроку відіграли безкоштовно?
- Саме так. За п’ять місяців виступів не отримали й копійки. Прикро, що так вийшло.
- Судитися не намагалися?
- А з ким судитися, якщо не стало клубу?
- З колишніми власниками. Вони нікуди не ділися.
- Якби все було так просто, то. Звичайно ж, ми боролися б. Гроші ж не малі. Листи на адресу Федерації ми писали. Нам відповідали, що немає клубу і вдіяти нічого не можна. Зізнаюся, я не розумію, як так може бути.
- Помічником Тарана у «Кривбасі» був ваш тесть Сергій Башкіров. Для вас це був плюс чи мінус?
- Річ у тім, що з Башкіровим ми працювали ще до знайомства з Наталею. Не виникало жодних проблем, але після одруження стало трохи складніше, бо в команді на цей родинний фактор почали звертати увагу. Відповідно й вимагати з мене почали суворіше. Стало важче. Найперше з моральної точки зору, бо відчуття були незвичні.
- Робочі стосунки не переходили в побут?
- Ні. Коли зустрічалися з тестем у період спільної роботи в «Кривбасі», то про роботу намагалися не згадувати. Спілкувалися на нефутбольні теми.
- Після «Кривбасу» ви опинилися в «Карпатах». У команді тоді теж ситуація була специфічною: керівництво клубу виставило на трансфер 19-х футболістів, які грали в попередньому сезоні, і суттєво знизило найвищу планку зарплат…
- Ми тоді з «Кривбасу» разом з Валерою Федорчуком поїхали. Розуміли, що ситуація складна. Коли їхали на перший збір, стан команди був плачевний. До 12-ти гравців додалося п’ять представників дублюючого складу, котрі на рівні Прем’єр-ліги не грали ніколи. Оптимізму додалося, коли з’явилися Павло Пашаєв, Діма Льопа і Саня Гладкий. Андрій Ткачук, Олег Голодюк, Сергій Зеньов та деякі інші футболісти, котрі були виставлені на трансфер, змогли домовитися з керівництвом перед самим стартом чемпіонату. Команда у нас організувалася вже доволі непогана, до того ж прогресували деякі молоді гравці, скажімо, Вова Костевич, котрий нині є одним з лідерів «Карпат».
- Львів’яни тоді справді заграли, але спочатку ситуація виглядала такою, що ще поразка чи дві – й тренер Олександр Севідов міг піти у відставку…
- У перших шести турах було дуже важко. Ключовою стала гра з «Говерлою». Ми перемогли 1:0 і після того поступово почали підійматися вгору. Команда відчула впевненість у своїх силах. Звичайно, додала її перемога 3:2 над «Шахтарем».
- Гру «Карпат» при Севідові можна назвати з тактичної точки зору простою. Але результат вона приносила.
- Вважаю, що ті «Карпати» свій потенціал розкрили не в повній мірі. Якби ця команда і цей тренер залишилися в наступному сезоні, ми претендували б на місце в єврокубках. Ми добре зігралися, в команди вже з’являвся свій малюнок гри. Власне, показово, що Гладкого забрали в «Шахтар», Федорчука й мене – у «Дніпро», Ґреґора Балажіца – в сербський «Партизан». Шкода, що протрималися ми лише один сезон, а далі Севідову працювати не дали.
- Сам Олександр Володимирович в інтерв’ю UA-Футболу говорив, що він їхав у відпустку, ще не відаючи про близьку відставку…
- Та ми всі у той період розраховували залишитися. Однак літня перерва у «Карпатах» знову вийшла неспокійною. Мушу сказати, що від Львова у мене залишилися виключно позитивні спогади. Там особлива атмосфера, відчувається, що команда потрібна, що є віддані фанати, немає байдужості. У Львові нас впізнавали на вулицях, чого в деяких інших містах не було.
- Нинішній наставник «Карпат» Іґор Йовічевіч – ваш земляк. Він хотів залишити вас у команді?
- Так. Я був з командою на зборах у Словенії. Але вже після повернення до Львова мені зателефонували з «Дніпра» і сказали, що треба повертатися. Зізнаюся, мав бажання залишитися у «Карпатах». Хотілося попрацювати з новим тренером, до того ж у мене склалися добрі стосунки з вболівальниками. Відчував, що у Львові мене поважають і підтримують.
- Мабуть, мова найперше про фанатів, адже на матчах «Карпат» центральні сектори зазвичай були порожніми. Ситуація у Кривому Розі, коли «Кривбас» знаходився між землею й небом, була аналогічною…
- Погоджуся з вами, але зроблю в цьому контексті комплімент полтавським вболівальникам. З літа і по самісіньку зиму впродовж цих півроку трибуни нашого стадіону заповнюються непогано. «Ворскла» має один з найліпших показників відвідуваності. 7 000-8 000 – показник непоганий. А у Львові справді підтримували найперше фанати. Трибуни «України» заповнювалися лише на матчах проти лідерів. Зрештою, я людей не засуджую. Ситуація в країні зараз складна, людям, мабуть, не до футболу, бракує грошей. Бо похід на стадіон покупкою квитка не обмежується. Треба щось купити дитині. То – зайві витрати, котрі собі нині може дозволити не кожен українець. Та й, будемо відвертими, рівень футболу в останніх чемпіонатах впав. Це теж вболівальників відштовхує. Тому й ходять люди найперше на «Динамо», «Шахтар», «Дніпро».
- Виступаючи за «Карпати», українську мову встигли підівчити?
- Звичайно. У мене навіть у контракті був пункт: вивчити українську мову.
