Агент: «Я знайшов українського Мессі»

— Ви футбольний менеджер чи агент? Як правильно?

— Взагалі поняття «агент» немає, зараз є посередник, трошки змінили норми.

— Дмитро Селюк, який постійно казав «не називайте мене футбольним агентом, я просто помічник футболістів», виявляється, був правий багато років тому?

— Я не знаю, я з ним не знайомий, не чув такого. Але, мабуть, так.

— Щось змінилося після того, як ФІФА скасувало футбольних агентів?

— Перш за все, менш талановиті агенти почали заробляти ще менше. Колись можна було встановлювати процентну ставку, зараз максимум — 3%. Але взагалі ми працюємо в нормальному режимі.

— Можете в двох словах розповісти про функції агента? Це друг футболіста, його помічник, людина, яка направляє його, як Ви вважаєте?

— Я вважаю, що основні функції агента — потрібно розумітися на футболі. На жаль, футбол — це така справа, де крутяться великі гроші. Є така статистика: 63% дорослого населення у своєму житті витратили гроші на футбол (футболка, білет, телевізійні права). Із цих відсотків 98% — уболівальники. Тільки два відсотки людей у футболі — ті, які заробляють гроші. Відповідно, багато людей, які не розуміються на футболі, некомпетентні, лежать на дивані і думають, що бути у футболі і заробляти гроші просто, і теж хочуть туди піти. Тож перша функція агента — розумітися на футболі, бути нарівні зі спортивними директорами, тренерами, розуміти тактику, розуміти, де твій футболіст може заграти, рости професійно.

— Є такий стереотип, що агент спонукає футболіста робити переходи: чим більше він змінює місце роботи — тим більше комісійних. У Вас були випадки, коли Ви відмовляли своїх футболістів від кроків, які на Ваш погляд неправильні?

— Звичайно, що були. Футболіст у мене, як син. Я думаю, чи відправив би я туди свого сина. Буває, що спортивний директор хоче, а тренер його не бачить в основному складі. Перед тим, як зробити трансфер, я намагаюся зустрітися, переговорити, узгодити з усіма сторонами. Після того своєму клієнту я пропоную. Ми разом сідаємо, у більшості випадків це сімейне рішення: батьки, дружина можуть бути. Ми розмовляємо і домовляємося.

— У випадку з Мар'яном Шведом, я так розумію, так було, що там і батько брав участь у його переході. Тобто батьки давали добро, правильно?

— Звичайно. У Мар'яна Шведа велика сім'я, ми кілька разів літали. Батько не дуже любить літати, тож їхав автобусом. Так, було велике питання, тому що там два молодших брати, потрібно було вирішити питання і зі школою, і з футбольною секцією, бюрократія, документи.

— Для іспанських клубів це звичайна практика — коли переходить молодий гравець, а разом із ним його сім'я? Чи ситуація з Мар'яном була винятковою?

— Більше виняток. Є клуби, які категорично проти. Якщо ми говоримо про молодого гравця (до 20-ти років), більшість клубів не хоче такого. «Вільярреал», наприклад — зараз одна з найсильніших академій в Іспанії, якщо не найсильніша. Вони не дозволяють. Розуміють: коли приїжджає сім'я у чужу країну, і це за рахунок дитини — по психології це трохи б'є, коли дитина розуміє, що у 15-16 років вона тягне сім'ю, тобто підсвідомо стає господарем у домі. Психологічні фактори потрібно дуже добре оцінювати. Дослідили, що більше 60% футболістів, які приїжджали з сім'ями, не заграли. Коли футболісту років 15-16, кажуть, що буде хорошим футболістом, а у 17-18 вже гірше, а в 20 взагалі пропав. Це нормально.

— Шандор Варга колись казав, що йому для того, щоб оптимально працювати, потрібно мати п'ять-шість футболістів, щоб він усім однаково приділяв увагу. Як Ви вважаєте, є якась цифра, понад яку вже важко?

— В мене десять максимально. Я, зважаючи на свій досвід, практику, для себе визначився, що максимум — десять футболістів. Я не чув вислів цього чоловіка, але він правильно каже. В кожного агента є свій стиль: дехто працює на кількість, дехто — на якість. Я вважаю, що мій стиль — якість. Мені не потрібно 20 трансферів за одне трансферне вікно, мене це не цікавить.

— Як Ви ставитеся до тих колег, у яких багато клієнтів?

— Нормально ставлюся. Кожен іде своєю дорогою. Мене переймає тільки моя робота.

— Запитання від читача. Чи вважаєте Ви Вадима Шаблія найкращим агентом України і СНД?

