«Чув, що Фома поза очі називає мене «рвачем». Йо-ма-йо, хто би говорив!»
– Ви грали під керівництвом Михайла Фоменка. Як потрапили в його «Верес»?
– Фоменко відвідував матчі «Явора» і приглянув мене та ще кількох хлопців. Дуже важко було перейти з другої ліги одразу в вищу. Давай контракти підписувати – нам заплатити одразу ж повинні були. Фоменко каже – через два тижні все буде. Проходить цей час, я підходжу до Івановича й кажу: «А де ж гроші?» Він тоді повів себе не дуже порядно: «Ти знаєш, де офіс президента?» Добре, я розвернувся й пішов. Але ти ж обіцяв і несеш відповідальність! Навіть місяця не пройшло, а він звідти втік. Ми сиділи там три місяці без грошей. Обіцяли, обіцяли, обіцяли. Не більше.
– Потім Фоменко знову Вас запросив. Тепер вже в ЦСКА.
– Він прислав за мною і ще за двома машину в Рівне. Каже – забираю вас у ЦСКА. Ми тобі що – мішки?! Як забираєш? Які умови? Я розумію: це серйозна команда, купа зірок, Фоменко, але ж має бути якась конкретика. На що я почув: «Всі гроші, які вам не заплатили у «Вересі», віддадуть у Києві». На цих умовах ми і переїхали.
В кабінеті сиділи Фоменко, віце-президент, президент і ще купа всяких начальників. Президент запитав, скільки ж нам винні, а я як заліпив: «Кожному – по шість 6 000 доларів». Ну я там трохи приплюсував, але небагато. Фоменко рукою обличчя закрив, думає: «Що ж ти городиш?» Нам по три пообіцяли віддати. Фома подумав, що все – я вже закінчив монолог. Але я мав ще одне питання. Він так очі витріщив, а я кажу: «Ми три місяці без копійки. Граємо за «дякую». Треба щось заплатити зараз». Президент дістає 300 баксів. Думаю – оце круто, кожному по сотні. А він дістає ще триста, і ще триста. Ех, ми тоді гульнули з пацанами в Києві. По 100 доларів за вечір спустили.
Після цього я чув, що Фома поза очі називає мене «рвачем». Йо-ма-йо, хто би говорив! Він відколи почав працювати, то отримував шалені бабки. Настільки підняв планку, що всюди отримував величезні гроші. То він не рвач? А щоб за футболістів постояти, піти до керівників щось попросити, поцікавитися проблемами – ні. Як він може щось зліпити, коли йому байдуже? От зараз по збірній дивлюся… Але хто був би кращим? Маркевич? Не думаю.
– Чим ви Фоменка так підкупили, що у двох командах під його керівництвом вдалося попрацювати?
– Де би я не був, є зелений килимок, на котрий треба вийти і рубатися. Якось приїхав у відпустку в Суми – йшов зимовий чемпіонат по футзалу, я туди заявився. Після якоїсь гри підійшов тренер і дав пляшку горілки на знак поваги. Я мав агресію навіть на такому рівні. Людей, це, напевно, брало за живе.
– Фоменко також був досить агресивним захисником. А як тренер?
– Матюкатися, покричати міг – питань нема, але битися – ні. Був у нас в ЦСКА цікавий момент з вірменом Сукіасяном. Фоменко на тренуванні зробив йому зауваження, Ерван почав пручатися, й Іванович крикнув: «Йди на х*й з поля» . А цей каже: «Сам іди на х*й». Потім збори командні – інцидент все-таки. Вірмен каже: «Всі ж чули – він мене послав, а я навіть таке рідному татові не дозволю. Які претензії?». Фоменко каже: «Добре, я вибачаюся».
– У ваші часи Фоменком могли крутити зверху? Як у ситуаціях з Зінченком, Тимощуком, «росіянами».
– Фоменко – авторитет, але діалогу з тренером в мене ніколи не було. Людина постійно ходить замкнена в собі, ніколи не посміхається. Думаю, ним сильно не покрутиш. Куди би він не йшов, всюди ставив свої фінансові умови і всюди вирішував завдання. Не дали грошей – розвернувся і пішов. Рівень збірної – можливо, інший, і він там був залежним.
– Тоді в ЦСКА грали і Чанов, і Кузнєцов, і Аннєнков. Як з ними зійшлися?
– Було страшно – стільки зірок! Я їх ще вчора бачив по тєліку, а сьогодні мені з ними грати. Серйозний мандраж. Вони були абсолютно простими людьми, як 5 копійок, але та картинка з екрану ніяк не виходила з голови. Я ж звик кричати на всіх, матюкатися, заводити команду. А тут кому ти що скажеш? Вони всі кращі за тебе, талановитіші.
