Офіційний сайт ФК «Динамо» Київ розповідає про динамівців, які героїчно загинули під час Другої світової війни.
Бутусов, який працював свого часу в ленінградському, а потім у тбіліському «Динамо», переконливо довів свою тренерську спроможність. У 1939 році грузинський клуб під його керівництвом уперше став віце-чемпіоном Радянського Союзу, а наступного року знову виграв срібні нагороди. Щоправда, фінішувала тоді закавказька команда без Бутусова: в середині липня він із нею розпрощався. Доля відправила відомого наставника до Києва.
За Бутусова (на фото з командою навесні 1941 року) «біло-сині» грали, як і до нього, нестабільно. Навіть поповнившись здібною молоддю та сильними футболістами, київське «Динамо» після чотирьох стартових матчів замикало десятку.
У п'ятому турі наші футболісти приймали тбіліських одноклубників. Яку зустріч готував їм зацькований колись тренер, гості, ймовірно, здогадувалися, але не настільки глибоко. Бутусов буквально «розтоптав» своїх колишніх підопічних - 3:0. Кияни піднялися відразу на п'яту позицію, але втримати її не змогли.
Після двох гостьових перемог над не найсильнішими командами динамівці вдруге розбалансувалися та, зазнавши двох поразок поспіль, опустилися на восьме місце. Довести спроможність «Динамо» в сезоні 1941 року повинен був домашній матч із Командою Червоної Армії, призначений на 22 червня на Республіканському стадіоні, який тільки-но відкривався. Однак, нальоти фашиской авіації і бомбардування Києва завадили проведенню масштабного заходу...
Війна безжальним катком пройшлася по долях гравців довоєнного складу команди. Одні загинули на фронтах Великої Вітчизняної, інші були розстріляні в Києві або закатовані в концтаборах та застінках гестапо, треті виконували завдання в тилу.
Отже, згадаємо всіх поіменно.
Борис Афанасьєв - у перші дні війни був призваний до лав Червоної Армії. Повернувся до великого футболу в 1944-му році, але вже не до київського «Динамо», а до московського ЦДКА.
Микола Балакін - був евакуйований до м. Міасс, де виступав із 1942 до 1944 року за клуб «Крилья Совєтов».
Михайло Бутусов – після початку ворожих атак на Київ головний тренер эвакуювався до Ташкенту, де в роки війни виконував обов'язки керівника місцевого «Динамо». У 1946-му році повернувся в рідний для нього Ленінград.
Павло Віньковатов - після початку війни був евакуйований із Києва. Після війни він продовжив грати в нашому клубі, в 1948 році став капітаном. Грав у «Динамо» до 1955-го року, провів 226 матчів, забив 65 голів.
Василь Глазков - у 1942 році пішов на фронт. Після війни він зіграв п'ять матчів у дублі «Динамо», потім завершив кар'єру.
Володимир Гребер - під час війни воював на фронті, кавалер орденів Вітчизняної Війни II ступеня та Червоної Зірки.
Антон Ідзковський - евакуйований із Києва, працював спортивним інструктором та виступав за «Динамо» Казань (1942-1943). До війни в 1936 році знявся у знаменитому радянському фільмі «Воротар».
Костянтин Калач - з початку війни в лавах Червоної Армії. Повернувся до складу післявоєнного «Динамо» у 1944-му та відіграв у команді після цього ще два сезони.
Йосип Качкін - під час оборони Києва загинув неподалік від Ірпеня.
Олексій Клименко - до війни у складі київського «Динамо» став срібним (1936, весна) та бронзовим призером (1937) чемпіонатів СРСР. Був зарахований до винищувального батальйону Київського укріпрайону, але з боями змушений був відійти до рідного міста. Учасник матчів в окупованому Києві в 1942-му році. Арештований та поміщений до Сирецького концтабору. Розстріляний 24 лютого 1943 року. У 1965 році посмертно нагороджений медаллю «За відвагу».
Павло Комаров - найкращий бомбардир довоєнного київського «Динамо» (35 м'ячів в 92 іграх). Мав диплом інженера. Відправлений до Німеччини під час евакуації Сирецького концтабору у вересні 1943 року, де працював на одному із заводів Мессершмітта. Після війни перебрався до союзників, потім переїхав до Північної Америки, до Торонто.
Микола Коротких - загинув восени 42-го - був закатований на допитах у гестапо. Він виявився єдиним з усіх заарештованих учасників поєдинків в окупованому Києві, приналежність якого до «органів» вдалося документально довести - під час обшуку в його квартирі було знайдено фотографію у формі НКВД. Окрім того, його випадково впізнав один із тих, квартиру кого в 30-і роки серед інших співробітників міліції обшукував майор Коротких.
