“Як міг простий пацан з Лєвандовки (район Львова, - Авт.) думати, що він точно буде коментатором? Де я, а де телевізор?”– дивується коментатор телеканалів “Футбол 1” та “Футбол 2” Віктор Вацко. У дитинстві він готувався до кар’єри футболіста, натомість став чотириразовим володарем премії “Телетріумф” у номінації “Найкращий коментатор”. Як йому це вдалося, Віктор Вацко розповів в ексклюзивному інтерв’ю.
-Вікторе, робота за мікрофоном – справа вашого життя. Цілеспрямовано до цього йшли?
Просто збіг обставин. Хотів бути футболістом, але не склалося - зрозумів, що не зможу грати на рівні Вищої ліги. А потім ще й травмувався. Тож треба було обирати між університетом та футболом. Так на першому місці опинилась журналістика, футбол залишився для душі.
-Ви обрали спортивну журналістику тому, що не хотіли розлучатись із футболом?
Ні. В нас що, багато студентів вступають на журналістику і потім працюють за фахом? Вступив, та й вступив.
Пам’ятаю, проходив практику в “Суботній пошті” (газета у Львові – авт.). Там мені дали анкету із запитанням: “Які теми ви хочете висвітлювати?”. А я навіть не знав, про що ця газета пише! В руках її ніколи не тримав. Написав “спорт”. Запропонували зробити інтерв’ю з тодішнім тренером ФК “Львів” Степаном Юрчишиним. Погодився. Ми зустрілись з ним зранку, а ввечері команда уже вилітала на збори. Напевно, ніхто і не думав, що мені вдасться зробити інтерв’ю. Зробив. І пішло-поїхало. З часом я став заступником відділу спорту в цій газеті. Згодом перейшов у “Експрес” (всеукраїнська газета, з головною редакцією у Львові - авт.) також на посаду замвідділу спорту. Цікаво було. Я почав працювати фактично після першого курсу. Так що травма вправила мені мізки і направила у потрібне русло.
-В кінці 90-х ви зі Львова переїжджаєте до Києва. Чому?
Дуже хотів стати коментатором. На той час уже пройшов ДЮСШ, трошки пограв на рівні, який я називаю “футболом за гроші”. Був україномовним, знав футбол зсередини. Здавалось, я непогано його розумію і можу бути успішним в цій професії, враховуючи рівень людей, які тоді працювали в цій сфері.
Саша Гливинський – мій колега, теж львів’янин, який тоді працював на “УТ-1” в програмі “Футбол від УТН” – запросив до себе на роботу. На той час це була єдина футбольна передача в Україні. Я приїхав з однією умовою: отримаю шанс спробувати себе в коментаторській роботі.
Так і сталось. Пам’ятаю, коментував матч Ліги чемпіонів “Баварія” – “Рейнджерс”. То був чорновий запис. Керівництву сподобалось. Спочатку мені доручили вести хайлайтси Ліги чемпіонів уночі. Потім почав коментувати матчі. Докоментувався до того, що доручили працювати на чемпіонаті Європи в Бельгії та Нідерландах. Тоді Саша Гливинський отримав найбільшу кількість матчів, а решту поділили між мною та Сергієм Степановичем Савелієм - 50 на 50. Наскільки я пам’ятаю, Сергію Степановичу це не дуже сподобалось. Підійшов до мене і каже: “Вітьок, подивись на себе –такий худий сидиш. Їдь до Львова, до мами. Я тебе з борцями познайомлю, будуть твої питання вирішувати”. По-доброму піджартовував. У мене з ним завжди хороші стосунки були.
-Яку першу гру в своїй кар’єрі ви коментували?
Матч Ліги чемпіонів між “Фіорентиною” та “Валенсією”, здається, в другому груповому турнірі Ліги чемпіонів в 2000 році. Мені був 21 рік.
-А матчі чемпіонату України?
