Ультрас «Динамо». Як футбольний фанатизм стає громадським рухом

Динамо Київ 27 Січня, 17:01 1259
Ультрас «Динамо». Як футбольний фанатизм стає громадським рухом
Портрет активних фанатів київського «Динамо» та їх вплив на суспільне життя країни.

Портрет футбольного фаната

Коли говориш про ультрас якоїсь відомої й популярної команди, важливо розуміти, що їх навряд чи можна сприймати як єдиний й монолітний осередок фанатів. Звісно, в дечому вони прагнуть до цього, і можна побачити елементи певної ієрархії. Та все ж у цьому рухові більше стихійного й емоційного, хоча це не означає відсутність серйозності й певної організації. Також, якщо ви надивилися британських фільмів про хуліганів у плащах Fred Perry, які цілими днями сидять у дешевих пабах й планують бійки з ворожими їм «фірмами» – доведеться відійти і від цих схематичних стереотипів.

На трибуну приходять підтримувати команду абсолютно різні люди як за віком, так і соціальним статусом, освітою, сферами зайнятості й достатком, просто вирішивши, що хочуть це робити. Тобто це не закритий клуб, в який пускають лише обраних чи своїх знайомих. Звісно, динамівські ультрас – однозначні прибічники націоналізму, люди, які ідентифікують себе як патріотів і пов’язують себе зі своєю країною, а також містом. Не всіх їх можна назвати правими радикалами, так само, як і не всіх їх можна помітити в активному громадському житті, хоча останнє – дуже важлива риса руху фанатів київського «Динамо».

Передусім це молоді люди. Від наївних, хвалькуватих і смішних 13-15-річних підлітків, яких в останні роки помітно побільшало, до вже досвідчених і більш серйозних 35-річних чоловіків, серед яких чимало журналістів, юристів та інших «білих комірців».

Screen-Shot-2016-01-27-at-11.14.59-AM

У цілому, більшість – це хлопці від 20 до 30 років. Часто на стадіоні на фан-секторі можна помітити й дівчат, дехто приходить навіть зі своїми дітьми, змалечку привчаючи до активного вболівання за команду. Окремо варто згадати осередок «олдових фанатів» – людей, які активно вболівали за «Динамо», їздили на виїзні ігри і встрягали у сутички з ворожими фанатами (московськими, звісно) ще в часи, коли велика частина теперішніх ультрас не народилася. І є так звана «основа» – люди, які займаються рухом і з якими він передусім асоціюється. Це неформальна назва і вона багатьма вживається в іронічному тоні, проте, як і в кожному русі, все ж є свої спікери й організатори: люди, які постулюють основні ідеї і організовують в одне ціле всіх тих, хто прийшов підтримати команду.

Навряд чи можна сказати, що, за винятком певних груп людей, для фанатів «Динамо» є принциповим одяг. Проте є основні правила «дрескоду» на секторі, які не мають бути порушені. По-перше, кольори обираються нейтральні, а краще – клубні (тобто синій чи білий, або ж наближені до них відтінки). Зазвичай, коли тепло, сектор весь вбраний в біле. Якщо у західних країнах приходити на матчі в клубному одязі або ж кольорах – це норма для всіх вболівальників, то в Україні і, зокрема, на «Олімпійському», тільки для ультрас та невеликих груп людей. По-друге, є заборонені кольори. Передусім червоний – клубний колір історичного суперника «Динамо» – московського «Спартака», на вболівальницькому сленгу – «м’яса». Крім того, не варто приходити в зеленому чи фіолетовому, які контрастно виділяються і псують загальний план однотонного сектору. І, ясна річ, ніхто не зрозуміє людину в помаранчевому на трибуні «Динамо» – її чемно попросять піти шукати щастя до фанів «Шахтаря». Разом з нею відправлять з сектору й людей, вбраних в одяг якихось кислотних кольорів: оранжевих, салатових та інших. Все ж це не дискотека. Кожен має з собою прихопити розу «Динамо», адже цей шарф «бере участь» у чималій кількості зарядів.