— Хто це? Я з ним не знайомий.

— Агент Ярмоленка і багатьох інших футболістів збірної УкраЇни...

— Якщо Ярмоленка — то, напевно, вважаю. Взагалі мені здається, що питання поставлене трошки неправильно. Агент — це людина світу. Агент не може бути кращим в якійсь одній країні. Агент — це та людина, яка нарівні повинна працювати і в українських клубах, і в СНГ, і в Китаї, і в Америці. Я не знаю, як він працює, ми не знайомі.

— Ви спілкуєтеся зі своїми колегами, які працюють на українському ринку чи іспанському? Є тісні зв'язки в агентському середовищі?

— Звичайно. Футбольне середовище дуже тісне. Звідки легко вилетіти, але дуже складно потрапити. Люди працюють десятиліттями, щоб закрити трансфер свого життя. Звичайно, ми спілкуємося. Ми зустрічаємося сьогодні в Китаї, завтра в Урагваї, післязавтра в Мексиці на якомусь матчі. Це називається «бізнес-партнери». Не завжди трансфер проходить через одного агента, коли агент має гравця і його влаштовує у клуб, у більшості це тяжка робота, це багато перельотів. В кожній країні я знаю, з ким буду працювати. Неважливо, Аргентина це, Китай чи Бразилія.

— Ви сказали, що для Вас оптимальна кількість — десять. З ким Ви зараз працюєте? Чи є вільні місця?

— У компанії, з якою я працюю, співвласником якої я є, працює 30 чоловік в чотирьох офісах, в чотирьох різних містах. У нас зараз 40 футболістів. Ми вважаємо, що це нормальна кількість. Є маркетологи, є психологи, є тренери з фізичної підготовки. Ми вимагаємо якість. Якщо ти хочеш якісного футболіста — ти повинен вимагати її в першу чергу від себе. Якщо я побачив Мессі в Україні (до речі, я його вже побачив), але в мене немає місця — є партнери, які мене підхоплять.

— В якому клубі цей юний Мессі грає?

— Як би це парадоксально не звучало, він взагалі не в клубі. Він у ДЮСШ.

— Це хлопчик, як казав Йожеф Сабо, зі 110-го кілометра?

— Щось подібне. Це, до речі, докір нашим селекційним службам. Зараз вони, звичайно, всі його знають: і «Реал» (Мадрид), і «Барселона», і «Манчестер Сіті». Тож шансів, щоб він залишився грати в українському клубі, небагато.

— Ви заінтригували...

— Взагалі я погодився на цю конференцію і з задоволенням приїхав за умови, що я не хотів би коментувати чутки, розповісти, хто я, що я зробив. Тобто я не шукаю піару. Я не працюю для уболівальника, мені не потрібно, щоб мене впізнавали. Я хотів би більше питань про футбол.

— Ви оформляли перехід Олексія Гуцуляка в «Вільярреал», так?

— Так.

— Як виник цей варіант? В Україні його мало хто знав. Як виник інтерес «Вільярреала» до нього?

— Йому досить того, що я його знав, і давно. А інтерес виник дуже просто. Я часто літаю по світу зі своїми партнерами, друзями, колегами, спортивними директорами. Ми були у Львові на двох матчах зі спортивним директором «Вільярреалу». До речі, він вже не у «Вільярреалі», а в «Монако», Антоніо Кордон, мій добрий товариш. Ми прилетіли подивитися на рівень українського чемпіонату, в принципі Гуцуляк сподобався. Він сподобався мені. Я такими ж очима дивлюсь, як спортивний директор. Коли я дивлюся на футболіста — я вмикаю в собі чоловіка, який в майбутньому буде за нього платити. Я дивлюся, чи взяв би його у свою команду. Тобто не тільки про технічні можливості ми говоримо. Ми говоримо також про характер, стосунки, професіоналізм. Я подивися багато ігор того ж «Вільярреалу», я спілкуюся з тренером, розумію, чого вимагає тренер від селекційної служби, який профіль футболіста його буде цікавити. Тому все пройшло швидко.

— У випадку з Гуцуляком, скільки матчів його дивився спортивний директор «Вільярреалу»?

— Два матчі вживу.

— Тобто двох матчів йому вистачило?

— Спортивний директор такого клубу, як «Вільярреал»... До речі, він фактично всю цю структуру вибудував за 16 років своєї роботи. 16 років тому ми, напевно, не чули, що є таке містечко. Зараз це команда, яка грає у Лізі чемпіонів. Він вже на цьому не одну собаку з'їв. Такі люди знають, куди дивитися. Навіть якщо футболіст без м'яча по полю рухається, можна оцінити його якості.