Був період, коли я коментував дуже багато ігор нашого чемпіонату і накатався потягами по горло. Наприклад, відкоментував гру в Кривому Розі, а ввечері уже сідав на поїзд до Києва. Вдома переодягнувся і знову у дорогу до Львова. Тоді, звісно, рівень трансляцій був іншим, ніж зараз, проте роботи вистачало.
-Ви сказали, що переїздом до Києва хотіли реалізувати бажання стати коментатором. А на кого з тодішніх коментаторів ви рівнялись і чи рівнялись узагалі?
Тоді, всередині-наприкінці 90-х, було дві крайності. Місто Лева лежить близько до кордону з Польщею, антени на Лєвандовці повернуті на захід. У мене вдома було польське телебачення. Окрім того, були і українські пострадянські канали. Серед наших коментаторів - Дерепа, Савелій... З польських коментаторів – Даріо Шпаковскі і так далі. Я вільно володію польською - спокійно слухав і розумів, про що вони говорять. Чесно кажучи, отримував більше задоволення від подачі матеріалу та емоцій поляків, ніж від українців. Шпаковскі був топом, він передавав емоції, які і є футболом. Поляки були для мене певним зразком на початках. Натомість наші коментатори не знали футболістів, не готувалися до матчів, засинали під час роботи. Потім з досвідом, з ігровою практикою, відбулись трансформації, зміни світогляду. Наприклад, зараз я активно дивлюся чемпіонат Англії і в роботі англійських коментаторів та ведучих є речі, які мені дуже подобаються.
-Про що мова?
Не хочу їх розкривати. Це просто мої думки. От коли мені буде 60 і я матиму будинок на березі річки Рось, підкормлюватиму карася перловою кашею, а вечорами сидітиму в кріслі-гойдалці з пляшкою хорошого віскі поруч, ось тоді буду розповідати, як треба. Зараз ще не можу собі цього дозволити.
-Не шкодуєте, що так і не стали футболістом?
Ні, абсолютно. Я б стовідсотково не став хорошим футболістом. Для душі граю на чемпіонат Київської області, хоча, напевно, вже старий для цього.
-За яку команду граєте?
Десна (Погреби). Щоправда, лише перший рік з ними граю. Мав раніше проблеми з коліном. Тому граю для підтримки форми, аби пузо не росло і щоб дитині показати, що тато щось може. Малого беру з собою на гру, він кайфує. На каналі “Футбол” також є своя команда з футзалу. От минулого року заявились на аматорську футзальну лігу і виграли її з переляку.
-А взагалі заняття футболом в дитинстві, гра зараз - допомагає в коментаторстві?
ДЮСШ, напевно, ні. Тут швидше допоміг перехід від дитячо-юнацького футболу до дорослого. Навіть не розумінням гри, скільки контактами. Звичайно, отримував якесь базове розуміння, але футбол не стоїть на місці. Потрібно багато дивитись, читати, розмовляти, щоб розуміти сучасну гру. Якщо сприймати її серйозно, як науку, то хто не намагається йти з нею у ногу, той випадає з футболу. Мені дуже приємно, що в мене є друзі у футболі: Юра Беньо, Володя Єзерський. Коли сезон закінчується, вони не з сім’єю проводять час у відпустці, а їдуть в “Баварію” до Гвардіоли, в Іспанію до Емері в Севілью. Мені розказували, що Беньо того бідного Емері замучив своїми питаннями. Ці тренери діляться досвідом.
Взагалі, є поняття професійного розуміння футболу і є – журналістського. Я хочу розуміти якомога більше. Завжди люблю спілкуватись на тему футболу, дискутувати про це. Ось ці речі допомагають у професії. Люблю читати тактичні матеріали з різних видань. Той же Арсен Венгер, який пояснює, чому схема 4-4-2 є оптимальною і базовою для сьогоднішнього футболу, Клоп, Тухель, Гвардіола – люди, які формують стиль сучасного футболу. Правила потрібно знати. Тут теж стараюсь отримувати достатньо інформації - маю, слава Богу, до кого зателефонувати з колишніх і чинних арбітрів для консультації. Головне в роботі – розвиток. Найбільше боюсь у своїй професії того, що я просто зупинюсь і мені це буде нецікаво.