Ми навіть з Фоменком про це говорили. Я кажу: «Іванович, я не можу, тут одні зірки». А він на крик перейшов: «Бл*ть, де тут зірки? Покажи хоч одного!» Фома не любив авторитетів. А мені цей комплекс завадив. Не знаю, як склалося б життя, якби залишився там. Я ж втік з ЦСКА. Розвернувся і пішов по-англійськи, не попрощавшись.
– А ще ж травмувались.
– Я тільки-но приїхав, а Фоменко мене зразу ставить у старт у грі зі «Сталлю» в Алчевську. Відчував, що маю проблеми з м’язами пресу, але мовчу – не звик жалітися. На розминці я робив передачу і в мене той м’яз тріснув. Як запече! А що робити? Через страшний біль відіграв весь матч. Після гри я не міг встати з ліжка, довго відновлювався і пропустив кінцівку сезону.
Повернувся і перестав потрапляти у склад. Мені все набридло. З пацаном, який зі мною прийшов, вирішили піти. Його, правда, повернули силою. Він приїхав в Київ у справах, охоронці пару разів копнули, дали ручку – мовляв, не підпишеш контракт, ноги переламаємо.
А я сидів у Сумах розібраний повністю. Були гроші – розслабився трошки.
– Часто випивали?
– Не скажу, що алкоголіком був, але після кожного матчу – стабільно. Збиралися командою – а яка у футболістів причина? Їх дві буває: виграли – п’ємо, програли – теж п’ємо. Ми не робили це так, як зараз «карпатівці». Проїжджаю повз Fashion (нічний клуб у Львові. – прим. Tribuna.com), дивлюся – Гітченко стоїть курить, інший п’яний ходить. Ми ж знали свої «тихенькі» місця й не сильно показувалися на людях.
«Я ноги-руки людям ламав. Отримуєш хороші бабки, то бийся»
– Пересиділи в Сумах. Що далі?
– Яворський в «Ниву» тернопільську забрав. Він дурний такий – так ганяв нас на зборах у Швеції, що я не міг нормально ходити. Перший матч ми грали в Донецьку з «Шахтарем» і виграли там 4:2. По 700 доларів кожному тоді капнуло. Не дарма бігав, думаю.
– Розкажіть про знамениту перемогу над «Динамо» в Тернополі – як вдалося тоді Шевченка зупинити?
– Я би не сказав, що Шева тоді був надзвичайним талантом – ну так, швидко біг, але супердриблінгу не було. Постійно його збивав і грубив. Йому набридло, як я граю, і він мене свідомо збиває. Щоб суддя не дав картку, підійшов до мене вибачатися – нахиляється, бере за вухо й починає крутити. Я трохи скипів, думаю: «Ох, сука, молодий. Що ж робиш?!»
Скажу чесно – зі мною неприємно було не лише Шеві. Я ноги-руки людям ламав. Так думав – отримуєш хороші бабки, то бийся.
– Після успішного сезону в «Ниві» ви опинились в «Карпатах» Маркевича.
– Яворський якраз мав очолити «Карпати» і запросив кількох пацанів з собою. Пам’ятаю, як контракти підписували на моїй квартирі в Тернополі. Вдарили по руках і вже мали їхати до Львова. Раптом в «Карпат» змінюється керівництво. І все – ми вже не потрібні. Але ж в мене контракт то є. Як би я не любив Яворського, але він мені дав хорошу пораду – їдь до Львова.
Приїжджаю, а там вже Маркевич. І так дивиться на мене: «Що ж ти приїхав? Я ж тебе не запрошував». Але нічого – спрацювалися. Я так розумію, мав можливість грати до першої помилки. Вона сталася в Запоріжжі. Після цього він мене перестав ставити, нічого не пояснював. Він взагалі не говорив з гравцями. Контакту з ним було мало. В нас яка тема завжди була: тренери працювали з неживим матеріалом – фішки розставили, сказали, хто де грає, і все. Виграли – виконали установку, програли – не виконали. Все просто.
– Ви поїхали в «Торпедо», а потім знову повернулися в «Карпати». Не боялися, враховуючи невдалий досвід?
