Якби в футболі продовжувала діяти прив’язка позицій на полі до ігрових номерів, то нинішній гість UA-Футболу сміливо міг би претендувати на звання найліпшої в історії 12-ки. Зрештою, з номером чи без, але суть справи не змінюється: Вадим Євтушенко понині залишається, мабуть, найефективнішим запасним. Другого футболіста в Україні, здатного підсилити гру виходом із лави запасних, знайти складно.
Звісно, цей стереотип сформований найперше зірковим сезоном-1985/1986. Більшість матчів у складі «Динамо» Вадим Анатолійович відіграв у основі. Причому як на зорі київської кар’єри, так і вже в зрілому футбольному віці. Інша річ, що після того, як у столицю з Одеси перебрався Ігор Бєланов, Валерій Лобановський змушений був шукати баланс.
Впродовж майже двогодинної розмови пан Євтушенко розповів, як непросто було закріпитися у «Динамо» 80-х, у чому специфічність «Дніпра» Євгена Кучеревського, згадав, як ставав чемпіоном Швеції в АІКу Томмі Содерберґа і ліпив у «Динамо-2» альтернативу Сергієві Рибалці.
- Вадиме Анатолійовичу, з того часу, як Олексій Михайличенко запропонував вам працювати в його тренерському штабі у збірній України, минуло вже сім років. Ніколи не шкодували, що повернулися із Швеції на Батьківщину?
- Ні. По-перше, тому що продовжую жити на два доми. Діти з онуками залишилися у Швеції, до них їздимо регулярно. А тут живу, оскільки маю роботу. Повернутися прагнув ще до пропозиції від Михайличенка. Але мусив зосередитися на дітях. Хотілося їх вивчити, поставити на ноги, щоб у самостійне життя вони вийшли самодостатніми людьми. Ось коли це сталося, почав розглядати варіанти працевлаштування в Україні всерйоз. Хотілося попрацювати для душі, а це можливо тільки на Батьківщині. То у нас постійно закликають запрошувати закордонних спеціалістів. У Європі все навпаки. Іноземцям у сфері спорту пробитися важко. Навіть якщо у тебе є ім’я. Говорю про Швецію, але в інших європейських країнах тенденції аналогічні. В Нідерландах, Бельгії чи Німеччині закордонних тренерів працює вкрай небагато. Скандинавія ж взагалі з цієї точки зору відзначається консерватизмом.
- Свого часу ви назвали шведів-працедавців націоналістами.
- У доброму розумінні. Бо вони поважають свою націю і своїх людей, ставлять під час працевлаштування їхні інтереси вище, ніж іноземців. При цьому скандинави слідкують за земляками, які працюють за кордоном і добиваються там успіху. Мова найперше про музикантів і спортсменів. Про таких у пресі пишуть щоденно. Шведи пишаються успішними людьми своєї національності. В нас найчастіше у таких випадках присутня не гордість, а заздрість.
- Коли ви у 1988 році прийшли в АІК, іноземців там майже не було.
- Крім мене, двоє фінів. Втім, гравців з СССР у Швецію загалом тоді запрошували охоче. Річ у тім, що тоді якраз впала «залізна стіна» і футболісти з нашого чемпіонату нарешті отримали змогу пограти за кордоном. Звичайно, у Швецію сильних гравців, заслужених людей кликали охоче. Взяти бодай олімпійських чемпіонів Євгена Кузнєцова та Ігоря Пономарьова, гравців збірної Сергія Андреєва, Тенґіза Сулаквелідзе і Рамаза Шенґелію, Сергія Пригоду, Олександра Гіцелова.
Ми тоді дали в Швеції поштовх до розвитку і ставлення до технічнішого стилю гри.Кликали ж в основному півоборонців і ми намагалися діяти вдумливо, комбінаційно. До того скандинави притримувалися виключно старого британського футбольного напряму. То нині в Англії грають технічніше, але звичний зокрема й для Швеції стиль досі зберігається в першому та другому дивізіонах, у чемпіонатах Шотландії, Ірландії й Вельсу. У наш час шведи вважають себе технічнішими навіть за англійців. І наша заслуга в такій переміні величезна.
- Томас Бролін, Мартін Далін, Генрік Ларссон, котрі грали за збірну Швеції на початку 90-х, були дуже технічними…
- Коли ми прибули, ці хлопці якраз розпочинали кар’єру. На початку ж 90-х це покоління спершу дійшло до півфіналу чемпіонату Європи, потім виграло третє місце на чемпіонаті світу. Звичайно, то був прорив. Усі збірники тоді виступали за два клуби – «Мальме» і «Ґетеборґ». То згодом вони роз’їхалися і грали за команди з топ-чемпіонатів.