-Чим займетесь, якщо все ж стане нецікаво коментувати далі?
Залежить від ситуації. Зараз маю мотивацію рости далі. Поки не бачу перенасичення футболом.
***
-Так сталось, що багато хто асоціює ігри збірної України з голосом Віктора Вацка. Як розпочиналась спільна історія вас і головної команди країни?
У кожного свої асоціації. Насправді, це сталось доволі спонтанно. У 2002 році я ще був позаштатним працівником “Інтера”, який тоді домовився із ФФУ про показ матчів збірної. За дві години до поєдинку України з Румунією (товариська гра, яка закінчилась перемогою румунів 4:1 – авт.) я був удома. Раптом – дзвінок з каналу, питають, чи зможу приїхати, бо планують показувати поєдинок. Я поїхав, відкоментував. Слава Богу, постійно читаю новини, спілкуюсь із гравцями і тренерами, тому готуватись не треба було. Відпрацював з бухти-барахти. Потім канал почав показувати усі ігри збірної, а я їх коментував. Так би мовити, пройшов із Олегом Володимировичем Блохіним відбірний цикл, вийшли на чемпіонат світу 2006 року. Взагалі, збірна лише два відбори пройшла успішно: на ЧС-2006 і ось на ЧЄ-2016. І так сталось, що ці відбори коментував я. Після кваліфікації на ЧС-2006 пішов з “Інтера” і перестав працювати на матчах національної команди. Повернувся до неї лише перед відбором на Євро-2016.
-До речі, про ЧС-2006 у Німеччині. Це відтоді у вас з’явилось захоплення Бундеслігою?
За півроку до німецького чемпіонату світу, в кінці 2005 року, Діма Джулай набрав мене і запитав, чи не хочу я працювати на “Поверхность” (спортивна телекомпанія та оператор супутникового мовлення – авт.). Я тоді ще був на “Інтері”. На той момент Ліга чемпіонів з каналу зникла, збірна грала мало. Навіть рахував, що за півроку у мене було всього два матчі. То не то. Я пішов до керівництва “Інтерa” і в напівультимативному порядку пояснив, що буду працювати на інші канали, бо мені потрібна практика.
“Поверхность” показувала різні європейські чемпіонати: Ден Босянок коментував Серією А. Він був ходячою енциклопедією італійського чемпіонату. Діма Джулай – вікіпедія чемпіонатів Англії і Іспанії. Тоді “без хазяїна” були чемпіонати Нідерландів та Німеччини, які мені і дістались. Від нідерландського чемпіонату потім відмовились, а Німеччину продовжили показувати. От, а я за характером є людиною затравною - якщо щось роблю, то або добре, або не роблю взагалі. Тим паче, потрібно було відповідати рівню хлопців. На початках мої знання про Бундеслігу закінчувались на рівні: є “Баварія” – найсильніша команда, яка лупить всіх, і “Боруссія” Дортмунд. Тому за чемпіонат Німеччини взявся дуже серйозно. Поза роботою я сидів вдома і читав, виписував інформацію про команди, розстановки, читав інтерв’ю, позаводив собі досьє. Мало хто в Україні знав тоді більше про німецький чемпіонат.
А ще під час роботи на ЧС-2006 (за місяць ми наїздили 18 тисяч кілометрів) я побував на усіх стадіонах, котрі приймали матчі турніру, за винятком одного – “Вестфаленштадіон”. На ньому був до цього. Цей факт помножив моє захоплення Бундеслігою, і вийшла отака любов. Та й чемпіонат класний і показують його відповідно – тренери та футболісти нормально спілкуються із журналістами, розповідають і пишуть цікаві речі, які дають розуміння футболу. В це неможливо не закохатись.
***
-Цікаво, а у вас є забобони перед ефірами? Футбол, як і весь спорт, тісно пов’язаний з цим явищем.