Screen-Shot-2016-01-27-at-10.07.32-AMФанатський рух та ідеологія

Ідеологія є дуже важливою для динамівських ультрас і саме через неї виникають скандали, роздмухувані деякими зацікавленими сторонами в ЗМІ. Звичайно, заперечити наявність в русі прибічників диктаторів правого спрямування не можна, проте називати це визначальною рисою руху в цілому – занадто поверхнево. Зараз спостерігається відхід до власне української національної ідеї, який в цілому зосереджується на історичному періоді УПА та їхній визвольній війні за незалежну (від будь-якого диктатора) Україну. Це помітно і в зарядах, і в символіці, яку використовують на трибуні. Коли трапляються випадки з вибіганням на стадіон у футболках зі свастикою чи подібні їм – варто брати до уваги, що це робить одна людина, яка не є навіть одним процентом від загальної кількості.

Напевно, не всі знають, що ультрас і умовно кажучи «хулігани» – дещо різні речі, і це стосується не лише вболівальників київського «Динамо». Ультрас – це власне підтримка клубу, протягом матчів як домашніх, так і виїзних. Підготовка і відтворення перфомансів, заряди, пісні. Все те, що стосується трибуни.

Якщо заглиблюватися в історію, то спочаку в Україні було більш популярнішим друге явище - те, що зараз прийнято називати «околофутболом»: події за межами стадіону, бійки, що виникали передусім на основі протистояння через різні команди й різні ідеологічні погляди. Певною мірою це можна назвати «бійцівським клубом», оскільки, як би там не було, всі його учасники були готові до сутичок, часом шукали їх, часом домовлялися. Залученими до них теж були далеко не всі, хто ходив на фан-трибуну, а учасники так званих «фірм». Жодною мірою це не стосувалося людей, яким був нецікавий «околофутбол», однак войовничий образ зробив свою справу - і футбольних фанатів стали остерігатися всі інші вболівальники, а міліція оголосила їх ворогом номером один.

Screen-Shot-2016-01-27-at-10.09.14-AMФутбол і закон

Окремою темою для фанатів з усього світу є вороже ставлення до правоохоронної системи. Популярним серед них є вислів ACAB (All cops are bastards). Не винятком тут стали й українці, зокрема, кияни, які були учасниками численних сутичок з «Беркутом» задовго до Євромайдану. Свої репресивні методи міліція застосовувала доволі часто, навіть коли потреби особливої не було. Багато вболівальників можуть пригадати, як їх зупиняли ДАЇвці й не випускали з Києва на виїзди до інших міст під абсолютно безглуздими приводами, не маючи на те права. Як тримали автобуси під Донецьком, влаштовували «облави» в електричках, виловлюючи, на їхню думку, тих, хто був футбольним хуліганом і потенційно міг бути причетним до ймовірної бійки. Однією з найвідоміших є реакція «Беркуту» на кубковому матчі 2007 року в Києві. Тоді вони вирішили силовими методами відреагувати на запалену піротехніку. Під гумові кийки потрапило чимало підлітків, серед них – й дівчата.

Апогею «мєнтовскій бєспрєдєл» досягнув під час президентства Януковича, втім, це стосувалося, як ми знаємо, не лише фанатів. Особливу увагу влада звернула на ультрас після матчу між «Динамо» й «Карпатами» в серпні 2011 року, який відбувався на стадіоні імені Лобановського. Тоді один зі співробітників клубу, як пізніше виявилося, українофоб і прихильник «русского мира», раптом вирішив зірвати прапор львів’ян із зображенням Романа Шухевича. З трибуни киян зірвалася група вболівальників, щоб завадити йому й побила його. Однак також під час цього матчу ультрас «Динамо» прокричали вперше найвідоміший заряд, присвячений Януковичу. Ці події спричинили низку переслідувань з боку міліції, відкриті справи і суди.

Однією із найрезонансніших подій, яка об’єднала чи не всіх ультрас України, навіть тих, хто ворогував між собою, стала справа сім’ї Павліченків: динамівського вболівальника та його батька звинуватили у вбивстві столичного судді. Для українських футбольних фанатів це стало ще одним прикладом нікчемності правоохоронної системи, вони заявляли, що справу було шито білими нитками, обвинувачення ґрунтувалося на плутанині у словах свідків, а син та батько Павліченків стали цапами-відбувайлами у справі, де насправді були замішані великі столичні забудовники.

