Олександр Тимощук: «Поки син ще має бажання та наснагу грати на високому рівні в пристойних клубах»

Футбол України 10 Січня, 09:47 769
Олександр Тимощук: «Поки син ще має бажання та наснагу грати на високому рівні в пристойних клубах»
Sport Arena поспілкувалася з батьком Анатолія Тимощука. Олександр Іванович розповідає про нинішню роботу функціонера та згадує найцікавіше з футбольного минулого сім'ї Тимощуків.

Тимощук-старший не поспішає на пенсію, віддаючи багато сил у роботі спортивним директором аматорського клубу Ласка з села Боратин.

Наприкінці року (розмова сталася ще в листопаді 2015) Тимощука-батька було непросто виловити з футбольно-господарських клопотів. Але вже коли Олександр Іванович викроїв годину часу на розмову, то перетворив її на дійсно цікаву розповідь. Розповідь не лише про свого зіркового сина, а й про себе, роботу в Ласці, запальні футбольні подорожі та багато інших речей.

«Двоє хлопців з Ласки зараз грають в командах Волині U-19 та U-21»

— Олександр Іванович, як вам працюється на посаді спортдира? Присвячуєте Ласці всього себе?

— Так, на сьогоднішній день, можна сказати, це моя головна справа. Мені подобається така діяльність, до того ж сам клуб добротний і постійно розвивається. Ласка грає в чемпіонаті області та має такий спортивний комплекс, яким в регіонах мало хто може похвалитися. Це багатофункціональний комплекс, розрахований не лише на футбол, а й на міні-футбол, легку атлетику, волейбол, теніс та баскетбол. До речі, це оцінили і в Європі: минулого року наш СК на конкурсі в Кракові отримав винагороду «Кришталева цегла» в номінації «Кращий спортивний комплекс східної Європи».

— Як сталося, що ви стали спортивним директором Ласки?

— Я вже багато років проживаю в Боратині (село біля Луцька — прим. М.С.), а за часів Радянського Союзу працював у місцевому дослідному господарстві. В тому ж дослідному господарстві на півставки був і спортінструктором. Потім в часи перебудови закинув ту справу, бо футбол явно занепав. Але якось в Боратині, вже в наш час, з’явився один ентузіаст, який переконав голову сільської ради — потрібно створити футбольний клуб. Після того справа отримала імпульс від місцевої влади, був побудований новий комплекс, а мене запросили допомагати в організаторській справі. Все починалося з однієї команди в чемпіонаті району і доросло до шести команд потужного клубу.

— Цікаво, як футбольний ентузіазм переміг політичну бюрократію…

— Слава Богу, якось таки переміг. Але тоді знайшлося і чимало противників серед депутатів сільської ради. Це зараз сільрада надає велику підтримку Ласці, а в той час багато хто не розумів суті цієї справи. Сьогодні ж люди на прикладі своїх сімей бачать, як футбол відриває дітей від негативного впливу вулиці та дає можливість нормально розвиватись. Ясно, що не всі стануть професійними футболістами. Але в той же час малеча не йде займатися дурницями на вулицях, а присвячує час саморозвитку.

— Тим не менш, позитив буквально приглушується розмовами про стан аматорського футболу в Україні та кількість команд в обласних першостях…

— На жаль, але у нас у вищій лізі всього дев’ять команд — це один з найменших обласних чемпіонатів в Україні. Скоро перейдемо на новий формат у два етапи, тому хороших матчів вистачатиме. Та загалом учасників мало. Коли Кварцяний став головою Волинської федерації футболу, то почав прикладати багато зусиль для зрушення ситуації з мертвої точки. Та поки результату обмаль (а по закінченні сезону дві команди все-одно припинили існування). Вся проблема в зосередженості на коштах приватників. Держава ж взагалі нічого не робить для любительського футболу.

— Не вдається знаходити порятунок у великих державних та приватних підприємств?

— Ні. Наприклад, в Луцьку є чималий підшипниковий завод, але він належить шведам. А їм нема діла до нашого футболу. Так само Боратин на своїй території має німецький завод Кромберг. Але німці теж лише платять податки і працюють на своє благо.

— Як у «двох словах» можете описати футбольну інфраструктуру волинського краю?

— Загалом начеб то команди мають поля, та в окремих випадках то просто жах! Лише у трьох команд області є газони, на яких можна нормально провести весь сезон. А для цього за покриттям треба слідкувати. Наприклад, у нас таку роботу постійно виконують одна-дві людини. Після кожної гри вони коткують поле, при потребі можуть зробити вставку в пошкодженій зоні, а перед зимою засипають поле земляним шаром (це робиться для збереження трав’яного покриву). Інші ж не проводять таких заходів, і поля в погану погоду не витримують критики. Звідси не лише поганий рівень футболу, а й травми.