— Запитання від читача. Трансфер Остапа Маркевича — Ваших рук справа?

— Це ж не трансфер...

— Працевлаштування...

— В принципі так. Взагалі це не моя справа — когось влаштовувати. Я, як кажуть, людина маленька. Я можу підказати, звернути увагу, проконсультувати, але вони самі себе працевлаштовують. Як тренери, так і гравці. Мені не подобаються фрази «ти когось продав», «ти влаштував». Ні, вони самі себе працевлаштовують. Людям, які працюють у футболі, потрібно радитися. Хтось радиться із дружиною, хтось із мамою, хтось з агентом. Оскільки агент — людина професійна, їм потрібні агенти, тому що бувають різні ситуації. Коли Остап прийняв рішення стати тренером, я ще не був знайомий, батько його попросив: «Олег, хотів би, щоб Остап подивився на іспанський футбол». Він приїжджав, ми з ним три місяці їздили майже по всіх клубах, він мені сам показував на карті чи показував назву клубу, де його і що цікавить. Навіть коли Остап приїжджав, ми сідали з тренерами розмовляти, і він починав ставити запитання, були такі питання, що відразу помітно, що ця людина на футболі розуміється. Я завжди хвалю «Вільярреал», тому що там дуже грамотно побудована організація. Це школа не тільки футболістів, це школа тренерів. Потрапити зараз у «Вільярреал», попрацювати там, можливо, дорожче, ніж у Барселоні. Я маю на увазі дорожче для знань, для досвіду.

— В Остапа було достатньо досвіду, щоб почати працювати в Іспанії? Він в Україні працював у «Дніпрі», у школі, так?

— По-перше, Остап — це син найкращого на даний момент українського тренера.

— Син — це не професія...

— Так, але є поняття генетики і виховання. Остап виховувався з батьком. Він, відколи себе пам'ятає, бігав по роздягальнях, по тренуваннях з малого віку. Тобто в значній мірі передалося йому. Не завжди потрібно говорити, деколи можна і слухати. Остап — це та людина, яка вміє слухати. Це дуже важливо — слухати, чути і розуміти. У нього змінився світогляд після іспанського футболу, після стажування в Іспанії.

— З якою віковою групою він там буде працювати?

— У «Вільярреалі» побудовано таким чином: в кожній команді є п'ять тренерів. Причому директор, координатор тренерів або їхній шеф не призначає головного тренера, окрім першої команди і дубля. Взагалі філософія футболу у чому? Футбол — це колективна гра. Якщо гравці постійно перебувають у колективі, то тренери так само мусять навчитися і налаштуватися на роботу в колективі. Ставлять п'ять тренерів, а лідер проявиться. Є більш амбіційні люди, є менш амбіційні. Хтось каже: «Я не хочу бути головним, приймати рішення». Вони постійно радяться, дуже багато комунікації, розмов. А клуб з висоти сам бачить, хто стане лідером, а хто буде, як кажуть, неоголошеним головним тренером. В принципі це нововведення. «Вільярреал» і «Барселона» — зараз дві кращі академії. Тільки ці клуби делегують своїх гравців у всі національні збірні.

— Як Ви вважаєте, чому українські тренери фактично не працюють за кордоном? У нас основна проблема — мовний бар'єр? Чи є інші нюанси?

— Це болюче питання. Знаєте, скільки в Україні коштує B або A, або FIFPro? B — це 14 тисяч гривень. А — 28 чи 30 тисяч. А скільки заробляє тренер в якійсь районній чи обласній ДЮСШ? Скільки місяців йому потрібно працювати, щоб тільки заплатити за ці курси? Федерація може нам сказати, що це не вони виставляють ціни, це правда, але можливі якісь субсидії, якась допомога. Чомусь ми возимо дружин футболістів по Парижах, але не можемо допомогти тим же районним тренерам, оплатити і запросити їх на стажування до тієї ж Іспанії чи Бельгії, неважливо. Це перше. А друге — пострадянський менталітет. Багато людей в українському футболі останні роки перебували у зоні комфорту. Нібито жалієшся, нібито щось не так, але нічого не хочеш змінювати, тому що зона комфорту і зона ризику поруч. Щоб перейти цю зону ризику, сказати «Я зможу, витрачу свій час на те, щоб вивчити мову, а не на дивані сидіти» не потрібно було. Багато грошей, футбол переоцінений. Багато тренерів кажуть: «Я сам все знаю, все вмію». Тут ще питання менталітету. Якщо порівняти з іспанцями, в Іспанії федерація кожного місяця по декілька разів проводить конгреси, форуми для тренерів з фізичної підготовки, для аналітиків, для асистентів. Я навіть займався організацією таких конгресів,. Я бачив, коли приїжджає «Леванте» чи якийсь «Еспаньйол» говорити — з «Реалу» і «Барселони» приїжджають слухати, вчитися. А раптом вони щось нове знайшли, щось краще. Люди не бояться спілкуватися, вони більш відкриті. Навіть якщо чогось досягають, все одно кажуть: «Я ще вчуся». Подивіться, як Гравдіола говорить. Людина, яка може, як кажуть, загнути пальці і казати, що він найкрутіший. Але він вчиться, у тих же футболістів. Подивіться, як він мови вчить, як він змінює стилі гри, у нього завжди є план B, план C, десятий план на кожну гру. Це тяжка робота, це зона ризику, це 14-16 годин на добу люди працюють. Коли в мене є час, я їжджу і дивлюся тренування у будь-якому клубі, бо мені це цікаво.

