Незважаючи на безумовну потребу в посиленні складу, першим чином лави запасних, київське «Динамо» в січні 2016-го займалося лише гучними трансферами «на експорт». Однак вже в лютому протягом одного дня киянам вдалося здивувати футбольну громадськість України. Ні, мова не про трансфер Микити Корзуна, адже мінчанин вже давно перебував «на олівці» у клубу, і розмови про його перехід почалися ще минулого року. А про Олександра Яковенка. У той час, коли українські гравці (не кажучи вже про легіонерів) поспішають залишити УПЛ в будь-якому напрямку, повернення до рідного Києва одного із ветеранів легіонерського корпусу України виглядає явно незвичайним. Спробуємо зрозуміти, як це сталося.
Старший син легендарного Павла Яковенка аж ніяк не відповідає стереотипу українського футболіста, та й взагалі громадянина. Він розмовляє шістьма мовами. Він говорить те, що думає, і не боїться прямо і відкрито оцінювати гру і життя. Але в той час, коли деякі інші такі «правдоруби» воліють поливати брудом інших, Яковенко говорить тільки про себе. Його можна назвати «волелюбним романтиком» або «легковажним ледарем» - залежить від кута спостереження і ангажованості спостерігача. Я ж назвав би його «бельгійським Андрієм Вороніним». Обидва ніколи за словом в кишеню не лізуть, завжди прямо і відкрито висловлюють своє ставлення до тактики, тренерів, представників клубів, до своєї гри, до місця проживання - до всього. Обидва подалися до Європи в юному віці і закріпилися там, ставши більше європейцями, ніж українцями, обидва клієнти одного агента, дружини обох (дружина і мати двох дітей Олександра екс-модель Ганна Нижник обожнює елітні флорентійські магазини, ресторани і клуби) отримали чималу порцію уваги в європейській пресі, обидва «недобрали» в збірній України, хто - особистих успіхів, а хто й просто матчів.
Обидва конфліктували з керівництвом своїх клубів. Воронін міг заявити, що хоче грати в теплій Іспанії або що тренер ненавидить його. Яковенко прямо заявляв, що обожнює життя у Флоренції і не полюбляє тактичні обмеження і працю в обороні.
Олександр називає себе «футбольним пілігримом». Правильніше назвати його все ж «футбольним авантюристом», оскільки йому не чужий меркантилізм і бажання досягти благ, як матеріальних, так і футбольних, причому якомога легшим шляхом. Він часто повторював, що полюбляє команди і ліги з атакуючим, творчим, вільним ухилом. При цьому, будучи варіативним гравцем атаки, заявляв, що не уявляє, як може навчитися грати на позиції центрфорварда. Невдачу в «Фіорентині» він пояснював (крім травм) тактичною і захисною зацикленістю Серії А, а його агент Андрій Головаш - несподіваним переходом «фіалок» посеред сезону на «тікі-такоподібну» повільну гру в дрібний і середній пас через центр, що вибило з колії швидкого флангового гравця, яким є його клієнт.
Щоправда, ці версії ледве витримують критику, оскільки «Фіорентина» Вінченцо Монтелли була однією з найбільш атакувальних команд Серії А, а той же Монтелла відомий перш за все своїми тактичними експериментами (не менш яскравими і численними, ніж гвардіолівські) і здатністю реанімувати «збитих льотчиків» і підняти рівень просто посередніх гравців. Він купою набирав в команду колись відомих гравців на кшталт Хоакіна, Марсело Салайєти, Альберто Аквілані, Массімо Амброзіні, перемішував їх з повними «ноунеймами» з усіх кінців світу (спочатку здавалося, що вони абсолютно не відповідають цьому рівню) і ліпив з цієї каші класну команду. Якщо вже він не зміг розібратися з Олександром, та ще й дуже швидко здався... І якщо вже Олександр не затримався у «Малазі», де Бернд Шустер на тлі фінансового колапсу після відходу арабського шейха ліпив з того ж, що і Монтелла... Втім, і в «Малазі», і в голландському «Ден Хааг» (у тренера Хенка Фрезера, який хотів придбати гравця ще за чотири роки до цього) ним були в цілому задоволені, він відіграв і там, і там по півроку і допоміг обом командам залишитися в лізі, заявляючи, що обидві ліги чудово пасують його вільній атакувальній вдачі. Але його контракт обидві викуповувати не захотіли, а сам Олександр віддав перевагу контракту з «Фіорентиною».
