Про збірну без Тайсона і Мораєса. Варіанти підсилення

Збірна України 2 Серпня, 09:23 566
Про збірну без Тайсона і Мораєса. Варіанти підсилення
Чи можлива боєздатна українська команда без натуралізованих футболістів?

Спершу про головну ілюстрацію до цього матеріалу. Зображений на ній стікер випадково зустрів кілька днів тому, подорожуючи Херсонщиною. Стара наліпка приблизно п’ятирічної давнини навдивовижу добре збереглася, а сьогодні, на жаль, знову стала актуальною. Нині нам знову втовкмачують, що без натуралізованих футболістів збірна України не проживе. Підсилюють свої сентенції прихильники залучення до лав національної команди іноземців результатами виступу синьо-жовтої дружини на Євро-2016. Мовляв, це і є максимум можливостей українського футболу без легіонерів.

Про збірну без Тайсона і Мораєша. Варіанти підсилення - изображение 1

Дискутувати можна довго. Право на життя така версія має, хоча французів та поляків у 2013-му Україна перемагала, за великим рахунком, виключно власними з етнічної точки зору силами, а отже причини останніх невдач знаходяться, мабуть, не лише в кадровій площині. Зрештою, то тема іншої розмови.

Звичайно, натуралізувавши умовних Тайсона, Марлоса, Жуніора Мораєса чи Даніло Сілву, наша Федерація піде по прокладеному далеко не нею шляхом. Що той шлях суперечить ключовим принципам існування інституту національних збірних, нині в умовах мультикультурного середовища говорити не заведено. Втім, заглянемо в саму суть проблеми. На мою думку, національна збірна з наймасовішого виду спорту слугує відображенням суспільних верств населення держави в цілому. Тобто, Ракицького чи Селезньова у відсутності патріотизму звинувачувати можна, однак заперечувати, що значний відсоток українського народу притримується схожого світогляду, не можна. Хочемо ми того чи ні, але людей, які за цю країну грають без особливого трепету, наша команда позбудеться лише тоді, коли період становлення національної свідомості завершиться у суспільстві в цілому. Наразі цей болючий процес триває, а тому й сприймати футбольну збірну мусимо так, неначе невдячних переселенців з окремих регіонів, котрі замість дякувати за шмат хліба і дах над головою, всіляко тих, хто їм підставив плече допомоги, поганять.

Тобто, подобається та частина населення, з якою існують ідеологічні розбіжності чи ні, але вони такі ж громадяни України, як і найбільші патріоти і відповідно мають рівні з усіма права. Звісно, негідників, які прохали керівника сусідньої держави щось там їм ввести, ходили на референдуми і перегороджували дорогу українським військовим, це не стосується, однак то деталі. Без доказу вини жодну людину винною вважати не можна.

Знову здіймаючи тему з натуралізацією футболістів, автори цієї ідеї найперше дискримінують права тих, хто у цій державі народився і, мабуть, мріяв, щоб зіграти за головну команду країни ще тоді, коли вперше вдарив по м’ячу. Заробітчанам, як би прихильно вони до держави, за клуб якої виступають, не ставилися, ця країна завжди буде чужою. Бо за сотні чи тисячі кілометрів є місце, яке назавжди залишиться Батьківщиною. Тайсон може вдягати синьо-жовту футболку, Даніло Сілва тримати руку на серці під час виконання «Ще не вмерла…», але показовим є той факт, що жоден з них за тривалий час перебування в Україні не вважав за потрібне вивчити навіть не державну, а мову того середовища спілкування, в якому він працює. Про що це свідчить? Ці люди сприймають Україну виключно як місце роботи, яке залишать, щойно виявляться непотрібними клубам, за які виступають, чи знайдуть ліпше місце працевлаштування.

Показовим у цьому аспекті є, мабуть, єдине виключення, яке підтверджує загальну тенденцію. Бразильський футболіст Едмар теж свого часу був натуралізованим і трохи за національну збірну України повиступав. Але від решти гравців, які не проти повторити такий шлях, «Едика» відрізняє той факт, що в Україні він одружився і відповідно збирався тут жити. На відміну від серба Девича, котрий начебто мав би бути до українців ментально ближчим, Едмар ніколи не тримався у лавах збірної окремішно, завжди був у колективі своїм. Усе тому, що прийняв цю ментальність бразилець, який за прізвищем дружини став Галовським, не через нагоду зіграти за збірну другої Батьківщини, а за покликом серця.

Про збірну без Тайсона і Мораєша. Варіанти підсилення - изображение 2

Збірна – то трохи більше, ніж команда. То колектив найкращих у своїй сфері діяльності людей, які виступають за державу і об’єднані спільним бажанням ту країну прославити. Адепти протилежної теорії відразу можуть навести приклад мультикультурної збірної Франції, де етнічних французів можна полічити на пальцях однієї руки. У збірній Німеччини теж виступають етнічні африканці, албанці та турки. Однак ці країни пожинають плоди власної колонізаторської та міграційної політики не лише у спорті.

В Україні ситуація трохи інша. Приблизно така ж, як у сусідній Польщі. Там теж свого часу натуралізовували футболістів і навіть запрошували з Франції етнічних поляків, котрі, щоправда, не «мувили» польською жодного слова. Нігерієць Олісадебе міг двічі забити українцям, а Обраньяк віддати гарну передачу, однак показово, що з ними у складі «Кадра» не виглядала монолітом і нічого суттєвого зі спортивної точки зору не досягла. Справді міцними «біло-червоні» стали лише тоді, коли відчутною стала користь від запроваджених на початку цього тисячоліття реформ, а під керівництвом Адама Навалки у збірній почали виступати лише поляки.