Іван Кузьменко - у 1937 році взяв участь у матчі проти збірної Басконії під час їхнього турне по СРСР. У 1938 році Кузьменко включений до списку 55 найкращих футболістів сезону. Учасник матчів в окупованому Києві в 1942-му році. Арештований та поміщений до Сирецького концтабору. Розстріляний 24 лютого 1943 року. У 1965 році посмертно нагороджений медаллю «За відвагу».
Петро Лайко - автор 100-го голу київського «Динамо» в чемпіонатах СРСР (30.06.1938 «Динамо» - «Крилья Совєтов» (Куйбишев) - 4:1). Після початку війни разом з іншими київськими футболістами був направлений до Іваново, де був граючим тренером команди «Основа». У 1943 році був відряджений до Казані, де виступав за місцеві динамівські колективи. Після звільнення України повернувся до Києва, брав участь у відродженні «Динамо» Київ, але в післявоєнному чемпіонаті за нашу команду так більше й не зіграв.
Олег Лаєвський - своєю грою молодий воротар привернув увагу Михайла Бутусова, який очолив київське «Динамо» на початку 1941 року. Після початку війни та евакуації опинився в Омську, де закінчив загальновійськове училище та грав за місцеве «Динамо». У 1943 році був відряджений до Війська Польського. Брав участь у штурмі Рейхстагу й 2 травня 1945 року залишив там свій напис: «Олег Лаєвський - «Динамо Київ».
Йосип Лівшиць - був евакуйований до Казахстану, де з 1942 до 1944 року був гравцем команди «Динамо» (Алма-Ата). У 1945 році повернувся до Києва, брав участь у відродженні післявоєнного київського «Динамо». Сезон 1946 року провів у молодіжній команді динамівців.
Міхал Матіас - після початку війни евакуйований з Києва до Дніпропетровська. Після цього зміг дістатися до Львова, де в період з 1942 до 1944 року виступав за різні польські команди. Микола Махиня - з початком війни брав участь в обороні Києва. Пізніше за проявлену відвагу та мужність був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня. Після відступу радянських військ у червні 1942 року направлений до Казані, де до квітня 1943 року був гравцем місцевої динамівської команди. У травні-червні 1943 року грав у складі московських динамівців, після чого направлений до Харкова, де в післявоєнному місті налагоджував футбольне господарство. У 1944 році повернувся до Києва, був граючим тренером та капітаном рідного «Динамо».
Володимир Онищенко - учасник останнього матчу київського «Динамо» довоєнного часу, який команда провела 16 червня 1941-го року в Харкові проти місцевого «Спартака». Його доля у воєнні роки невідома.
Михайло Путистін - мобілізований до Червоної Армії влітку 1941 року, відступав зі своєю частиною до Полтави, де потрапив в оточення. Опинившись в окупованому Києві, взяв участь без замін у всіх 10 матчах з українськими, угорськими та німецькими командами. Арештований та поміщений до Сирецького концтабору в 1942-му році. У жовтні 1943 року був відправлений на вантажні роботи, звідки йому вдалося втекти, зустрів радянські війська поблизу села Пославичі. Наприкінці 1943-го Михайло Путистін став завідувачем господарством футбольної команди «Динамо» (Київ). Наприкінці 1945 року він очолив київський «Спартак», за який ще й сам трохи пограв. Але важка травма ноги, отримана в автомобільній аварії, остаточно обірвала його спортивну кар’єру. Після лікування Михайло Федорович довгі роки працював за фахом на різних підприємствах Києва. У 1965 році був удостоєний медалі «За бойові заслуги», однак відмовився її прийняти за ті заслуги, до яких він вважав себе непричетним.
Анатолій Савицький - провів у чемпіонаті СРСР 1940 року за київське «Динамо» три матчі. У воєнні роки доля невідома.
Анатолій Садовський - У 1941 році став основним гравцем «біло-синіх», але війна перервала кар'єру перспективного футболіста. Йому в 1941-му пощастило, вдалося вирватися з оточеного фашистами Києва, на відміну від кількох одноклубників, які залишилися в окупації та були закатовані гітлерівцями. Після війни Анатолій повернувся до столиці України та провів ще чотири сезони у футболці київського «Динамо».
Олександр-Богдан Скоцень - автор останнього голу київського «Динамо» в довоєнних чемпіонатах, який він забив 8 червня 1941-го року у ворота ленінградського «Динамо». Після початку війни був посаджений на баржу та відправлений по Дніпру до Дніпропетровська, де й перебував до приходу німців, після чого доїхав до Львова, де тривалий час грав у різних командах, таких як «Україна Лемберг», «Довбуш» Коломия, «Лемко» Сянки, «Жиліна».
