Вболівальники зі стажем пам'ятають не лише феєричну гру «Динамо» у фіналі Кубка Кубків -1986 з «Атлетіко» (3:0) в Ліоні, а й знаменитий репортаж коментатора Валентина Щербачова. Він починався словами: «Нам потрібно зіграти так, щоб підняти дух людей, які опинилися в зоні страшної аварії».
- Ці слова я встиг сказати в прямому ефірі – хотів, щоб вдома люди отримали хоча б якусь інформацію про те, що трапилося, – згадує Валентин Щербачов. – Адже в СРСР перший тиждень після аварії в Чорнобилі все замовчувалося. У прямому ефір 2 травня цього мої слова були, але в повторі на наступний день звук вже стерли.
- А що, тоді в команді знали про аварію на ЧАЕС?
- «Динамо» вилетіло до Франції 30 квітня (через чотири дні після аварії. – Авт.), до цього команда добу жила на базі збірної СРСР в Новогорську під Москвою, а я під'їхав вже безпосередньо до самого вильоту, в Шереметьєво. І буквально напередодні від'їзду до Москви до мене зайшов мій приятель, який працював інженером на Чорнобильській АЕС, і після аварії мало не пішки добирався до Києва. Від нього я вперше і почув, що сталася страшна катастрофа, наслідки можуть бути дуже серйозними, і дітей на вулицю краще взагалі не випускати. При зустрічі я спробував все це пояснити Валерію Лобановському, але він тільки відмахнувся, мовляв, це все чутки. А вже в Парижі нас зустрічав в аеропорту мій хороший знайомий Олег Максименко, який працював тоді кореспондентом Центрального телебачення у Франції. І приніс газети, в яких друкувалися карти радіоактивного забруднення. А місцеві журналісти почали засипати футболістів питаннями про Чорнобиль, хоча ті нічого не знали. Але, мабуть, завдання з редакцій було отримано жорстке: вивідати хоч що-небудь, і вже в Ліоні вони вирішили зробити «хід конем». Майже на годину затримали автобус, який мав везти команду з аеропорту в готель, і в цей час гравців атакував цілий загін журналісток – молодих і симпатичних. Але і у них нічого особливо не вийшло: хлопці були готові розмовляти тільки на футбольні теми.
- Кажуть, у фіналі половину всіх уболівальників на стадіоні «Жерлан» становили фанати «Атлетіко»...
- Іспанських уболівальників було дуже багато – вони буквально наводнили Ліон. Пам'ятаю, вже в день фіналу Валерій Васильович, щоб трохи відволіктися від переживань про майбутній матч, в компанії зі мною відправився побродити по вуличках Старого міста. Гуляємо ми, значить, і тут назустріч вивалює величезна галаслива юрба іспанців з прапорами «Атлетіко». Що робити? Лобановського адже важко було з кимось переплутати. І ми з ним рвонули в якийсь кінотеатр, не дивлячись, що там йде. Купили квитки і тупо просиділи годину: дивилися фільм французькою, нічого не розуміючи, і вийшли, коли натовп вже розсмоктався. Але треба віддати іспанцям належне, вони показали себе людьми, дійсно розуміють футбол. У першому таймі вони, звісно, вболівали за «Атлетіко», але після перерви, коли стало помітно, наскільки цікавіше і вільніше грає «Динамо», їх симпатії стали змінюватися. А вже після матчу величезний натовп іспанців прорвалася до нашого автобуса, щоб взяти автографи і просто висловити своє захоплення: потиснути руку, поплескати по плечу. Словом, дуже доброзичливо поставилися до тих, хто переміг їх улюбленців.
- Деяким динамівцям довелося грати фінал на уколах?
- Так, Блохін і Балтача були травмованими. Пам'ятаю, коли ми прилетіли з Москви в Париж, у нас був якийсь час перед відльотом в Ліон, і Валерій Васильович вирішив провести розминку на університетському стадіончику, неподалік від аеропорту Орлі. Всі займалися з м'ячем, а Блохін, який за тиждень до цього в товариському матчі збірних СРСР і Румунії пошкодив задню поверхню стегна, просто намотував кола навколо поля. Мене Лобановський попросив побігати з ним, щоб Олегу не було нудно. І він скаржився, що нога болить. Тим не менш, ви пам'ятаєте, як Блохін зіграв з «Атлетіко» і наскільки він був корисний для команди (до того ж забив. – Авт.). А Сергій Балтача? У нього був надірваний ахілл, а під час матчу він просто порвався, і Сергія забрали з поля. Він потім на нагородження виходив, стрибаючи на одній нозі. Тобто всі хлопці усвідомлювали важливість цієї гри, і ніхто себе не щадив, хоча і розуміли, чим це може загрожувати здоров'ю.
- Як відзначали перемогу?
- Що творилося в роздягальні, я не знаю: брав в цей час післяматчеві інтерв'ю у Раца і Заварова. А вже в готелі на святковій вечері заповнили кубок шампанським і пустили по колу, і я теж кілька ковтків зробив – як без цього? Це святе (сміється). Дзвонив з привітаннями Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України, опікувався «Динамо». – Авт.), кращий захисник українського футболу, як я його називав. В цьому успіху багато в чому була і його заслуга.
- Як вас зустріли вдома?
- З Парижа ми вилітали тільки 5 травня, на цей день заздалегідь були куплені квитки. Мабуть, щоб хлопці трохи відпочили після фіналу, розвіялися. Але який вже тут відпочинок, коли всі думки про те, як там вдома, що з сім'ями? Нарешті, коли 5-го вранці приїхали в аеропорт, якийсь жартівник зателефонував і повідомив, що літак «Аерофлоту» замінований. І в результаті виліт затримали на п'ять або шість годин, в Шереметьєво ми прилетіли вже пізно ввечері. Тому в Москві нас взагалі ніхто не зустрічав, хіба що пасажири з інших рейсів, дізнавшись динамівців, підбігли за автографами. А офіційної зустрічі – з оркестром, квітами – не було, подали якийсь старенький ЛАЗ, який відвіз нас на Київський вокзал.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