— Ласка займається дитячим футболом? Є дитяча школа або футбольна секція, чи представлений клуб в дитячих турнірах?

— Так, маємо свою школу. Але такої катастрофічної ситуації з дитячими тренерами, як у Луцькому районі, більш у Волинській області нема ніде. На весь наш район працює лише один (!) дитячий тренер, який тренує саме у нас. Все! В інших районах дитячих тренерів нараховується більше, а от в нас — біда. Можливо, склався стереотип, що в Луцькому районі все перекривають дитячі школи Луцька. Але сам район чималий, і часто дітям далекувато їздити в місто з навколишніх сіл. А на периферії шкіл та спеціалістів нема.

Тому мали брати ще одну людину на приватних засадах, коли тренера утримує лише клуб. Але клуб з чемпіонату області мусить мати дитячу команду (типу «дублерів», якщо проводити аналогії з професійним футболом). Зараз це команда 1999-2000 р.н. Також є декілька молодших колективів, які грають в чемпіонаті району. Пам’ятаю, коли сім років тому ці команди лише створилися, в їх складі не було ні одного місцевого футболіста. А зараз — 70-80 відсотків місцевих. Тобто робота дає результат.

— Знаходились такі, кого в юнацькому віці забрала до себе Волинь?

— Так. В цьому сезоні у нас грав Євген Котюн, якого забрали в «молодіжку» Волині. А в U-19 взяли Андрія Ярошенко, який займався у нас три роки. Сам він із Луцька, але сміливо може вважатися нашим виконавцем.

«Колись мене зупинив міліціонер і не хотів відпускати. Що б я йому не розказував про футбол, а він каже: «Мені не цікаво, я боксер»

— Перебуваючи спортивним директором, відпочивати на лаврах зовсім немає коли?

— Загалом життя вирує, треба постійно рухатися. Але виходить і вдома побути, бо багато питань вирішується за допомогою одного-двох телефонних дзвінків. Завдяки чималому досвіду та дякуючи Толіку, який створив таку повагу для нашої сім’ї, багато справ вирішую телефоном.

— Тобто часу на рибалку вистачає?

— Ні, це не про мене. Я не рибалка та не мисливець, люблю відпочивати більш простим способом.

— Проте колись ви розповідали, як зайшлися про риболовлю з Мірославом Клозе під час перегляду одного з матчів Анатолія…

— А-а-а, було діло, бо сам Клозе — азартний рибалка (посміхається). Мірослав розказував, як за часів у Баварії одного разу був травмований, і замість поїздки з командою на матч пішов рибалити. І хоча після того хвалився перед хлопцями уловом, але відразу з зазначив: «Я ловив і відпускав назад» (сміється). Я ще потім жартував над ним: «Здам тебе ван Галу, що не поїхав з командою на матч, а пішов рибалити. Був би ти опорником, точно здав би. А так — нехай» (посміхається).

— Як спілкувалися з Клозе?

— З ним дуже легко польською. Хороший хлопець Міро, приємно було спілкуватися.

— Будучи батьком відомого футболіста, наскільки відчуваєте публічність?

— Загалом життя спокійне, ніхто не докучає. Але бувають ситуації, коли впізнають та сприймають як батька зіркового футболіста. Буває, ДАІ зупинить за перевищення швидкості, та потім відпустить… (сміється) Взагалі я відповідально ставлюся до правил дорожнього руху, але сам люблю швидкість. Особливо, коли їду хорошими дорогами до Києва чи Львова. Тоді вже трохи «притоплю», а тут раз — міліціонер махає звертати обабіч… Дивляться — «Ага, Тимощука батько на футбол їде… Ну добре, їдьте, але не перевищуйте».

Лише одного разу мене серйозно оштрафували на дорозі. Біля Рівного зупинив один і мучив до останнього. Каже, «мене футбол не цікавить, я боксер» (сміється). І що б я там йому не казав, але довелося відповідати на повну. Хоча загалом так і має бути, тому зараз їжджу не так швидко і не зловживаю прізвищем.

— Сусіди часто цікавляться «Як там Толя?»

— Так, завжди обговорюємо його матчі, закордонні чемпіонати та просто говоримо про футбол.

— Взагалі, маєте можливість спостерігати за чемпіонатом Казахстану?

— Інтернет дозволяє. Правда, найважливішого матчу Кайрату в сезоні — проти Астани — так і не переглянув. Довго шукали трансляції, але жоден сайт з якихось причин не транслював гру. Шкода, що телебачення не показує.

