- До футбольної школи запорізького «Металурга» я потрапив у вісім років, - розповів Сидорчук у інтерв'ю «КП в Украине». - Ми прийшли туди в один день з воротарем Максимом Ковалем. Потім разом потрапили в одну групу, яку готував Віктор Трегубов. Ось так і дружимо з Максом вже 17 років. Мої батьки спортом не займалися. Просто всерйоз переживали за моє майбутнє. Запитали мене, чим би я хотів займатися. Я відповів, що футболом, от мене і записали в футбольну школу. Спочатку це було не більше, ніж звичайне захоплення. Я сам зрозумів всю серйозність справи тільки коли потрапив у другу команду «Металурга». До того ж завжди грав у футбол заради задоволення, ніколи не йшов на тренування похмурим, з похиленою головою, а навпаки з великим бажанням і радістю.
- Чим вам запам'ятався ваш перший тренер? Які спогади про нього залишилися?
- Для мене Віктор Трегубов назавжди залишиться найкращим тренером. Він асоціювався у мене з квочкою, а ми, маленькі футболісти, були його курчатами, за якими він завжди стежив, дбав про нас. Тому що наш тренер не тільки професійний футбольний фахівець, але й чудовий психолог і просто дуже хороша людина. Він виховав досить сильний випуск футболістів мого року народження. Багато зараз на виду, грають у різних клубах.
- Це він визначив для вас позицію в центрі поля?
- Починав я центральним захисником. Тренер любив називати мене «утюжком», оскільки я часто грав у підкатах. А пізніше, класі в шостому, поставив мене на позицію півзахисника. Так я там і залишився. Взагалі моя позиція - «опорник», проте останнім часом в «Металурзі» мене ставили під нападниками, тому я, тепер, мабуть, більше навіть центральний півзахисник.
- Анатолій Бузник, під чиїм керівництвом ви довгий час виступали в збірній гравців 1991 року народження, назвав вас одним із найбільших футбольних талантів України. За що, здогадуєтеся?
- Напевно, всім футболістам подобається більше створювати, ніж руйнувати, і я не виняток. Звичайно, приємно віддавати гольові передачі партнерам або забивати самому. Це цікавіше, і тут можна проявити більше творчості. А відбирати м'яч, при необхідності, думаю, може навчитися кожен. Головне - діяти в інтересах команди. Якщо хтось може створювати краще, ніж я, чому б йому не дати таку можливість? Якщо я буду приносити користь команді, граючи центрального захисника, я буду це робити.
- Як свого часу Максиму Ковалю, вам також знадобилося менше року виступів за «Металург», щоб опинитися в «Динамо». А точніше, ви провели за команду лише десять матчів. Чи не занадто швидкий прогрес?
- Ні, я так не думаю. Просто перехід в «Динамо» був для мене своєрідним авансом. А матчів на найвищому рівні у мене більше десяти. Я повністю відіграв матчів 16-17, крім того, ще виходив на заміну. Мене почали підпускати до основного складу ще в 17-річному віці, причому часто випускали на заміну ще в першому таймі. Це було за різних тренерів, в мене вірили і Лутков, і Ходус, і Чанцев. За це я дуже вдячний цим фахівцям.
- Як за такий короткий час вдалося звернути на себе увагу тренерів «Динамо»?
- Можливо, зіграло свою роль те, що я українець. Ще три роки тому, коли переходив в «Динамо», розумів, що тут працюють на перспективу, спираючись перш за все на вітчизняних футболістів. Напевно, за мною спостерігали, а я десь непогано зіграв, ось в «Динамо» і подумали, чому б мені не взяти.
- Ви вже третій футболіст після воротарів Богуша і Коваля, який приїхав в «Динамо» із Запоріжжя. Чим там поливають молодих хлопців, що з них потім виростають стільки гравців високого рівня?
- Не знаю, можливо клімат сприятливий (посміхається). Якщо серйозно, в Запоріжжі власником клубу був Ігор Дворецький, який закликав тренерів довіряти молоді та дуже підтримував юних хлопців. Хіба я не розумію, що в 17 років ще не був готовий грати в Прем'єр-лізі? Мабуть, завдяки такому президенту, запорізькі молоді футболісти і змогли заявити про себе.
- У Запоріжжі ви жили з батьками? У Києві перший час було важко вести господарство самому?
- Так, із батьками. Взагалі, народився я в Криму, а саме, в Джанкої, де жила моя бабуся, а через рік ми з батьками переїхали в Запоріжжя, де я і виріс. А в Києві перший час зі мною були батьки, їм сподобалося тут, часто приїжджала моя дівчина Аня, яка скоро переїхала назовсім, а в грудні 2014 року ми одружилися. Якщо чесно, просто не люблю бути один. З харчуванням перші місяці проблем не виникало: вранці йогурт, пообідати міг на базі, так що пару днів справлявся сам, але не більше (посміхається). І не можу сказати, що столичне життя з його спокусами якось мене змінило.
- У рідному Запоріжжі ставлення друзів до вас змінилося?
- Ні, правда, за той час, що я в «Динамо», їздити виходить не так часто. До речі, за цей час встиг стати хрещеним батьком - хрестив сина Пісоцького. У ставленні до мене точно нічого не змінилося. Я вважаю, що важливо завжди залишатися людиною. І неправильно давати людині оцінку, не знаючи її. Для близьких людей я зовсім не змінився, а ті, хто знають мене гірше, можуть мати іншу думку.
- З «Динамо» ви двічі виграли чемпіонство і Кубок країни. Що відчуваєте з цього приводу?
- Відчуваю себе добре (посміхається). Думаю, запорукою успіху стала командна гра, те, що на кожен матч знаходили максимальну мотивацію. Не тільки ми самі, а й тренери нам допомагали. Ще два роки тому Рауль сказав, що наша запорука успіху - в командних діях. Думаю, у нас вийшло зіграти, як команда.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
