А пам'ятаєте Олега Блохіна? Того, який залишив збірну України заради роботи в київському «Динамо», з тріском провалився в столичному клубі, був висміяний футбольною громадськістю і втратив перспективи гідного працевлаштування на декілька років? Фізрук фізруком. Але була в нього одна сильна якість: вмів Олег Володимирович збірників «накачувати» психологічно не лише на матчі з великими командами, але й на кожен рядовий поєдинок.
Михайло Фоменко – теж фізрук фізруком. Його спроби йти в ногу з часом, звісно, поважати треба, але виглядають ці спроби наче намагання студента культосвітнього училища слідувати останньому писку моди. Тобто, десь чув, щось бачив, спробував відтворити, - а вийшло лише на сміх людям. Це – про тактичні елементи і про те, що сам тренер називає «планом на гру». Бо якщо план є, але втілити його в життя не вдається, то помітні хоча б якісь проблиски тренерської думки. В збірної України вчора ж не було помітно нічого. Плану на гру не було. До такої межі, що центральні півзахисники не могли трьох передач до купи зв'язати.
Тобто, Михайло Фоменко надіявся просто взяти суперника наскоком – вийшли і задавили. Тобто, типовий приклад прийому з психологічною «накачкою». Прийому, який не спрацював. Не спрацював не випадково. Збірна України часів Фоменка – унікальна команда, яка яскраво і продуктивно здатна грати лише проти суперників з гучним іменем. Очевидно, коли по той бік барикад збірна Іспанії або Німеччини, - Михайло Фоменко та компанія здатні достукатися до своїх підопічні; коли Словаччина або Північна Ірландія – пиши пропало.
Після Німеччини було чимало схвальних відгуків на адресу збірної України і її тренерського штабу. Ейфорії, каємось, піддався й UA-Футбол, опублікувавши оптимістичну статтю під назвою «Ілюзія чи прозріння? Про гру збірної України».
Але… Ми залишили за собою право сказати наступне слово. »Попереду - Північна Ірландія та Польща. Ці команди не володіють таким класом, яким володіє збірна Німеччини (завдяки чому підопічні Льова і переграли українців). Але питання в тому, чи зможе команда Фоменка з прямими конкурентами показати той футбол, який показала в матчі з фаворитом? Тому що є побоювання, що вчорашній поєдинок - аж ніяк не показовий. У відборі українці також гідно грали проти грізного суперника - іспанців. Але що було в матчах проти словаків, пам'ятаєте?», - таким абзацом завершився той матеріал.
Дійсно, після гри з Німеччиною почали проявлятися змішані відчуття. І, їй Богу, навіть не хотілося розбиратись в причинах здачі позицій українцями після перерви і аналізувати слова Фоменка про завдання «в першу чергу не дозволити суперникові забити». Бо ж свідомість заполонили думки про алогічну сутність української команди: чому так? Чому з іменитими суперниками граємо добре (бодай епізодами), а з рівними, або ж нижчими за класом командами влаштовуємо те, від чого нормальних людей нудить…
Явно ж, що проблема в психології. І тут знову повертаємося до персони Блохіна, який вмів налаштувати команду не на ім'я суперника, а на подію, на матч (бо крім цього більше нічого толком і не вмів). Михайло ж Фоменко завжди любить повторювати, що команда грає так, як їй дозволяє це робити суперник. Тактична варіативність, вміння підлаштуватися під суперника? Ні, не чули. Чекаємо дозволу зіграти в свій футбол. Ось так і чекаємо вже 25 років.
Тепер чекаємо чемпіонату Світу 2018. Може, хоч там хтось дозволить нам зіграти.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