- За АІК при вас теж виступав один з ключових гравців тієї збірної – оборонць Ян Ерікссон.
- У перші роки. Потім він перейшов у «Норчепінґ», а звідти – в німецький «Кайзерслаутерн». Також у нас розпочинав кар’єру воротар Маґнус Гедман. Теж в АІКу з 1988-го робив перші кроки у професійному футболі Йоган Мяльбю, котрий пізніше тривалий час грав за шотландський «Селтік». Ці хлопці тоді ще не завжди в основу потрапляли. Нині читаю їхні інтерв’ю. Приємно, що згадують вони й про мене, кажуть, що я став для них прикладом.
- Впродовж майже усієї кар’єри в Україні ви грали в нападі, а у Швеції перекваліфікувалися в плеймейкера…
- У нападі перестав грати ще з 1986-го, після того, як Хорхе Вальдано зламав ногу на турнірі в Мадриді Вані Яремчуку. Лобановський перекваліфікував мене у правого півоборонця. На цьому місці відіграв кінцівку сезону-1986 і весь 1987-й. Коли ж перейшов у 1988-му в «Дніпро», на зборах спершу грав центральним півоборонцем. Мене це влаштовувало, мені це обіцяли під час переходу, але з початком сезону одначе перевели на фланг. Напередодні дебютного матчу чемпіонату проти «Динамо» Євген Кучеревський вирішив, що на краї я маю перекрити Толика Дем’яненка і Василя Раца. Так Євген Мефодійович мене на цій позиції й залишив. Центральним хавбеком став, лише перейшовши у Швецію. В цьому амплуа грав у складі АІКа всі чотири роки.
- В 1992-му АІК під керівництвом майбутнього наставника збірної Швеції Томмі Содерберґа вперше за 55 років став чемпіоном.
- У нас тоді підібрався боєздатний колектив гравців, але треба віддати належне Содерберґу. Томмі не є суто футбольним тренером, він не футболіст взагалі, займався баскетболом. Зате у нас був дуже грамотний другий тренер. Томас Літ – він дуже ретельно ставився під час тренувань до всіляких дрібниць. Содерберґ – то комісар, він запалював команду, міг підстьогнути, пожартувати. У Томмі такий стиль управління.
Він дуже любить працювати з молодими футболістами. Власне, не дивно, що молодь, яка тоді починала під його керівництвом в АІКу, пізніше заграла під керівництвом Содерберґа в збірній. До методів управління Томмі можна ставитися по-різному, але раз з ним на чолі чемпіонами стали ми, а потім тривалий час за його тренерства збірна Швеції не пропускала чемпіонатів світу і Європи, то щось він робить правильно. Хоча, на мій погляд, ідеальна посада для Содерберґа – тренер молодіжної команди до 21-го року. То його середовище.
- З вами Содерберґ спільну мову знаходив легко?
- До його приходу я виступав за АІК впродовж двох років. Тож коли Томмі почав працювати, у ставленні до мене попервах відчувався згадуваний вище націоналізм. То не дивлячись на те, що я був провідним гравцем і після двох років клуб продовжив зі мною контракт. Попри те перших п’ять чи шість турів Содерберґ до основи мене не ставив. Втім, працював я відповідально і таки довів, що на місце у складі заслуговую. Два роки при Содерберзі я відіграв. Однак після чемпіонського сезону, через два місяці після початку наступного чемпіонату, Томмі, не дивлячись на те, що мені було 34, все ж перевів мене на фланг. На моїй позиції в центрі тренер почав використовувати Паскаля Сімпсона. Любов до молоді все ж перемогла.
Іншими словами, завершення співпраці з Содерберґом вийшло для мене трохи драматичним. Я навіть сперечався, але довести своєї правоти не зміг. Проте зараз ми спілкуємося прекрасно. Нині Томмі працює в Шведській федерації футболу, читає лекції. Мені чимало разів доводилося чути, що Содерберґ часто цитує мене.
