a.s. Квотер – це монетка в 25 центів, четвертак (quarter). Є така і в нас. А ще у нас – четвертак, 25 років українському футболу. Відзначатиметься ця дата в грудні, у річницю створення незалежної Федерації футболу України. Але хто чи що заважає нам уже зараз почати відзначати цей ювілей? Наприклад, циклом статей про пізньорадянський і ранньонезалежний футбол. Якщо вас цікавлять часові рамки – з 1991-го по 1994-й, до старту збірної у своєму першому відборі.
Друга половина 1991-го – дуже цікавий час. Час, коли не те що футбол, а і вся країна – тоді ота сама, про яку у нас уже майже не згадують, а за порєбріком плачуться, що її розпад це «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття» - знаходилася у підвішеному стані. Що далі, як далі, і найголовніше – де далі. Це питання турбувало і футбольну спільноту. Зокрема, українську.
24-го серпня Верховна Рада України проголосила незалежність вчорашньої Української РСР. Незалежність ця не була визнана світовою спільнотою – всі чекали на результати референдуму, запланованого на 1 грудня. Саме в цей період – між 24.08 та 1.12 – і точилися розмови про те, яким буде радянський футбол у 1992-му році.
В першій союзній лізі зразка 1991-го грало дві українські команди – «Буковина» і «Таврія». Зайняли вони тоді високі місця – чернівчани фінішували п’ятими, кримська команда відразу за нею. На початку вересня, майже відразу після Акту проголошення незалежності України, тренери обох команд дали невеличкий коментар для газети «Футбол». Ось що вони сказали.
Юхим Школьников («Буковина»): «У нас немає ніякого бажання повертатися в українську зону, як планувала республіканська федерація. Не варто політику поперек футбола пускати».
Анатолій Заяєв («Таврія»): «Категорично проти участі в чемпіонаті України. Хочемо й надалі грати в чемпіонаті СРСР».
В принципі, пояснювали свою позицію обидва тренери цілком практичними причинами – рівень футболу знизиться, народ перестане ходити на стадіони. (Хоча в 1991-му рівень футболу і так знизився, а кількість глядачів так просто катастрофічно упала.)
В жовтні московські ЗМІ перейшли до важкої артилерії. Велике інтерв’ю під заголовком «Як жити далі?» дав тодішній головний тренер «Дніпра» Євген Кучеревський. Його пряма мова починається із фрази «Дніпро» однозначно – за участь у чемпіонаті СРСР». Далі Євген Мефодійович говорить про можливу ізоляцію українського футболу – мовляв, доки Україну як суверенну державу не визнає світ, про членство в УЄФА та ФІФА нічого й думати. (Логічно – але тренер забув про майбутній референдум, який мав підтвердити незалежність України. Він і підтвердив, хоча до 1 грудня на аж такий переконливий результат не очікували навіть найбільші оптимісти – зокрема, через це, за чутками, демократична опозиція в ВР була проти його проведення.)
Далі Кучеревський розмірковує на тему «Люди об’єднуються, а ми…» - пригадавши якусь Всесвітню баскетбольну лігу. А на питання «Який настрій серед тренерів інших українських команд» відповідає однозначно: «Майже всі – за єдиний чемпіонат і проти окремої української першості». Зокрема, розповідає про свою розмову із тодішнім тренером «Шахтаря» Валерієм Яремченком. Ба більше, за словами Кучеревського, навіть більшість уболівальників «Дніпра» - згідно із їх листами та дзвінками – теж вважають, що проведення чемпіонату України «не на часі».
Закінчує своє інтерв’ю Кучеревський фразою про те, що «хочеться сподіватися, що ситуація, коли доведеться грати в окремому чемпіонаті, не настане ніколи». При цьому тренер допускає, що Україну можуть визнати як незалежну країну – але висуває ідею «відкритого чемпіонату СРСР», посилаючись на… досвід НХЛ.
В принципі, Кучеревський говорив реальні речі. Серед українських команд вищої ліги СРСР тільки «Динамо» було чітко та однозначно за власний незалежний чемпіонат. Інші клуби займали позицію від «однозначно проти» до «можливо, за, але». Наприклад, запорізький «Металург», який проводив свій перший сезон на такому рівні, був за чемпіонат СРСР. А «Металіст», що боровся за виживання – зайняв хитру позицію: «Якщо вилетимо в першу союзну лігу, то будемо за чемпіонат України, а якщо втримаємося у вишці – то за чемпіонат СРСР».
Але прийшов грудень, і 13-го числа на пленумі української республіканської федерації всі ці персонажі – як і інші делегати – одноголосно проголосували за незалежність вітчизняного футболу і створення ФФУ. Хоча при цьому невеличкі палки в колеса намагалися ставити. Наприклад, тренер «Чорноморця» Віктор Прокопенко заявив, що вихід із радянського футболу є непідготовленим – затягнувши всю ту ж пісню про можливу ізоляцію. До речі, закид Віктора Євгеновича був обґрунтований – на конгрес ФІФА в Нью-Йорку не поїхав жоден представник від України. На що очільник ФФУ Віктор Банніков заявив, що він сподівався на… В’ячеслава Колоскова, мовляв, той замовить за на словечко і організує вступ в ФІФА. Дивна логіка, зважаючи на те, що тодішня російська футбольна влада не збиралася відмовлятися від загальносоюзної першості…
До речі, навіть після остаточної відмови України від участі у чемпіонаті СРСР 1992-го – ідея ця ще деякий час жила і видавалася більш-менш реальною. Але потім росіяни зрозуміли, що їм немає ніякої вигоди від ігор із колишніми першоліговими колективами з околиць імперії – і самі поховали ідею об’єднаного чемпіонату. Всі колишні радянські республіки почали розбудовувати власні футбольні турніри. В лютому 1992-го мав стартувати і перший турнір в історії незалежної України. Але – чи перший? Про це ми поговоримо в наступному випуску «Українського квотера».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
