Футбол не став виключенням. До 1966 року, а точніше до чемпіонату світу в Англії, мало хто цікавився командною статистикою за підсумками матчу, а особливо гравців. Кількість ударів, жовті картки, вилучення, тощо. Примітивні дані, як для сьогодення. Новим етапом розвитку, точніше сказати, новаторським, науковим підходом до вивчення можливостей, якості гри команд/гравців і став англійський чемпіонат. Звичайно, це були лише перші проби пера, але все ж. Як кажуть, не тільки Тофіком Бахрамовим єдиним відома та світова першість.
Серйозно за справу взялись у 1974 році. Ні, не Рінус Міхелс, а радянські спеціалісти у Державному інституті фізичного виховання, що у Москві. Першим взявся за справу Юрій Морозов. Той самий, що у 1983 році очолював київське «Динамо» та був близьким товаришем Лобановського. Саме Валерій Васильович і вивів підрахунок ТТД, науково складову футболу, на зовсім інший рівень. Звичайно, разом із Костянтином Бесковим, легендарним тренером московського «Спартака». Принаймі, на пострадянському просторі. Хоча, напевно, і в Європі.
«Київська» та «бесковська» школи математичного аналізу були найбільш прогресивними, новаторськими та відрізнялись одна від іншої так само, як і стиль бачення гри цих двох тренерів.
Костянтин Іванович порівнював тактико-технічні дії своїх гравців спираючись на показники зірок світового футболу, порівнюючи свою команду з найкращими клубами світу. Для порівняння брались ігрові характеристики/цифри Кройфа, Марадони. З архівних джерел вираховувався тактико-технічні дії Пеле.
Лобановський разом з керівником наукового центру Анатолієм Зеленцовим створили першу наукову систему, яка працювала виключно на футбол. Ключовою відмінністю «київської» школи від «спартаківської» було те, що Лобановський і його науковий центр рахували ТТД гравця і порівнювали його з теоретично можливим максимумом, який гравець міг «вижати».
Що цікаво, Лобановський і тут проявив новаторство та несхожість ні на кого.
Так, ТТД рахується, спираючись на «умови» (прості, ускладнені, складні) та «тактичну ситуацію» (проста, напружена, гостра, гольова), яка відбувається на полі. Так, наприклад, за простий пас у простих умовах гравець отримує 1 бал. Якщо ж умова складна, а гравець забиває гол, він може отримати 40 балів. Загалом, 12 різних комбінацій. Чим складніші «умови» та «тактична ситуація» на полі, тим більше балів. Звичайно, що невдала дія мінусується від показника гравця, але лише «-1». І рахуються дії лише тих гравців, які знаходяться з м’ячем. Виключенням є поняття «перешкода», коли гравець знаходиться без м’яча, але впливає на «тактичну ситуацію»/«умову».
Найбільша та найширша складова під час підрахунку та, яка приносить левову частину балів – передачі та боротьба за м’яч.
Загалом, гравець набирає бали від 0 до нескінченності. Загально прийнято, що нормальним є 90 – 120 балів за гру. Але, знову ж таки, все залежить від того, що і як він робив на полі та скільки часу надав тренер гравцю.
У Лобановського все було трішечки інакше. Ні, класична схема ТТД також була, але була ще й «загальна оцінка» гравця. Тобто, по спеціальній формулі, яку, за чутками, придумав сам Валерій Васильович, після кожного матчу виводилась цифра від 0 до 1. Чим вище, тим краще, ясна річ. Але те, що бажану одиницю отримати неможливо – знали усі. До прикладу, у Валентина Белькевича навіть у найгірші його ігри за «Динамо» ця цифра НІКОЛИ не опускалась нижче, ніж 0,5. Пам’ятаючи гру Валентина, і дивуватись немає чому.
Після гри Валерій Васильович проводив співбесіду з гравцями. І кожен, хто заходив до його кабінету, мав чітко і напам’ять знати свої показники у минулій грі. На базі «Динамо» і зараз вивішують папірці з загальним розбором ТТД, з оцінкою за матч.
Зараз опрацювання гри відбувається протягом 4-6 годин. Матч фрагментується, кожна секунда розбирається окремо, кожен кадр. Зараз це легше, але раніше все було набагато складніше. Так, один з тренерів надиктовував матч на диктофон, потім ця плівка розшифровувалась, і вже на базі отриманого розбору матчу і виводилась загальна картина ТТД. Велика погрішність у цифрах, яку отримував головний тренер від своїх аналітиків, звичайно, грала свою роль. Як і те, що спочатку показники гравців різної позиції порівнювали між собою.
Але не слід забувати про різну ступінь та ціну відповідальності браку на позиціях. Так, якщо брак захисника і нападника однаковий, то це не означає, що вони двоє провалили гру. Може бути все навпаки – захисник повністю випадав з гри, а нападник оформив дубль. Як це було у 1994 році, у матчі «Динамо» - «Спартак» (3:2, кияни перемогли у наддраматичному матчі – Авт.). Автор дублю Віктор Леоненко після розшифрування ТТД виявився на передостанньому місці у команді.
Ще одним цікавим прикладом може слугувати матч Україна – Уельс. Нападник нашої команди Роман Зозуля за 62 хвилини, проведені на полі, допустив 43% браку. У той же час капітан жовто-синіх Анатолій Тимощук, вийшовши на поле у середині другого тайму, також допустив 43% браку. Різниця між помилками – значуща. Загалом, саме півзахисники мають набирати найбільшу кількість ТТД за матч, спираючись на реалії сьогоднішнього футболу.
Вже з розвитком техніки клуби перейшли від «надиктовування» до відеоматеріалу. І знову науковий центр київського «Динамо» виявився першопрохідцем. Так, під керівництвом Зеленцова розроблялись спеціальні пристрої на фотоелементах, які фіксували швидкість гравців. Щось схоже ми бачимо зараз, але, звичайно, більш сучасне. Я маю на увазі так звані «ліфчики», які гравці надягають на тренування/гру. Туди вставляється спеціальний пристрій, який фіксує різноманітні показники гравця.
Вже зараз багато клубів відходять від традиційного підрахунку ТТД, який здійснюється науковцями. Вони починають більше довіряти комп’ютерним програмам, які автоматично підраховують ТТД, дають великий спектр різноманітної інформації. Навіть швидкість, на якій гравець пробіг, її змінення залежно від того, у якій фазі бігу він знаходиться: старт ривка, максимальне прискорення, гальмування.
Техніка не стоїть на місці, вона розвивається, але це трішки інша історія.
Далі буде…
Олександр Ушаков
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