- Нещодавно ви говорили, що львівський клуб досі не розрахувався з вами за два місяці…
- Наразі мені цих грошей не повернули. Але повернути обіцяють. Сподіваюся, що слова ті люди, які його давали, дотримаються.
- Виступаючи в 2010 році в «Арсеналі», ви говорили, що хотіли б змінити обстановку і пограти в іншому чемпіонаті. Однак з того часу й понині залишаєтеся в Україні.
- Річ у тім, що у мене тоді якраз закінчувався контрак і була нагода щось змінити. Точніше, розмови такі велися. Але переконали залишитися й з того часу звик до України й нашого чемпіонату остаточно. Зрозуміло, що ситуація зараз не найліпша, але сподіваюся, що все налагодиться. Зрештою, чому сподіваюся? Переконаний, що труднощі минуть і все буде гаразд. І в країні, і в українському футболі.
- Небезпека війни змусила виїхати з України багатьох леґіонерів…
- Війна – то завжди страшно. Нині всі ми мріємо про мир, щоб жити так, як жили раніше. Для мене після Югославії то вже друга війна в житті. Ми жили на нинішній території Боснії і Ґерцеґовини, у місті Какань, серед мусульман. З початком бойових дій довелося залишати усе, виїздити в Хорватію, туди, де живуть католики. Раніше люди різних віросповідань були змішаними, жили разом. Зрештою, то я вам переповідаю розповіді своїх рідних, але був ще малим, п’ятирічним хлопчиком, пам’ятаю лише деякі дрібниці.
- Власне, у Хорватії ви й проявили себе, як футболіст, ставши у першому ж сезоні в складі сплітського «Хайдука» чемпіоном країни. При цьому ви у своїх 18 були наймолодшим футболістом команди…
- Почалося все з того, що «Хайдук» програв на стартовій стадії Ліги чемпіонів ірландському «Шелбурну». Після того тренера Івана Каталініча, котрий в Україні працював з «Карпатами» і запорізьким «Металургом», відправили у відставку. Бунт підняли фанати. То вони змусили керівництво відмовитися іноземців, котрі грають не так, як би хотілося й звернути увагу на гравців молодіжного складу. Ми ж якраз у попередньому сезоні стали чемпіонами Хорватії. Ось новий тренер Блаж Слішковіч перевів з нашої команди відразу п’ятьох гравців до основного складу «Хайдука». Серед них був і я. Власне, при Каталінічі я з першою командою теж тренувався, але на поле ще не виходив. У дебютному ж матчі при Слішковічі я заробив пенальті й з того часу грав у основі постійно.
- З вами у «Хайдуці» грав Ніко Краньчар, котрого тоді називали одним із найобдарованіших гравців Європи…
- Ніко прийшов трохи згодом, не на початку сезону. У нього виник конфлікт у заґребському «Динамо» й «Хайдук», скориставшись цим, з задоволенням забрав Краньчара до себе. Тоді це виглядало чимось неймовірним. Ніхто не вірив, що таке може статися. Ніко - вихованець, символ і капітан динамівців. Його перехід у «Хайдук» здавався нереальним.
- Після чемпіонського сезону «Хайдук» у наступному виступив невдало – лише п’яте місце. І то за умови, що в складі з’явилися інші відомі в недалекому майбутньому гравці – Нікіца Єлавіч, Нікола Калініч, з «Шахтаря» був орендований воротар збірної Стіпе Плетикоса…
- А ще прийшов новий тренер – Мирослав Блажевіч. Разом із ним у складі почали з’являтися нові молоді гравці. Мабуть, гірше у порівнянні з минулим сезоном зіграли ті, хто був у чемпіонському складі. На додачу до всіх бід взимку я отримав серйозну травму. Усі ці труднощі в сукупності створили умови, за яких мені довелося з «Хайдука» піти. Зрештою, клуб найперше з продажу молодих футболістів і живе. Коли надійшла пропозиція з «Дніпра», мене вирішили продати.
- Єлавіч проявив себе в англійській Прем’єр-лізі. У вас таких варіантів не було?
- Почнемо з того, що Нікіца, котрий старший за мене на рік, на сезон довше грав у «Хайдуку», потім виступав у Бельгії, віденському «Рапіді», шотландському «Рейнджерсі». І лише після того був «Евертон». Шлях, погодьтеся, довгий і важкий. Я в свою чергу перед переходом у «Дніпро» добре знав, куди іду. Дніпряни у той період при Євгені Кучеревському добре виступали в єврокубках. Крім того, пошукав інформацію в інтернеті, порадився зі Стіпе Плетікосою і Даріо Срною, котрі вже виступали в Україні і мали уявлення про можливості команд. «Іди, - казали, - вони постійно в трійці, виступають у Європі».
- Пізніше Калініч радився вже, мабуть, з вами?
- Так.
- Тільки позитивне йому розповідали?
- Якщо він перейшов, значить, тільки позитивне (сміється).
- Калініч заграв у «Дніпрі» при Хуанде Рамосі. Ви з цим тренером мали якісь контакти?
- Взагалі жодних. Коли Рамос прийшов, я знаходився в «Арсеналі». Іспанець сказав, що будуватиме нову команду й про мене не згадував. Весь той час, поки Рамос тренував «Дніпро», я перебував в оренді, не запрошувався на жодні збори.
- Зараз, у 29-річному віці ви ще думаєте про зміну обстановки?
- Я знаходжуся в Україні, граю в хорошій команді і ціную те, що в мене є. Звичайно, свій рівень хочеться підвищувати завжди. Сподіваюся, можна це робити й із «Ворсклою». Приміром, вірю, що знову потрапимо в єврокубки. Безперечно, розвиток клубу залежить від фінансового благополуччя. Тому знову повторюся: хочеться, щоб закінчилася війна.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