– Звісно, боявся. Але «Карпати» тоді вже очолював Броварський. То були круті часи. Пам’ятаю ті матчі Кубка УЄФА з «Хельсінгборгом». То на все життя! Там зіграли 1:1, я персонально грав з їхнім форвардом – бив його, штовхав, копав, як міг, він весь синій був, але витримав, з рівноваги я його так і не вивів. У Львові знову 1:1 – серія пенальті. Броварський просить бити. Я на тренуваннях лупив без проблем, але подивився на наших зірок, які отримують в рази більше за мене, і кажу – не буду. Подумав, хай вони відпрацьовують свої гроші, за них виконувати роботу я не хотів.
– Часто зіштовхувалися з тренерською несправедливістю?
– Наші тренери – це комедія. Багато всякого було. Коли я грав в Олександрії, після кожного матчу їздив до сім’ї у Львів – 800 кілометрів в одну сторону, 800 – в іншу. А команду очолював львівський тренер Покора. Він частенько сідав зі мною в дорогу, але ж, бл*ть, ні разу не підмінив за кермом. Приїжджаємо назад – відразу ж тренування. І він починає мене ганяти – ей, Танасюк, не сачкуй! Та й** твою мать, ти дрихнув в машині всю дорогу, а я тебе віз – май повагу. Ні – жодної.
– Останній ваш клуб – «Закарпаття». Тоді в клуб якраз прийшли Шуфричі. Вони і тоді не платили зарплату?
– Вийшло так, що я сам себе запропонував «Закарпаттю». Тоді їх Ряшко тренував, я йому кажу: «Візьми мене і плати лише 500 доларів». Я ж мусив якось годувати сім’ю – вмовляв його, вмовляв і таки вмовив. Взяли мене на збори і натішитися не могли – досвідчений футболіст за копійки, ще й на полі рве. Але в мене вже вік був солідний, почалися травми. Довелося завершити.
Останню зарплату мені так і не заплатили. Пацан завершує кар’єру, далі роботи нема – востаннє ж можна було заплатити.
– Вам у багатьох командах винні?
– У всіх. Найбільше у «Карпатах». З мене вже всі сміялися – куди не прийду, починаються проблеми.
– З кимось пробували судитися?
– Були в мене розбірки з «Карпатами», коли я другий раз приходив. Був такий «ділок» Олег Печорний з профспілки футболістів. Каже, треба судитися, варіант стопудовий, всі гроші тобі віддамо. Я підійшов до президента – кажу, віддавайте. Він почав вмовляти, пропонував частину, продовження контракту, поляну накрив. Я думав, що все – б’ємо по руках. Але знову з’явився той аферист Печорний. Надомовлялися так, що ні грошей не віддали, ні контракт не продовжили. Моя жадібність мене й погубила.
«Я їхав за кермом і так рукою прикривався, щоб раптом хтось не побачив»
– 35 років, завершення кар’єри – що далі?
– Ох, то було страшно. Я не знав, куди себе подіти. Продали машину жінки і ще якийсь час тягнули. Орендував приміщення, щоб жінка проводила тренування з фітнесу, але довго так не могло продовжуватися. Мені всі казали: «Сєрий, треба щось робити!» А що я, бл***ь, зроблю? Що? Я у футбол все життя грав. Хотілося за такі слова просто в***ти.
– Як з’явився варіант з таксі?
– Я їхав у маршрутці, рукою голову підпер і думаю знову: що, куди, як? Бачу оголошення: «Шукаємо водіїв таксі». За кермом їздити любив, спілкуватися з людьми теж. Варіантів було мало – довелося піти. В цій сфері я вже 10 років. Працюю в нічні зміни – до обіду сплю, після обіду вирішую якісь сімейні питання, а ввечері – на роботу.
– Важко було настільки кардинально змінити професію?
– Важко – не те слово. Нереально. Я їхав за кермом і так рукою прикривався, щоб раптом хтось не побачив. Танасюк – таксист! Було соромно. Але пізніше звик, стало по барабану. Я ж ні в кого грошей не краду, заробляю, як можу. Які питання?
– Не було бажання спитися?
– Не було. В мене батько любив хильнути, то я, згадуючи це все, не хотів йти тією дорогою. Зараз, наприклад, я кожного ранку випиваю 100 грам. Кожного. Приготував сніданок і налив собі. А що? Я горілку люблю, але треба мати міру.
– Пасажири впізнають?
– Ну, я ж не мегазірка. Спочатку впізнавали трохи, а зараз спокійно собі їжджу. Буває, сідають в машину футболісти «Карпат» – п’яні-і-і-і. І починають понти ганяти: «Я футболіст «Карпат» – чули?» Я ж просто усміхаюся – колись теж був у цій шкурі. А буває, хтось нап’ється із колишніх чи теперішніх футболерів і дзвонить, щоб я забрав. Вже на таких машинах їздив, що можу похвалитися. За це і платять достойно, і знайомства якісь є.