- В чемпіонському сезоні на вашому рахунку було 14 голів. Стільки ви не забивали навіть у найліпші роки в складі «Динамо»…
- Зважте, що чемпіонат у Швеції тоді вже був доволі сильним. «Ґетеборґ» і «Мальме» надалі були фаворитами, а ми поступово підіймалися. Після десятих місць у перші роки мого перебування в АІКу, після боротьби за виживання команда вже боролася за місця у верхній частині таблиці. У 1988-1989-му могли програти лідерам 0:4-0:5, але вже у фіналі Кубка Швеції 1991 року зіграли з «Ґетеборґом» в основний час 2:2 й поступилися лише в додаткові 30 хвилин. На мій погляд, саме після цього матчу в свідомості гравців АІКа стався злам. Молоді гравці зрозуміли, що ми здатні боротися з фаворитами на рівних. Чемпіонами ми стали, перемігши на виїзді 3:2 «Мальме». Мені у тій зустрічі пощастило відзначитися двічі.
- Правда, що дозвіл на проживання вам продовжував особисто Король Швеції?
- То трохи журналісти переграли. Не особисто, звісно. Річ у тім, що Король Швеції – почесний член АІКу. Власне, через те клуб вважається королівським, хоча сама назва розшифровується як Громадський спортивний клуб. Насправді ж як було? Коли чотири роки мого перебування в Швеції завершувалися і далі в країні я залишатися не міг, фанати вивісили банери з відповідними закликами саме до Короля. То був якраз чемпіонський сезон.Проте насправді питання про продовження дозволу на проживання вирішилося прозаїчніше. Людина, яка влаштовувала мене в АІК у 1988-му, запропонувала мені роботу у власній туристичній фірмі. Дозвіл на проживання мені продовжили зокрема через цю діяльність, а не лише через заклики вболівальників. Чимало писала про мою справу й преса. Врешті, шведський парламент навіть вніс зміни у законодавство, а закон, який дозволяє подолати бар’єр 48-ми місяців, назвали моїм іменем. Завдяки цьому законові тренери і спортсмени відтоді мають змогу працювати у Швеції довше чотирьох років.
- У вас не було бажання прийняти шведське громадянство?
- Давайте про це говорити не будемо.
- «Євтушенко – людина з європейським менталітетом і баченням футболу» - так у недавньому інтерв’ю UA-Футболу сказав ваш колега-телеексперт Євген Левченко. Повернувшись в Україну, не довелося змінюватися в зворотньому напрямку?
- Свої труднощі були, але полегшував завдання той факт, що я став не клубним тренером, а почав працювати у збірній. Специфіка цієї роботи дозволяла не пересікатися напряму з керівниками і підлеглими надто часто. Хоча деякі речі відразу після повернення в Україну вражали. Скажімо, безкультурність у сфері обслуговування та й у спілкуванні між людьми загалом. Такі речі різали слух. Зараз начебто вже звик, хоча й змінилося дещо. На Заході люди толерантніші, ставляться одне до одного з повагою. Якщо навіть протиріччя на роботі чи в побуті виникають, їх намагаються приховати. Принаймні, в такій формі як у нас невдоволення не висловлює ніхто.
- Ви – один з небагатьох представників зіркового «Динамо» 80-х, у кого успішно склалася тривала закордонна кар’єра. Крім вас, можна згадати хіба Михайличенка й з натяжкою Заварова і Кузнєцова…
- Зважте, що до Швеції я поїхав 30-річним. При цьому чотири роки відіграв у вищій лізі й іще два відіграв у першій. Кар’єру закінчив майже в 38. Але треба враховувати також і те, що Михайличенко та Заваров грали у топ-чемпіонатах. Олексій після того грав у складі шотландського ґранда – у «Рейнджерсі». Думаю, їм грати на такому рівні стільки років, скільки грав я, було складніше.
Проте загалом усіх совєцьких спортсменів, котрі отримали змогу виїхати за кордон, єднало нерозуміння – як скористатися отриманою свободою. Найяскравіший приклад – хокеїст Володимир Крутов зі знаменитої цеесківської п’ятірки. Він не закріпився в НХЛ і приїхав грати у Швецію. Хокейний чемпіонат там теж сильний і Володимир не зміг заграти й там. У Крутова були проблеми на побутовому рівні. Не вистачало суворого дядьки-тренера, котрий стояв би над головою і змушував поводитися правильно. Досвід показав, що витримати випробовування свободою непросто.
- Вам теж?
- Ні. У мене з цим проблем не було. Режимистим гравцем я був завжди. Не скажу, що не вживав взагалі нічого, але намагався тримати себе в руках. Алкогольні напої були для мене табу. Шампанського за компанію випити міг, але горілки чи інших міцних напоїв – ніколи.