Ні. Маю правила. З першого дня роботи на телебаченні в мене є одне правило: в нетверезому стані в ефір не виходити. Мені, м‘яко кажучи, дуже не подобається, коли я бачу такі речі у колег. Хоча на “Футболі” такого немає. Так само і на “Поверхность” цього не було, коли я там працював. Ніколи не бачив, щоб Джулай, Босянок, Саша Михайлюк, Ігор Мірошниченко чи Андрюха Столярчук працювали у нетверезому стані.
-Назвіть три найважливіших, на вашу думку, компоненти, якими повинен володіти коментатор?
Мова – її багатство, знання і тембр голосу. Обізнаність та ерудиція. І реакція - не бути “тормозом”. Навіть якщо ти – Олександр Друзь і в тебе чотири кришталеві сови, а мова багата, як у Ліни Костенко… Якщо людина віддала пас, а ти про це сказав через 20 хвилин - будеш “тормозом”.
-Якимось чином підтримуєте в собі ці якості?
Не впевнений, що маю їх усіх. Я кажу про речі, які мають бути важливими. Я не Ліна Костенко. Хотів би, щоб моя мова була значно багатшою. Ерудиції побільше хотілось би. Ну ОК, кришталевих сов не треба. Реакція? Буває, що не встигаю зреагувати на деякі моменти. Є над чим працювати.
-Хороший коментатор повинен бути ерудованим. Що полюбляєте читати, слухати, дивитись?
Звичайно, читати треба багато. Щоправда, якщо говорити про художню літературу, не виходить приділяти їй багато часу. Зараз читаю “Сьоґун” (роман американського письменника Джеймса Клавелла – авт.), вона входить в список 200 найкращих книг за версією “ВВС”. Скачав на iPad і перед сном читаю. Але не можу сказати, що це допомагає в професії. Кажуть, щоб відволіктись від рутини, потрібно поїхати на декілька днів в інше місце, так само і я - читаю художню літературу, щоб відволіктись від футболу. Єдине, що може дати для розвитку професії художня література – це читання українською мовою.
-На вашу думку, наскільки важливий гумор в роботі коментатора?
Гумор в ефірі – дуже специфічна справа. Глядач налаштований на перегляд футболу. А коли він дивиться “Квартал”, то налаштований на сміх. Якщо ти під час матчу починаєш кидати якісь “гарбушки”, а люди не налаштовані, є велика ймовірність, що ці “гарбушки” не пролізуть. З них ніхто не посміється і скажуть на тебе “дибіл”. Деколи буває, що жарт лягає на гру і багато хто потім його згадує. З професійної точки зору, це дуже великий ризик.
***
-У 2010 році вас вперше визнали найкращим коментатором країни за версією премії “Телетріумф”…
Тоді нас троє - я, Джулай і Босянок – за договором працювали на “ICTV”, який не мав штатних коментаторів, але показував чемпіонат світу з футболу в ПАР. Канал сам номінував мене і мій матч Аргентина – Німеччина, коли німці розбили аргентинців.
-І які були враження після вручення премії?
А я не приїхав на вручення.
-Чому?
Якщо скажу правду, можу когось образити. Лише скажу, що мене запізно повідомили про те, що треба приїхати на вручення. Я був на риболовлі з товаришем.
-Ви не знали, що вас номінували?
Знав, але до таких речей ніколи серйозно не ставився. Приємно, звісно, проте переоцінювати значення цієї нагороди не став би.
-Тобто у вас вдома статуетки “Телетріумфу” не займають почесне місце?
Вони є вдома, але це більше статуетки для мого сина – він має якісь емоції від них. Чесно скажу – коли я забиваю гол на чемпіонаті району, то отримую більше емоцій.
-До речі, в кінці минулого року ви вчетверте отримали нагороду премії “Телетріумф” в номінації “Найкращий коментатор”, чого нікому раніше не вдавалось. Не маєте відчуття, що всього вже досягнули?
Ні, хочу рости, і рости, і рости. Щоб було цікаво і не було бажання змінити професію. Воно з’явилось у 2012 році після чемпіонату Європи. Відчув, що уже фініш і потрібний новий виклик в житті. Я цього дуже боюсь.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
