Олександр Кучер: «Донецький «Шахтар» - це клуб номер один»

«Завжди дякую вболівальникам, що приходять і підтримують. Чому? Бо це нам дуже потрібно – «Шахтар» майже два роки не виступає вдома.

Найважчим за цей час було те, що постійно потрібно кудись їхати, летіти. Домашні матчі проводили постійно у різних містах. Не можу сказати, що «Арена Львів» - це наш стадіон. Нас тут добре підтримують, це правда. Але ми ж не вдома. Постійно в дорозі, в літаку, в автобусі. Із цим важко – нема своєї бази, як було в Донецьку, немає відчуття дому.

Якби не було перепон з боку УЄФА, де би виступав «Шахтар»? Важко сказати. Спочатку, пам’ятаю, був варіант із Харковом, але там заборонили проводити міжнародні матчі. У Києві тоді вже виступали інші команди, у нас залишився єдиний варіант – Львів.

Мені важко сказати, чи змінилися стосунки між ФК «Шахтар» і вболівальниками Львова. Зі свого боку ми намагалися привабити фанів своєю грою, яскравими матчами Ліги чемпіонів. Звісно, приємно грати, коли заповнені трибуни, коли люди скандують назву твого клубу – так цікавіше і легше грати. Командам важко виступати при порожніх трибунах, бо складається враження, що граєш якийсь контрольний матч, дуже важко налаштуватися. І тренеру тоді також важко налаштувати команду.

Є фанати «Шахтаря», з якими я постійно спілкуюся, ще з часів «Донбас Арени». Не впевнений, що вони приїжджають на усі матчі на «Арені Львів», але контакт підтримуємо. Напевне, вони, як і ми, дуже чекають на повернення у Донецьк.

Підтримую думку Сергія Палкіна, що «Шахтар» своїм переїздом до Львова об’єднав Україну. За цей час у нас з’явилося багато місцевих шанувальників, на вулицях Львова підходять і дякують за гру. Це великий плюс як для клубу, так і для ситуації загалом.
Минулого року у матчі із «Динамо» вболівальники «Арени Львів» вболівали проти «Шахтаря». Сподіваюсь, за цей рік ми щось змінили, і симпатії розділилися. Тим більше заразу нас з’явилися навіть вболівальники із Польщі – на стадіоні завжди бачу польські прапори. А матчі із «Динамо» - принципові. Там не буває поблажок, навіть якщо та чи інша гра нічого не вирішує.

Дуже сумую за Донецьком. Усе своє життя я провів у Донецьку, адже з Києва переїхав у 16 років. Я одружився там, мої діти народились там. Тепер – це моє місто.

Важко сказати, в якому чемпіонаті хотів би себе спробувати. Я провів усю кар’єру в Україні, вигадувати «а що б було, якби?» не хочеться. Але якби трапилась така можливість, то напевне хотілося б пограти у Німеччині. Я ніколи нікуди не рвався, мене у «Шахтарі» все влаштувало. Я люблю цю команду, тому не жалію, що усі ці роки віддав донецькому клубу.

Донецький «Шахтар» - це клуб номер один. Особисто для мене. Це клуб із агресивним, наполегливим характером. Це клуб, який досягає того, чого хоче. У нас усі – максималісти. Нам неважливо, чи це товариські турніри, чи матчі Ліги чемпіонів – ми завжди ставимо максимальні цілі, нам завжди хочеться перемагати. Для нас неприйнятним є друге місце – тільки перше.

Головний мотиватор команди – це Мірча Луческу. Він завжди намагається нас тримати у тонусі, мотивувати, стежить, аби ми не розслаблялися. За ці 10 років ніколи не сварився із тренером. Намагався увесь час слухати його настанови. Адже за гру відповідають футболісти, а за результат – тренер. Ми робимо одну справу, нам конфліктувати не можна. Мірча Луческу – чудовий теоретик і дуже сильний тактик. Він знає, де можна, як то кажуть, і палкою вдарити, і по голові погладити. Він чудовий психолог: вміє заспокоїти команду, а вміє й розізлити, якщо треба.

Перед виходом в 1/16 фіналу Ліги Європи ніхто із «Шахтаря» не ставив цілі вийти у фінал. Однак у нас були максимальні завдання на кожен матч – перемогти і вийти далі. «Шахтар» дійшов до півфіналу. Що це означає? Це означає, що команда попри численні переїзди, кадрові зміни та різні проблеми зуміла зібратися і вийти у півфінал престижного турніру. Це заслуговує поваги».