— Вже вдалося самим погостювати у сина?

— Поки ні, якось не складалося, були зайняті іншими справами. Тому домовилися з Толіком, що прилетимо з мамою вже на весні, як потепліє. Я ще ніколи не був у Казахстані, тому цікаво буде трохи подивитися країну. Толік каже, що дуже гарні весною гірські краєвиди.

— По словам Анатолія, як було адаптуватися в Казахстані? Все-таки країна далеко не передова, Середня Азія…

— Ні, все нормально. Адаптувався-прижився, умові гарні. Каже, що бережуть-поважають. До того ж, в Кайраті ще не грав футболіст такого рангу.

— Здивувалися, коли син вивів Кайрат на поле в ролі капітана?

— Так, був подив. Але дуже радий — значить, довіряють та відносяться серйозно.

— В одному з інтерв’ю Анатолій казав, що Кайрат нагадує йому Шахтар на початку свого шляху становлення…

— Цілком можливо. Толя потрапив у Шахтар в 1998 році, застав ще стару базу та статус звичайної середньої команди. А потім вже Шахтар став підніматися. На такому ж шляху знаходиться і Кайрат: клубом почали серйозно займатися, будують дуже потужну базу, ставлять серйозні задачі… Але в Казахстані з цим непросто, бо футбол не стоїть на першому місці. В Кайраті основа закладена на любові президента клубу до футболу. Загальної ж масової зацікавленості футболом немає, стадіони заповнюються погано.

— В Україні багато людей сприймають Кайрат як продукт «грошового мішка». Що думаєте про це?

— Не варто так ставитись до такого клубу. Кайрат — це фактично бренд, який має вагоме ім’я ще з часів Союзу. Кайрат був єдиною командою, що представляв Казахстан у вищій лізі чемпіонату СРСР та демонстрував якісний футбол. Це клуб з серйозним корінням, який продовжує розвиток і явно не заслуговує на звання «проекту нафтодоларів».

— На ваш погляд, які шанси у Кайрата стати чемпіоном у найближчі рік-два?

— Все дуже можливо. Побачимо, ким і як вони підсиляться в цей час, і наскільки покращиться гра.

— Як вам взагалі рівень казахського футболу?

— Порівняно з Україною рівень явно нижчий. Часто бракує запалу та самовіддачі, більшість гравців нижче класом від наших. Як би там не було, а український чемпіонат набагато сильніший.

«Деякі російські клуби теж запрошували Анатолія, але він обрав Кайрат»

— Як ви сприйняли перехід Анатолія в Кайрат?

— Коли з’явився варіант із Кайратом, ми багато радились. В той час йому пропонували залишитися в Зеніті та бути граючим тренером «дубля». За умовами та фінансами обидві пропозиції виглядали фактично однаково. Але Толі не подобалось, що команда грає без турнірного завдання (головна ціль одна — підготовка футболістів для першої команди). А в нього такий характер, що він так не може. Кайрат же виглядає амбіційним проектом, команда постійно грає в єврокубках. Тому хоча і далекувато від України, але вирішив вибрати Казахстан.

— В нинішніх умовах залишатися в Росії — взагалі не варіант?

— Начеб-то російські клуби теж робили пропозиції, але загалом Толя обрав Кайрат. Ясно, що впливала і політична ситуація — певного негативу та косих поглядів було не уникнути. Але, як казав син, в Зеніті ніхто навіть не натякнув та не сказав — всі відносилися з розумінням та сприймали нормально. Ясно, що шовіністів вистачає загалом. Але є й багато нормальних людей, з якими збереглися добрі стосунки.

— Ще кудись кликали, крім Кайрата?

— Так, але пропозиції надходили від команд «середньої руки».

— Повернення в Україну не розглядалося?

— Ні. Поки син ще має бажання та наснагу грати на високому рівні в пристойних клубах. При підписанні контракту Кайрат пропонував угоди лише на півроку, але Толя наполягав на терміні в півтора року. І зараз не шкодує — все складається добре, слава Богу. Бережуть, поважають, десь можуть дати і відпочити (все-таки вік уже солідний).

— В Кайраті не пропонували бути граючим помічником тренера?

— Ні, всі хотіли бачити в Кайраті саме Тимощука-футболіста. Хоча Толя зараз має отримувати тренерський диплом категорії «А», а далі є плани на PRO-диплом.

— То скоро є шанси на дебют Тимощука-тренера?