— Останнім часом молоді українські гравці їдуть грати в Іспанію: Швед, Ткачук, Вачіберадзе. Як ви вважаєте, чому саме Іспанія?

— Скажуть, який гравець не мріє поїхати до Іспанії? Я говорю не тільки про українця, можна взяти і Латинську Америку, і 90% країн Західної Європи. Вони мріють про це. І це нормально, тому що іспанський чемпіонат — не просто найсильніший, це підтверджує статистика. Збірна хіба що останні роки трохи невдало виступає. Я сам робив такі трансфери, коли багато футболістів опускались майже вдвічі по зарплаті для того, щоб приїхати і грати у «Валенсії» чи «Севільї», чи «Леванте». Ми повинні радіти. Я щиро радий, коли якийсь українець їде за межі нашої країни. Це приємно. Нам було приємно дивитися на Шевченка в «Мілані», на Реброва, на Лужного. Це класно.

— На Ваш погляд, у кого з молодих українців, які грають в Іспанії, зараз найбільші шанси пробитися до основних команд?

— Я вважаю, що я вчинив би некоректно, відповідаючи на це запитання.

— Такі шанси є?

— Немає нічого неможливого, шанси є завжди. Це характер, жага до боротьби, відкритість у спілкуванні, професіоналізм. Є такі людські риси, які можуть навіть не зовсім талановитому футболісту допомогти вийти на топ-рівень. Тому, звичайно, шанси є у всіх.

— За якими критеріями ви вибираєте футболістів, із якими працюєте?

— Критерій один: він має бути кращим за інших. Як я говорив на початку, мене не цікавить працювати, аби працювати. Я від себе багато вимагаю і від своїх гравців також. В першу чергу це, звичайно, професіоналізм. Коли мій футболіст думає про футбол 24 години на добу, мені цього мало. Я хочу, щоб він думав 25 годин, я хочу, щоб він був професіоналом. Можливо, це голосно сказано. Але, на жаль, така реальність, що багато талановитих футболістів гублять свою кар'єру через непрофесійне ставлення. Я прихильник такої ідеї, що життя дуже справедливе. Хто як працює — того й добивається. Я по собі знаю. Якщо у мене щось не виходить — я розумію, що десь я недопрацював. Так само і у футбольному середовищі, у футболістів життя справедливе. Якщо ти не дотримуєшся режиму, якщо ти не думаєш, якщо ти тактично не розумієш тренера і не перепитуєш, якщо ти дозволяєш собі випити чи покурити — життя справедливе, воно покаже, де твоє місце.

— Чому саме Іспанія? Як туди потрапили?

— Потрапив я туди дуже просто. Наприкінці 90-х у Західної України була мода їхати на заробітки. Я вважаю, що я — людина зі скромної сім'ї. Батьки розведені, мати в мене — бібліотекар в сільській школі. Як і всі, поїхав шукати кращої долі. Почав збирати апельсини. Була любов до футболу, завжди у суботу й неділю багато читав, їздив, дивився на молодіжні команди. «Валенсія» тоді оголошувала набір регіональних скаутів по молодіжному футболу. Потроху закрутилося.

— У футбольний менеджер Ви колись грали?

— На жаль, ні. Я можу собі дозволити декілька разів на рік із сином зіграти на PlayStation, коли вдома. Обіцяю йому, обіцяю, завжди по Skype спілкуємося, приїжджаю додому — все увімкнено, бери джойстик, грай.