Микола Трусевич - один із перших голкіперів у СРСР, який почав залишати штрафний майданчик та втручатися в події як польовий гравець, граючи ногами та головою.
Провів у шести довоєнних чемпіонатах (+ початок у 1941-му році) 73 матчі та пропустив у них 86 голів. У хаосі перших днів Микола (був визначений до кулеметного взводу), будучи пораненим у бою в ногу, потрапив в оточення та був поміщений до табору для військовополонених, розкинутого в Боярці. Пізніше він опинився в концтаборі в Дарниці. Один з організаторів матчів у окупованому Києві. Заарештований 18 серпня 1942 року й у вересні того ж року переведений до Сирецького концтабору. Там же розстріляний 24 лютого 1943 року. У 1965 році посмертно нагороджений медаллю «За відвагу».
Олександр Фесенко - в якості півзахисника зіграв 10 матчів у першості Радянського Союзу 1940 року. Під час війни доля невідома.
Віктор Шиловський - з початком війни повернувся на Донбас, де певний час перебував у команді «Сталь» (Сталіно). У 1942 році був направлений до Владимира, грав за футбольну команду піхотного училища. З липня 1943 року переведений до московського ЦДКА, з яким став переможцем першості міста 1944 року. У наступному році виступав за команду Групи радянських військ у Німеччині (ГСВГ). Повернувшись у 1946 році до Москви, закінчував ігрову кар'єру в місцевому «Харчовику», який виступав у другій групі чемпіонату СРСР.
Костянтин Щегоцький - У серпні 1938 був заарештований за безпідставним звинуваченням. Два з половиною місяці перебував під арештом у внутрішній в'язниці НКВД, потім 12 місяців був у Лук'янівській в'язниці Києва, у спецкорпусі для ворогів народу. Піддавався жорстоким тортурам та знущанням. Слідство намагалося вибити свідчення у шпигунстві - били ніжкою від стільця, затискали пальці в дубових дверях, але домогтися нічого не змогли. Після арешту наркома внутрішніх справ Миколи Єжова й через деякий час після цього оголошеної амністії, пізньої осені 1939 року вийшов на свободу. З початком війни працював у штабі з підготовки партизанського руху, який очолював замнарком внутрішніх справ Тимофій Строкач, потім був інструктором військово-фізичної підготовки четвертого загону воєнізованої пожежної охорони на Микільській слобідці. Незабаром був наказ залишити Київ. Щегоцький із загоном приєднався до військової колони, яка потрапила під бомбардування фашистської авіації. Ті, що вижили, розрізненими групами вибиралися з оточення. Лише через 67 днів поневірянь Щегоцький вийшов до своїх військ, після чого отримав призначення до міста Куп'янськ на посаду старшого інструктора військово-фізичної підготовки харківського відділу пожежної охорони. Далі був направлений до Казані, де грав за місцеве «Динамо». У 1943-1945 роках перебував в Узбекистані, виступав за ташкентське «Динамо». У 1944 році став переможцем Спартакіади республік Середньої Азії та Казахстану.
Уранці 6 листопада 1943 року зусиллями 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ватутіна столиця України була звільнена від німецько-фашистських загарбників.
Тих із динамівців, хто перебував у період окупації в Києві, довго викликали на допити до НКВД, і врятувало їх лише втручання генерала Строкача, під час війни - начальника штабу Українського партизанського руху, а з 46-го - міністра внутрішніх справ України. Він почав опікуватися київським «Динамо» ще в 1940-му, коли став головою республіканської ради товариства, й саме він після війни віддав наказ покласти під сукно більшість справ стосовно футболістів. Мало того, четверо з них навіть потрапили до першої післявоєнної заявки відродженої київської команди.
Півроку потому, 2 травня 1944 року, на стадіоні «Динамо» в Києві відбулася товариська зустріч динамівців із московським «Спартаком». З довоєнних гравців у складі нашої команди на поле вийшли лише Антон Ідзковський, Микола Махиня, Петро Лайко, Павло Віньковатов, Микола Балакін, Костянтин Калач та учасник матчів 1942 року Макар Гончаренко...
Потім будуть ігри проти тбіліського «Динамо» (на фото) та московського ЦБЧА. Київ поступово повернеться до мирного життя, невід'ємною частиною якого був, є й буде футбол, але це, як говориться, вже зовсім інша історія.
Олег Задерновський
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