- У «Динамо» ви прийшли ще в той період, коли за нього виступали представники зіркової команди 1975 року…
- П’ятірка великих – Анатолій Коньков, Володимир Веремеєв, Віктор Колотов, Олег Блохін і Льоня Буряк. Звичайно, тоді між досвідченими і молодими гравцями існувала субординація. На жаль, сьогодні ця диспропорція порушена. На жаль, бо з цією градацією порядку було більше. Зрештою, нічого дивного, адже сьогодні в командах багато леґіонерів. Вони наших устоїв не сприймають. Я ж іще з юних років, виступаючи за друголігову «Зірку» з Кіровограда, усвідомив, що сподобатися треба не лише тренерам, а й тим хлопцям, які грають за команду багато років. Бо у тренера своє бачення, а футболісти з середини ліпше відчувають, чи відповідає юнак спортивному рівню.
Якраз коли я потрапив до Кіровограду, Федерація футболу СССР в примусовому порядку наказала клубам другої ліги задіювати щоматчу мінімум одного 19-річного футболіста. Місце одне, а навколо – досвідчені гравці. Спробуй зіграй так, як їм не сподобається. Не дивно, що після другої ліги футболісти міцніли психологічно так, що могли безболісно вливатися у вищолігові колективи. Навіть у київському «Динамо» таких прикладів було вдосталь. Після мене такий шлях пройшли Олег Кузнєцов, Ваня Яремчук, Вася Рац. Хтось пробивався до основи відразу, комусь знадобилося трохи часу, але очевидне інше – то були готові гравці для вищої ліги.
- Ви заграли в основі «Динамо» відразу.
- Так вийшло. Врахуйте, що конкуренція за два місця в нападі киян була величезною. Володя Онищенко закінчив кар’єру за рік до того, однак в обоймі вже були Сашко Хапсаліс і Олег Таран, повернувся в команді Іван Шарій, разом зі мною прийшли Степан Юрчишин і Вітя Хлус. Усі ми претендували на єдине місце в складі поряд з Олегом Блохіним.
- З Блохіним грати складно?
- Чому? Так, він зірка. Ми розуміли, що Олег – форвард, який робить результат. Інший нападник згідно розподілу функціональних обов’язків на полі повинен виконувати чорнову роботу. Для мене сама нагода грати в «Динамо» була великим щастям. А тим паче – грати у складі поряд з Блохіним. Часто читаю, що хлопці розповідають, мовляв, у Лобановського були надто важкі тренування, витримати ці навантаження неможливо. Так, справді було важко, але я виконував усе, що від мене вимагалося, з задоволенням. І з задоволенням повторив би пройдене ще раз.
- Ледь потрапивши у «Динамо», ви заслужили запрошення у збірну СССР. І в першому ж матчі стали співавтором перемоги над бразильцями на «Маракані»…
- Історичний факт. Вражало тоді все: трансатлантичний переліт, «Маракана», Зіко, Сократес, Тоніньо Серезо, сенсаційна перемога 2:1. Ми тоді ще величезних розмірів приз із собою в Москву привезли. Матч був присвячений ювілею стадіону і десятиріччю здобуття на вічне володіння «Ніки», трофею, який до 1970 року отримували чемпіони світу. Організатори були впевнені, що переможе саме їхня збірна, тому підготували півтораметрової висоти позолочений кубок. Волік його Хорик Оганесян. Просто вірмени люблять все те, що блистить (сміється).
- Бразильці тоді грали основним складом, а в збірній СССР було лише двоє динамівців Києва – Володимир Безсонов відіграв весь матч у основі, а ви вийшли на заміну…
- Усі сили тоді були спрямовані на підготовку до москвовської Олімпіади. Відповідно Костянтин Бєсков награвав склад, який буде грати там. Власне, ми й поїхали у Ріо під маркою олімпійської збірної. Базовим клубом тоді вважався московський «Спартак».
- Найбільше з того матчу мені запам’ятався епізод, коли Юрій Гаврилов у середині поля прокинув м’яч між ніг Сократесу.
- Ми тоді грали прекрасно, хоча в кінцівці зустрічі підсіли. Дався взнаки тривалий переліт. Пригадую, вибігши на поле на останніх 15 хвилин, мав величезне бажання, хотів себе проявити, але у тих хлопців, які грали з перших хвилин, сил уже не було. Олександр Чивадзе мені постійно кричав: «Куда ти біжиш?! Давай притримаємо м’яч!» А мені ж хотілося забити.