– Чому, коли ви грали, не вдалось відкласти, щоб потім, скажімо, бізнес якийсь відкрити?
– Бо я дурний, а жінка така сама. Їй і машину купив, і на відпочинок відправляв, а могли ті гроші зекономити і купити, наприклад, доньці квартиру. Чи взагалі накупити нерухомості і зараз відпочивати. Розумієш, я закінчив – а грошей нема. Я не мав можливості навіть піти на тренерські курси, не кажучи вже про бізнес.
– Але ви все-таки отримали тренерський диплом.
– Я пробував на рівні області, наче непогано виходило, але не знаю, чи це моє. Тренерська робота – невдячна, там одні нерви. Візьми Вернидуба, Павлова – їх же сіпає. Кожен рух футболіста повторюють, дригаються – це ненормально, вони хворі. Думаю, основне дня них – навіть не гроші. Найсильніший наркотик – влада. Ти ж керуєш масою людей, ти – пан.
– Можна дітей тренувати.
– Більшість моїх колег працюють дитячими тренерами й отримують максимум шість штук гривень. Для чого мені туди йти працювати, якщо я на таксі маю більше? Я постійно вдома, на мене ніхто не кричить, все спокійно. Якщо кожен футболіст, який завершить кар’єру, піде в тренери, це ж буде абсурд. Не кожен футболіст – нормальний тренер.
Деяким дебілам дають тренувати дітей. Їм спершу треба довідку від психіатра брати – чи вони взагалі адекватні? Як вони працюють з дітьми? Вони до малих кричать, матюкають з ніг до голови. Чи захоче малий грати у футбол при такому відношенні? Сумніваюся.
– Тобто зараз вас все влаштовує?
– Не знаю... Не знаю, що буде завтра. Не знаю, для чого оце жити. Постійно ж працюєш. Для чого? Чому? Мій один знайомий, також колишній футболіст, поїхав на заробітки в Польщу, різноробочим. Така професія є – «принеси-подай». Там нормальні гроші, але я так собі думаю – мені майже 50, в мене характер непоступливий, я грав у футбол на високому рівні. І тепер буду різноробом?
– Сучасні зарплати футболістів вражають?
– Це шалені гроші. Нам у порівнянні з ними смішно платили. Якщо сьогодні давати за перемогу по дві штуки доларів і зарплату зробити, наприклад, тисячі три – невже це так погано? Норм! А коли платять мільйони, то це ненормально.
У мій час поняття отримування грошей майже не було. Найбільша винагорода – це квартири і машини. У радянські часи ми взагалі були влаштовані на кількох підприємствах. В мене в трудовій купа записів: я і будівельником був, і на заводі працював, і на шахті. Так і заробляли – 100 рублів отримували в середньому. Плюс заходили в маркети в підвали і нам давали їжу всяку.
– Найбільше на чому заробляли?
На підйомних – то типу хабаря при переході в клуб. Найбільше я отримав, коли вдруге повернувся в «Карпати» – 15 штук доларів. За ті гроші я собі купив квартиру. А так в середньому зарплата була від 500 доларів до трьох тисяч. Більше я не мав. В рік набігало тисяч 10. На той час не надто великі, але й не малі гроші.
– Відчуваєте несправедливість через те, що зараз футболісти отримують значно більше?
– Можливо, не в порівнянні з теперішніми гравцями, а з кимось із своїх. Той же Лужний – ну бик конкретний, він ходив і плювався. Все. Але потрапив до хороших тренерів, які оцю його бичість направили у правильне русло. Мені так або не щастило, або не мав таланту неймовірного. Та й за великими грошима я не гнався – не був з тих, хто просить космічні суми. Коли просив 10, то Гецько, наприклад, 40.
Взяти того ж Кобіна. Коли я прийшов у «Закарпаття», він тільки починав. Завжди такий брудний ходив, замурзаний, курив, пив. Де б я міг подумати, що він буде в «Шахтарі» колись? Так, на заміні, але ж бабки капають постійно.
– Які плани на майбутнє?
– Я завжди плив за течією і, чесно кажучи, не шукав команд, не шукав і роботи. Всюди випадково потрапляв. Мені могли б свого часу сказати ще у Горлівці – ти не підходиш, а не відправляти в Єнакієве. Я би повернувся до себе в село, і звідти вже ніколи не вибрався би. Але доля така – мені щастило. Кудись занесе і тепер.
Андрій Сеньків
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
