Про це Валентина Гусіна відверто розповіла в інтерв’ю виданню «Моя сповідь». «Футбол 24» відібрав головні моменти із цієї розмови.
*******
Пережити – не те слово, це неможливо пережити, і не знаю, чи переживеться колись. Нічого не допомагає.
Онуки, які залишилися після сина, допомагають жити далі. У кожного з них лишилася його часточка. Навіть коли я розмовляю телефоном зі старшим онуком, чую сина. Голоси в них дуже схожі. Ще тоді, коли він був живий, не знала, який Андрій говорить зі мною – старший чи молодший.
Ми з чоловіком ще жили у Львові, а він уже переїхав до Києва. Дзвонить якось: «Мамо, ну як там справи? Що робиш? Ти вдома?» Поговорили, а через 20 хвилин – дзвінок у двері. Я відчиняю, а він на порозі з квітами стоїть.
Каже, йдемо, мамо, там машину треба забрати із салону. Думала, хоче дружині купити. Заходимо, сідаю в те авто. А він мені: «Мам, треба перегнати її!» Давай, кажу, куди її відігнати? Він дає мені ключі: «Куди хочеш, це тепер твоя машина». Був дуже щирий. Усе робив від душі.
Кожного вечора молюся, прошу, щоб прийшов до мене або хоч дав якийсь знак.
Одного разу таки приснився. Сниться, ніби він сидить на якомусь порозі біля великих воріт, а я стою трохи нижче. Андрій відчиняє двері й показує рукою, мовляв, дивися, мамо, як я тут живу. А там така краса, яскраво, сонячно, тепло…
Раніше ходила до церкви, просила в Бога здоров'я для нього перед кожною грою. Просила, щоб не зазнав травми. Але я ніколи не просила в Господа довгих років життя для сина… Це була моя помилка.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