- Чому Бєсков не включив вас до числа учасників Олімпіади?
- Я брав участь у всіх товариських матчах, був на заключному тренувальному зборі, але в останню мить Костянтин Іванович вочевидь вирішив перестрахуватися і взяв до складу Валерія Ґаззаєва, якого до того в обоймі було. Крім Валерія, тренер включив до заявки Реваза Челабадзе і Сергія Андреєва, тобто, зробив ставку на досвід. Звичайно, було прикро. Але не до відчаю. Кар’єра лише розпочиналася, я й так розумів, що вгору стрибнув аж надто стрімко. То були перші мої півроку у великому футболі. Вважав, що все ще попереду.
В боротьбі з Олександром Чивадзе
- У два перших для вас сезони київське «Динамо» виграло два чемпіонства. Голова не закрутилася?
- Та ні. Я знав своє місце. Для мене було великим щастям знаходитися в цій команді.
- Стефан Решко нещодавно взагалі сказав фразу, яка нині здається неймовірною: «Ну, став би ще раз чи два чемпіоном СССР. Але розумів, що в Європі вже не виграю нічого, тому треба завершувати»…
- Не дивно, адже при Лобановському «Динамо» найперше націлювалося на єврокубки. Ми у 1982-му і 1983-му теж у чвертьфінали Кубка чемпіонів виходили, теж сподівалися, що зможемо вийти до фіналу. Але двічі поспіль поступалися в 1/4-й майбутнім володарям трофею – англійській «Астон Віллі» і німецькому «Гамбурґу». На той час то були об’єктивно найсильніші клуби Європи. Хоча «Гамбурґ» після тбіліської перемоги 3:0 вдома відверто нас недооцінив. Володя Безсонов тоді відкрив рахунок, у нас були нагоди, щоб забити вдруге. Гра відверто давалася, однак замість того пропустили контратаку і шанси на вихід до півфіналу втратили.
До слова, тоді в Гамбурзі забив, ми виграли 2:1 і не пройшли. Тоді почав ловити себе на думці, що мої голи – нефартові. Почалося усе з 1980-го, коли ми зустрічалися в Кубку УЄФА з болгарським «Левскі-Спартаком». Тоді забивав в обох матчах. Але обидва рази судді фіксували офсайди. На мій погляд, то були помилки, я забивав чисті голи. В підсумку – 1:1 вдома і 0:0 на виїзді, вилітаємо. Коли грали в Сімферополі проти «Астон Вілли», арбітр знову не зарахував мною забитий чистий м’яч. Теж тоді зіграли 0:0, а на виїзді поступилися 0:2. Восени 1983-го, коли грали в Кубку УЄФА проти французького «Лаваля», на виїзді знову начебто забиваю чисто. Але знову боковий суддя підіймає прапорець, програємо 0:1 і вибуваємо. Тоді навіть говорив, що, мабуть, забити в єврокубках мені не судилося.
- Якби домашні матчі проти «Астон Вілли» і «Гамбурга» грали у Києві, а не в Сімферополі і Тбілісі, шансів на проходження до півфіналів було б більше?
- Думаю, що так. На наші матчі в Києві тоді постійно по 100 тисяч приходило. Підтримка божевільна. Можливо, це б допомогло. Хоча команда ще формувалася, тривав процес зміни поколінь. Люди, які виступали в середині 70-х, поступово завершували кар’єру, а молодь ще не мала достатнього досвіду. Зрозуміло, що стабільності нам бракувало.
- «Астон Віллі» і «Лавалю» ви програвали з тренером Юрієм Морозовим на чолі. Юрій Андрійович – однодумець Лобановського, людина, яку, очоливши збірну, Валерій Васильович запропонував на посаду в «Динамо» сам…
- Можливо, Морозову забракло суворості. Юрій Павлович за складом характеру м’якший за Лобановського. Вочевидь він розраховував, що прийняв після Валерія Васильовича команду-самограйку. Але період був непростий з огляду на ту ж таки зміну поколінь. Плюс – окремі хлопці за відсутності Васильовича вочевидь недопрацьовували.
