Микола Юрченко: «Потрапивши в «Динамо», і мрію здійснив, і в чудеса повірив»

Динамо Київ 31 Березня, 10:33 1575
Микола Юрченко: «Потрапивши в «Динамо», і мрію здійснив, і в чудеса повірив» Фото: sport-express.ua
Колишній гравець київського «Динамо» поділився спогадами про гру за «біло-синіх».

- У 1983 році Ігор у складі донецького «Шахтаря» виграв Кубок СРСР. Ви до того часу як раз теж стали «гірником». Брат посватав?

- Так, він вже був там з 1982-го, а я через рік закінчив школу, і приїхав до нього в гості, в Донецьк. У Ігоря були контрольні матчі в Ташкенті, а я тренувався з дублем від нічого робити, теж кілька разів 'їздив на спаринги. І мені запропонували залишитися. Два сезони провів там, - цитує Юрченка «СЕ».

- Як прийняли в столиці Донбасу 16-річного хлопця із Західної України? Адже Ви, напевно, російською не дуже добре говорили...

- Абсолютно нормально, ніякого дискомфорту не відчував. Люди там всі простіші, дуже тепло до мене ставилися, без проблем адаптувався. Основу «гірників» тоді Віктор Носов тренував, а з дублем працював Валерій Яремченко.

- За дубль в цілому провели 26 матчів, навіть гол забили.

- Я вже й не пам'ятаю. Може бути.

- Після чого у ваших з братом кар'єрах сталося «Динамо». Ігор розповідав, як вдячний київському клубу за несподіване запрошення в 1990 році: його, вже 30-річного, взяли на перегляд, і на зборі в Німеччині він... сподобався скаутам чехословацької Зброєвки», де, зрештою, і продовжив кар'єру. Ви як у «Динамо» опинилися?

- Звичайно. В кінці 1990-го приїхав за мною в Івано-Франківськ Чубаров і запросив в «Динамо». Лобановський поїхав, команду брав Пузач, там ще і Веремєєв був. При цьому я опинився в столиці раніше, брат трохи пізніше приїхав.

- Зізнайтеся, чи страшно було?

- Не дуже, адже мені вже 24 роки було, не шістнадцять... Навпаки, дуже приємно. Адже здійснилася мрія кожного хлопчака, хто займався футболом, - я потрапив в «Динамо»!

- Радість не затьмарили навіть колосальні навантаження, що звалилися на перших тренуваннях, зборах? Або при доброму Пузачу вже не було такої «жерсті», як при Лобановському?

- Там, в принципі, все продовжувало робитися «за Лобановським», весь тренувальний процес. Можливо, Васильовича як тренера, як людину трошки більше поважали, навіть побоювалися, ніж Анатолія Кириловича.

- Ваш тодішній партнер Олег Матвєєв згадував, що дідівщини в чистому вигляді в команді не було. Але до вас, як до новачка, яксь по-особливому ставилися?

- Нормально прийняли, без проблем. Адже я з Олегом Лужним знайомий був, ми ще у Львові разом грали. В принципі, досі дружимо. Не скажу, що головним, але одним з найбільш авторитетних гравців «Динамо» він вже тоді був. Та й всі решта - нормальні хлопці, добре прийняли. У мене, до речі, в жодній команді не було проблем у цьому плані.

- Микола Миколайович, і все ж, яке з перших саме динамівських вражень назавжди вкарбувався в пам'ять?

- Навіть не знаю, їх було багато. Напевно, гра з «Барселоною» в Києві (сміється). Це ж був мій перший офіційний матч за «Динамо»: як раз на початку березня, після всіх цих зборів, починали сезон. Уявляєте, дебют і відразу чвертьфінал Кубка Кубків?! Мабуть, найяскравіший спогад.

- Ви до матчу добре собі уявляли, хто такі і як вміють грати «Чікі» Бегірістайн, Лаудруп-старший, Стоїчков?

- Ну, по телевізору, звичайно, бачив цих зірок. Але якщо б мені до цього сказали, що буду проти них грати, в житті б не повірив! На щастя, чудеса трапляються.

Лідерам каталонського клубу - величезний респект і повага. Куди не глянеш на полі - зірка. Субіссерета воротар збірної Іспанії... Так майже всі іспанські гравці «Барси» вважалися збірниками, ті ж Бакеро, Амор, Салінас. А легіонери! Рональд Куман в Києві не грав через травму, а вдома вже вийшов у всій красі. Стоїчков - визнаний забивала. А за данцем Лаудрупом я і далі продовжував стежити. У 1992 році він, по-моєму, відмовився за свою збірну грати, а молодший брат на Євро поїхав. І став у її складі чемпіоном континенту!

Весела тоді компанія в «Барселоні» підібралася. Втім, команда у них завжди гарна була. Це такої, як зараз, напевно, ще довго не буде.

- Кажуть, гуркітливий «Камп Ноу» просто задавлює суперників ще в підтрибунному приміщенні. Але в Києві вас теж повний «Республіканський» вітав...

- Перше, що згадується, це наш переповнений стотисячний стадіон! І так хвилюєшся, а тут ще стільки людей на твою команду прийшло подивитися. Зізнаюся, до стартового свистка, у мене такий мандраж був! Правда, після фінального - все забуваєш, і починаєш готуватися вже до наступного поєдинку.

- Їх в чемпіонаті СРСР-1991 ви провели лише 18. Після нижчих ліг сподобалося грати в союзній «вишці»?

- Звичайно, тим більше за такий клуб! Шкода, травма завадила: я майже все перше коло рівно відіграв, а в кінці надірвав м'язи живота. І потім вже не гра була, а мука: доктори «підтягнуть» мене до якогось матчу, на уколах підведуть, вийду на тайм-півтора, рецидив і все по новій. Знову лікуєшся...

- Свій єдиний гол пам'ятайте: у 14 турі забили у Владикавказі місцевому «Спартаку»?

- Так, добре пам'ятаю. По-моєму, Юран вже у карному пас віддав, а мені нічого придумувати не треба було: підставив ногу, дотик, або в два, забив. 1:1 тоді зіграли.

- До речі, із зоряним дуетом молодих форвардів Саленко - Юран які відносини складалися? Хлопці, в своїх інтерв'ю не приховують, що любили порушити режим, Сергій навіть в армії за це побував.

- Все було, як в будь-якому іншому колективі. Приховувати не буду, можна було і порушити, не без цього. Але адже у кожного своя голова на плечах була, чужу не прикрутиш (посміхається).

- Відомо, що іногородні новачки жили на базі, і від нудьги різалися в карти на гроші. Ви теж?

- Так, траплялося, іноді сідали час вбити. Але ми на базі не жили, тільки коли карантин і підготовка до матчів. Нас, хто постарше, поселили в готель біля стадіону «Динамо»: спочатку в «Київ», а потім в «Жовтневий», не знаю, як зараз називається, біля Верховної Ради. Там ми і жили - Ахрік Цвейба, Олег Лужний, Ігор Кутєпов і я. А молоді хлопці мешкали в гуртожитку на Березняках.