Великий рух почався з доволі нечисленних маршів, мітингів під судами, які переросли в масштабні акції. Завдяки фанатській солідарності вони перекинулися на інші країни світу, київських вболівальників підтримали не лише українські футбольні рухи, а й, зокрема, ультрас таких команд, як португальське «Порту» й мадридський «Реал» (а на загал – багатьох інших європейських команд), також знайшов відгук рух і в Росії. Гасло «Свободу честным, свободу Павличенко» лунало на десятках стадіонів, банери, присвячені в’язням, розгортали на численних секторах за межами країни. Таким чином, за допомогою трибун фанатам вдалося винести своє послання за межі спортивних арен, докликатися до ЗМІ і знайти підтримку серед широких мас. Справою зацікавилися звичайні люди, далекі від ультрас і «Динамо», а також політики й громадські діячі. Поряд з Врадіївкою, рух за звільнення Павліченків називають одним із передвісників Майдану – це була перша акція з часів Помаранчевої революції, яка вивела на вулиці значну кількість людей, незадоволених ситуацією в країні.

На Майдані і після Майдану

Коли власне почався Майдан, на рівні руху спочатку жодна мобілізація не оголошувалася, проте для багатьох це було зрозумілим і без слів: вийти і захищати Київ. Звісно, ультрас «Динамо», до яких згодом приєдналися представники фанатів з інших міст, були учасниками як мирних протестних акцій, так і силових сутичок. Взимку 2014 року між усіма українськими рухами, незважаючи на погляди, міста й переконання, остаточно було оголошено перемир’я через боротьбу зі спільним ворогом. Представники вболівальницьких рухів клубів з різних ліг (від УПЛ до аматорської) проголосили, що вважають злочином конфронтації у фанатському середовищі й оприлюднили текст перемир’я під гаслом «Від Луганська до Карпат – фанат фанату друг і брат». Примітно, що його підписали й представники ультрас згодом анексованого Криму («Таврії» та «Севастополя»).

Screen-Shot-2016-01-27-at-10.16.54-AMОднією з найвідоміших особливостей фанатського вболівання, звісно, є образливі заряди в бік противника. Частково вони були усунені ще під час акції на підтримку Павліченків. Однак після підписання перемир’я вони зникли взагалі. Також частими подіями стали спільні фанатські марші між вболівальниками, які раніше, м`яко кажучи, вороже ставилися одне до одного. Крім того, ультрас почали проводити перед матчами команд власні матчі, в яких самі ж і грали. Так, якраз після анексії Криму, вболівальники «Динамо» й «Шахтаря» (щодо їхнього протистояння зайве щось коментувати) зіграли спільний матч єдності на «Олімпійському».

Після початку війни боротьба з вулиць перенеслася на східний фронт. Вболівальники зосередилися на допомозі своїм друзям. Крім того, у «динамівських» фанів існує багаторічна практика допомагати дитячим будинкам та реабілітаційним центрам. Для малечі збирають кошти й купують канцелярію, одяг та інші потрібні речі, якими їх не може забезпечити державне фінансування.

Тепер на матчах «Динамо» рідше можна побачити піротехнічні шоу, тільки на особливих іграх, оскільки всі кошти йдуть на допомогу військовим.

Screen-Shot-2016-01-27-at-10.38.58-AM

Своєрідну боротьбу між ультрас можна помітити на стінах – у вигляді графіті та стікерів (наклейок з емблемою клубу). Крім того, силове протистояння перенеслося у спортзали. Оскільки ультрас «Динамо», на відміну від своїх західних «колег», проголошують відданість здоровому способу життя, популярними серед хлопців завжди були футбольні турніри, а також з інших видів спорту. Для охочих організовуються тренування з боротьби.

12509118_1689279421319128_3985463970388185241_n

Що ж відрізняє ультрас «Динамо» (та й, мабуть, всі українські вболівальницькі осередки) від західних? Мабуть, це надзвичайна політизованість і залученість у громадські процеси. Для фанатів стадіон став трибуною у всіх значеннях цього слова – не тільки можливістю «пошизіти», а й місцем проголошення своїх протестів. Часто від футбольних функціонерів можна почути, що спорт не треба політизовувати, однак ми поки що живемо в такій країні, де це неможливо і невиправдано. Приходячи на гру, не вдасться забути, що твоїх друзів тримають незаконно в тюрмах, а на сході йде війна. І, мабуть, це вперше в історії вболівальницького руху можна засвідчити припинення ворогування між фанатами. Це стало великим досягненням і почасти продемонструвало громадянську зрілість і здатність брати на себе відповідальність за перетворення в країні. Адже, як-не-як, динамівському рухові виповнилося 35 років.

Аліна Денисенко