В математичному плані кращими сезонами Яковенка в кар'єрі були два роки в «Вестерло», який за його суттєвої допомоги вибрався з середняків в єврокубкову зону і навіть до фіналу Кубка (а наступного сезону після його відходу вилетів з Жюпіле-ліги). У 69-ти матчах в цій команді він заробив 41 очко за схемою «гол + пас». Але найуспішнішим слід визнати все ж сезон 2012/13, його останній у «Андерлехті». В цій команді він почав якнайкраще, забивши переможний гол (і додавши до нього асист) потужним ударом з кута штрафного в ворота самої «Баварії» на «Альянц-Арені» в матчі Кубка УЄФА сезону 2007/08. Однак ніяк не міг пробитися до стартового складу, і, не бажаючи відмовлятися від фінансово привабливого контракту, йшов в оренду до інших бельгійських команд, квітнув там, повертався, знову надовго сідав на лаву запасних, знову йшов в оренду... І в тому сезоні 2012/13 він був гравцем запасу, лише десять раз вийшовши з перших хвилин. Але став «суперсабом» команди та й усієї ліги. Він виходив на заміну майже в кожному матчі, відразу ж шукав м'яч, рухався, зміщувався з ним, шукав партнерів і загрожував воротам. Для втомлених оборон суперників він був просто жахом. Сім з своїх дев'яти голів в тому сезоні він забив, вийшовши на заміну. Тож вперше він дійсно заслужив золоту медаль чемпіона Бельгії. І саме така гра і статус вільного агента переконали Монтеллу в тому, що його мобільній і варіативній команді потрібен цей гравець, здатний грати на обох флангах і в центрі атаки.
Влітку 2015-го до Флоренції приїхав новий головний тренер, і Яковенко сподівався на новий початок. Але Паулу Соуза через незнання відразу ж обрубав усі кінці, запропонувавши українцеві найстрашнішу для нього річ на світі - перекваліфікуватися в захисники. Яковенко відмовився, і Соуза не включив його до заявки на жоден офіційний турнір і навіть не дозволяв перебувати з командою. Олександр мав пропозицію від льежського «Стандарда», але знову обрав флорентійську зарплатню. В підсумку довелося тренуватися самому або лише з клубним тренером з фізпідготовки. Лише в грудні він приєднався до тренувань молодіжної команди клубу, дуже непогано себе проявив в контрольних матчах і навіть забив гол у першому ж матчі ліги 23-го січня, розгойдавши захисника на лівому фланзі і дуже впевненим ударом поклавши м'яч у сітку. А за кілька днів нарешті домовився з «Фіорентиною» про розірвання контракту, відігравши за час його дії (2.5 роки) лише 6 матчів.
Навіщо він «Динамо»? У Києві вже цього літа перейшли на нову трансферну концепцію. Грошей на трансфери немає, тож часи Раффаеля, Тремулінаса, Драговіча і Ленса минули. Нині кияни шукають вільних агентів і недорогих талантів з сусідніх країн. Петровіч, Морозюк і Мораес були першими ластівками. Серйозна травма Морозюка, травма Ярмоленка, погана форма і загальна втома Гусєва, неготовність до великої гри (принаймні, на думку тренерського штабу) Калитвинцева і М'якушка - Сергію Реброву був потрібен досвідчений фланговий гравець. Уміння Яковенка зіграти і в центрі під нападником робить його такою собі, але заміною Юнесу Беланда і збільшує атакувальну міць центральної осі. Крім цього, він може розглядатися і на позиції форварда в разі травм Мораеса або Теодорчика. До того ж, він має досвід, в тому числі і лігочемпіонській (з «Андерлехтом»), і йому не потрібна адаптація в рідному місті.
Італійські журналісти, м'яко кажучи, не плакали, прощаючись з Яковенком: «Парадокс Яковенка», «Гравець-привид», «Півмільйона на рік за відпустку у Флоренції», «Півмільйона за один гол в Прімавері». «Для шахрайства потрібно бажання здобути щось. У нього не було навіть цього», - написав журналіст «Ла Репуббліка» Бенедетто Феррара. «Єдиний, хто згадував про таку людину - це бухгалтер «Фіорентини», у якого раз на місяць нила печінка під час перерахування йому чергових 50-ти тисяч євро. Тепер печінка нитиме у когось іншого», - продовжував Феррара. «Передавайте привіт його дружині. Її нам не вистачатиме», - цей коментар від одного з уболівальників не менш красномовний.
Яковенко отримав шанс посміятися останнім над злими італійцями. Він зараз виглядає на диво молодим та струнким. Можливо, 28-річний футболіст нарешті вирішив повернутися додому, осісти тут і заграти в улюбленому клубі на радість батькові. А може, справа просто у відсутності пропозицій, і «Олімпійський» - всього лише чергова зупинка на шляху футбольного авантюриста. Дізнаємося за півроку.
Леон Вургафт
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