— Хто знає, може і тренером, а може і спортдиректором, абощо. Судячи з його настрою, Толя більше налаштований на організаційну роботу в футбольній структурі. Хоча і тренером може бути, розуміння футболу має добре. Але більше чомусь приваблює праця футбольного функціонера.

— Все більше з’являється тенденція, що для «новоспечених» тренерів нема роботи…

— Так, варто лише подивитися, які спеціалісти сидять без роботи: Павлов, Дем’яненко, Бакалов, Буряк… На жаль, коли нема фінансової стабільності, то й менше робочих місць.

«Коли Зеніт грав в Манчестері в фіналі Кубку УЄФА, Толік фактично врятував Боярського»

— Який матч Анатолія в складі Зеніту запам’ятався найбільше?

— Коли вони стали чемпіонами Росії у 2007 році, а також коли виграли Кубок УЄФА. Так, пізніше ще був матч з Манчестер Юнайтед у Суперкубку УЄФА, але більше хвилювання було саме на фіналі КУЄФА. Дуже знаковим було і національне чемпіонство, яке стало для Зеніта першим з часів союзного чемпіонату. Пам’ятаю, коли Толю вибрали капітаном, вони зібралися всією командою, серйозно поговорили і визначили собі ціль — золоті медалі. Бо керівництво Зеніта тоді підходило до справи більш плавно, ставилися задачі у вигляді другого місця та путівки в Лігу чемпіонів. Але команда пішла до керівництва і заявила, що треба боротися за золото. І все вийшло.

Як зараз пам’ятаю вирішальний матч того сезону. Останній тур, потрібна лише перемога, конкурент Спартак теж виграє… А Зеніт грав з Сатурном на виїзді, і вів лише 1:0. На останніх секундах у всіх пітерців, напевне, серце в п’яти сховалося: після кутового — удар, м’яч летить в дев’ятку, голкіпер вже безсилий… Здавалося, що голу не минути, але звідкись вискочив маленький Домінгес та вибив м’яча! Оце були враження (посміхається).

— Після фіналу Кубку УЄФА ви познайомилися з Боярським?

— Так, фанат Зеніта №1. Ми ще познайомилися дорогою в Манчестер, в літаку (всі родичі футболістів летіли на фінал одним літаком, і Боярський теж був із нами). Потім трохи спілкувалися, разом обідали.

Пам’ятаю, з ним вийшла невелика пригода біля стадіону перед матчем. Кожен із нас мав звичайний квиток і мав проходити через електронні турнікети. Всі пройшли, а Боярський залишається — квиток не спрацьовує. Раз, другий — не діє! І виходить, що найперший фанат Зеніта приїхав на фінал Кубку УЄФА, а не може потрапити на стадіон (посміхається). Добре, що тоді вдалося швидко додзвонитися Толі, і він за допомогою клубу скоро організував інший квиток. А так би залишився Боярський дивитися матч по телевізору, на стадіон не пустили б. Хто для них Боярський — «якийсь» фанат Зеніта. А для всіх вболівальників один порядок.

— Який матч був «крутішим» — фінал Кубку УЄФА з Рейнджерс (2:0) чи Суперкубок УЄФА з Манчестер Юнайтед (2:1)?

— Більше напруги було в Суперкубку. Коли рахунок скоротився до 1:2, а під кінець забив Скоулз, я думав — усе… Та добре, що арбітр помітив гру рукою Скоулза і нормально розібрався, не зарахувавши той м’яч. В іншому випадку для Зеніта все закінчилось би погано.

Пам’ятаю, коли Зеніт робив коло пошани з кубком, я на радощах став прориватися до команди. Але для цього мені довелося долати відразу дві огорожі — загальну і спеціальну для гостьового сектору. І я починаю сягати через ті огорожі, вистрибую в ігрову зону, за мною женуться охоронці, починають ловити… Ціла погоня була! (сміється). Ясно, що піймали мене, сек’юріті були доволі агресивні. Але вже втрутився Толя і сказав їм, що я — його батько. То тоді вже культурно, але все одно вивели та посадили на місце.

— Чим запам’ятався фінал Кубку УЄФА в Манчестері?

— Теж була напруга, гарний вийшов матч. Тоді ми потрапили просто в «шотландське море». І хоча Зеніту та Рейнджерс дали однакові квоти на вболівальників, шотландців приїхало набагато більше — приблизно 150 тисяч. Моментами це було жахливо: п’яних іноді валялося по двоє, в туалет ходили хто де бачив, творили бозна що… А після гри ми проїжджали майдан, де для фанів було встановлено великий екран для трансляції. То після матчу там було стільки сміття, скільки я ще в житті ніколи не бачив. Реально встелено по коліна!

Далі буде…

Максим Сухенко