Безперечно, людям, які на щось націлилися і у яких є в руках уся повнота влади, щось довести складно. З допомогою кишенькових журналістів, окремі з яких є членами виконкому ФФУ, вони спрямують у правильному руслі й громадську думку. Тому не сподіваючись, що до цих слів хтось всерйоз прислухається, все ж смію стверджувати, що не така вже й бідна 40-мільйонна Україна на футбольні таланти, щоб доводилося вести мову про натуралізацію іноземців. Мирон Маркевич, який віднедавна відповідає за кадрові питання в усіх збірних України, мав змогу переконатися в цьому зовсім недавно, коли з огляду на реалії змушений був орієнтуватися у «Дніпрі» в основному на українських виконавців. І – о диво – ці футболісти не лише не провалилися, а дійшли до фіналу Ліги Європи.

Власне, добре Мирон Богданович знає можливості й тих футболістів, яких хотілося б назвати нехай і не рівноцінною на даний час, але реальною в майбутньому альтернативою тим, кого нині сватають до збірної в статусі натуралізованих. Троє з них навіть тренувалися й трохи пограли під керівництвом пана Маркевича в тому ж «Дніпрі». Усі п’ятеро рекомендованих новобранців до національної збірної не викликалися ніколи. Якщо ж до цього додати, що їхніми конкурентами є луганці Караваєв та Петряк, донеччанин Коваленко, а також новоспечений манчестерський міщанин Зінченко, не кажучи про Ярмоленка з Коноплянкою, то критичною ситуацію з кадрами важко буде назвати взагалі. Так, бракує в цьому списку молодих центральних нападників. Їх у нашій країні наразі просто не видно. Зрештою, Тайсона, Марлоса та Мораєса теж класичними центрфорвардами назвати важко.

Майже всі згадувані виконавці ще дуже молоді. Але в тому й річ, що тренерам української національної збірної в різні роки бракувало рішучості для того, щоб викликати до лав команди гравців без особливого досвіду. То в Англії Овен та Руні можуть дебютувати в першій збірній 16-17-річними, а Рой Годжсон може привезти на Євро команду з середнім віком 24 роки. В Україні довго не могли заспокоїтися вже через сам факт виходу на заключних хвилинах матчу з іспанцями 18-річного Зінченка.

Про збірну без Тайсона і Мораєша. Варіанти підсилення - изображение 3

Валерій Лучкевич («Дніпро»)

Саме при Маркевичі 20-річний правий крайній два роки тому починав грати за основу «Дніпра», ставши одним з творців дивовижного сходження «синьо-біло-блакитних» у Лізі Європи. І якби талановитого хлопця трохи поберегли й не експлуатували так нещадно подальшими виступами за юнацькі й молодіжні збірні, не виключено, Валерій претендував би на потрапляння в заявку національної збірної на Євро-2016. Втім, Лучкевич-молодший після такого стрімкого дебюту відновився і нині вже в статусі одного з лідерів «Дніпра» заслуговує на запрошення до команди Шевченка повноцінно. При цьому Валерій у збірній статистом бути не повинен. Валерієві до снаги створити Артемові Федецькому конкуренцію на правому фланзі оборони.

Дмитро Хльобас («Ворскла»)

22-річний вихованець київського «Динамо» відзначається непритаманним для більшості українських гравців швидкісним дриблінгом, не боїться обігрувати і володіє добре поставленим ударом з обох ніг. Дмитро може зіграти в групі атаки і як вінгер, і як відтягнений нападник. Досвіду виступів на дорослому рівні в Хльобаса наразі небагато, але цей недолік може компенсуватися як завдяки вдалому виступові «Ворскли» у поточному розіграші Ліги Європи, так і завдяки минулому гравця. За збірні України різних вікових категорій Хльобас провів уже понад 50 поєдинків.

Володимир Костевич («Карпати»)

Львівський універсал найстарший серед представників цього рейтингу. Восени Костевичу буде 24, однак його досвід може бути перевагою. В основі «Карпат» Володимир провів два повноцінних сезони і розпочав третій. При цьому виступав Володимир як на місці лівого бека (ця позиція без Шевчука є для збірної України однією з найпроблемніших), так і в статусі атакувального хавбека. Козирі Костевича – висока швидкість, гарна техніка, добре поставлений удар з лівої ноги, вміння підключатися в наступ і виконувати флангові навіси.

Юрій Вакулко («Дніпро»)

Перспектива, можливо, дальня, але цілком реальна. У складі першої команди «Дніпра» Юрій дебютував блискуче. Його плеймейкерські задатки, вміння віддати гольовий пас – ті риси, яких бракувало українським атакувальним хавбекам на Євро-2016.

Денис Баланюк («Дніпро»)

19-річний нападник, якого не цурався називати перспективним навіть зазвичай стриманий в оцінках Маркевич, у стартовому матчі цьогорічного чемпіонату забив «Волині» двічі. Швидкий, технічний – у порівнянні з 29-річним Мораєсом досвіду дніпрянинові, звісно, бракує. Але за ігровими характеристиками і потенціалом Денис здатен у майбутньому стати вістрям атаки української збірної на роки. Головне, щоб тренери національної збірної не зволікали з залученням Баланюка в команду.