- У 1984-му Лобановський повернувся. Але вже при ньому команда виступила найгірше за останніх 34 роки…
- Десяте місце. Думаю, позначилися і зміни у складі, і повторна адаптація до вимог Лобановського. Відновитися ми в тому сезоні так і не змогли. Чорний був період, котрий розпочався з осені 1983-го. Програли «Лавалю», потім збірна під керівництвом Лобановського і на базі «Динамо» зазнала прикрої поразки 0:1 у Португалії і не потрапила на чемпіонат Європи. Ми ж португальців вдома рознесли в пух і прах – 5:0. Потім розраховували, що поляки зіграють мінімум внічию зі збірною Португалії вдома. Але господарі у тому дивному матчі програли.
У Ліссабоні нас теж влаштовувала нічия. Проте все склалося проти нас. Через тривалі дощі поле перетворилося в кашу. В футбол там грати було неможливо. На моїй пам’яті на таких жахливих газонах грали тричі – на «Вілла Парк» у Бірмінґемі в 1982-му, проти португальців у 1983-му і за Суперкубок УЄФА проти «Стяуа» в Монако в 1987-му. В усіх випадках доводилося грати на городах і кожен раз ми поступалися. Найгірше, звичайно, було в Англії де трав’яного покриття не було взагалі. Не матч, а жахіття. Господарі з розіграшу як вдарили м’яча до нашого карного майданчика, так нас із власної половини не випускали.
У Ліссабоні навіть не змогли провести розминки за добу до матчу. Вийшли на поле, а ноги провалюються у болото. Господарі почали нас виганяти, забирати м’ячі, щоб не зіпсували газону остаточно. Власне, в Монако через чотири роки було те саме. Різниця лишень у тому, що на поле нас тоді не пустили взагалі. Змушені були замість випробовування газону задовольнитися пробіжкою навколо нього, по легкоатлетичних доріжках. Ці три поєдинки у моїй пам’яті виділені окремо.
- Обструкцію футболістам «Динамо» й особливо тренерові Лобановському після поразки в Португалії влаштували страшенну.
- Нічого дивного, адже для СССР непотрапляння до фінальної частини чемпіонату Європи було катастрофою. Не знаю, свідомо чи ні, але судити цей матч призначили французького суддю з прізвищем Контра, для нього ця гра була останньою в міжнародній кар’єрі. Цей арбітр наприкінці першого тайму призначив у наші ворота пенальті, якого не було й близько. Ми програли 0:1. Керівництво розбиратися не забажало і всіх собак повісило на Валерія Васильовича і гравців «Динамо».
- Лобановського після десятого місця у сезоні-1984 відстояла команда чи партійне керівництво?
- Команда. Представники ЦК розмовляли з кожним гравцем окремо. Здається, куратором цієї переговорної групи був майбутній Президент України Леонід Кравчук. Мені не відомо, чи були такі, хто виступав проти Лобановського, але вочевидь більшість гравців висловилися за те, щоб працювати з Васильовичем надалі.
1984-й. «Динамо» - «Жальґіріс». М'яч у ногах Вадима Євтушенка забирає воротар литовців Вацловас Юркус
- Тоді ніхто не міг очікувати, наскільки швидким буде ефект від цього рішення.
- Нічого дивного немає. Склад поповнила ціла плеяда молодих гравців, які ще вчора до основи не потрапляли. Мова найперше про Кузнєцова, Яремчука, Пашу Яковенка. Сашко Заваров почав виступати за «Динамо» ще при Морозові, але кар’єра у нього тоді відверто не складалася. З певних причин, про які не хотів би говорити, він збирався піти.
- Куди напередодні старту турніру розраховували дійти у Кубку кубків сезону-1985/1986?
- Ми налаштовувалися на кожного суперника окремо. Втім, впевненість у тому, що можемо виступити добре, існувала. Впродовж 1985-го команда набирала оберти, демонструвала хороший футбол. Хоча стартували ми невдало – з поразки в Утрехті. Добре, що Толя Дем’яненко на заключних хвилинах того поєдинку забив гол. Нехай кострубатий, але починати домашній поєдинок з результату 1:2 значно комфортніше, ніж після 0:2 на виїзді. Зрештою, у Києві гра нам теж не давалася. Пропустили першими вже на восьмій хвилині, але врешті переломали хід поєдинку і перемогли. З того моменту розпочалася серія ігор, які назавжди запам’ятали і вболівальники, і кожен із нас.
- Мабуть, коли громили віденський «Рапід» у чвертьфіналі, вже не сумнівалися в тому, що можете здобути кубок?
- Тоді було таке відчуття, що перемогти здатні кого завгодно.
Друга частина інтерв’ю з Вадимом Євтушенком – «За роботу в «Динамо-2» взявся із задоволенням з першого дня».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
